Українську сучасну літературу не можна уявити без імені Юрія Іздрика – письменника, поета, художника і музиканта. Він народився 16 серпня 1962 року в Калуші, Івано-Франківська область. За освітою інженер-механік. Іздрик став відомим у 1990-х роках як засновник і редактор культового літературно-мистецького журналу “Четвер”, який відіграв важливу роль у формуванні української постмодерної літератури. Його найвідоміші прозові твори – романи “Воццек” (1997) і “Подвійний Леон” (2000), а серед поетичних збірок – “Ю” (2013) та “Після прози” (2014).
Крім літератури, Іздрик створював живопис, колажі, графіку та виступає з музично-поетичними перформансами. Його творчість часто асоціюється з екзистенційним пошуком, постмодерною іронією та сміливими художніми експериментами.
Суспільне Культура підготувало 10 улюблених поезій Юрія Іздрика.
Молитва
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
***
Коли за тобою скучаю чорно
коли за тобою скучаю чорно
повискуючи мов гієна
зневіра і сум мої непереборні
і все-таки це офігенно
коли на опучках знервованих пальців
задавнена ніжність не гасне
і з цим засинаю і буджуся вранці
це як не крути – класно
і навіть коли самота пожиттєва
кидає у розпачі весла
я вірю – мене ти надкусиш мов єва
і це буде просто чудесно
та як би не склалось і що б там не сталось
одне неможливо забути:
як були в саду ми і як посміхались
і як це насправді круто
***
Інший
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…
***
Steelystyle
ці нав’язливі ночі зводять з рахунку
ці неонові дні застигають у склі
ти мені завинила півтора поцілунки
і розпущений вузол смислової петлі
а польоти без тебе – це тупо прольоти
і реальність суха як військовий устав
я лиш дуже приблизно здогадуюсь хто ти
і не маю на тебе ніяких підстав
і не маю на тебе ніяких капканів –
ти проходиш крізь сіті як риба крізь лід
ти приходиш нізвідки крізь пасма туману
і зникаєш імлистий лишаючи слід
ти в мені – наче віра нова наче вірус
проникаєш усюди без віз і без меж
я для тебе – таблиця пергамент папірус
що захочеш напишеш а потім зітреш
тут без тебе завмерло усе й зупинилось
тут на тисячі миль глухо пустка і штиль..
тільки небом ширяє невидимий стилос
і рождається в небі незвіданий стиль
***
Все що у тебе є
все що у тебе є – все воно може боліти
те чого в тебе немає боліти не буде
тож позбувайся добра допоки ще літо
і не ховайся від зла бо воно повсюди
і не звертай із дороги якої не видно
і зупиняйся скрізь де знайдеш спочинок
краще обходити збоку все необхідне
краще не підбирати з дороги піщинок
“свій” і “чужий” – це слова що нічого не значать
“хочу” і “можу” – ілюзія для олімпійців
майя суцільна – усе що ти чуєш і бачиш
пік параної – біг у мішках на милицях
воля й бажання – проекції термодинаміки
смерть і життя – лиш питання сухої статистики
годі шукати на небі підказок і натяків
годі пройти вздовж межі уникаючи ризиків
все що ти маєш і любиш – усе воно буде боліти
все що вже втратив – не станеться навіть журбою
є тільки простір і час – і обидва вони відкриті
є тільки біль у тобі що минеться разом із тобою
***
w
розривати обійми немов електричне коло
зупиняючи струм кровообіг і внутрішній спів
вимикаючи небо і землю і все доокола
розсипаючись в тетріс із двох нероздільних тіл…
нас розрізали навпіл іще у життях минулих
де були ми хлібиною яблуком чи колесом
нас розрізали навпіл а потім про нас забули
і почався цей довгий важкий і фатально фальшивий сон
це такий напіврозпад що далі вже падати нікому
це така параноя де пара не рівна двом
половинність свою як вину усвідомлюєш з віком
бо не гоїться шов за єдиним твоїм крилом
розмикати обійми і болісно і небезпечно
електрична дуга ніби гад: прослизнула – й уже нема
лиш відгонять горілим і губи і пальці обпечені
й розповзається світ по усіх своїх палених-палених швах
арифметика тіл не вкладається в рамки програми
геометрія кола завжди потребує двох
обійми мене мила всіма чотирма руками
хай народиться знову наш високовольтний бог
***
ниті між нами тонкі й невидимі
прірва між нами глибока і темна
довго долали ми хащі задимлені
аж зрозуміли що це даремно
довго в’язали мости ліанні
аж дов’язали драбину в небо
аж зрозуміли в своїй нірвані –
небо вже зайве його не треба
небу давно вже час помирати
нам вже давно – починати жити
канатохідці ми і акробати
і спайдермени невидимих нитей
***
Пісня 3,14
скучай але в міру
бо небо проллється сльозами
лишається віра
довіра і віра між нами
у небі є діри
у дірах є зорі прозорі
скучай але в міру –
у міру старих акваторій
скучай але в міру –
та не забувай скучати
чекання – офіра
прожити життя на чатах
скучай але в міру
і не забувай любити –
безмежну довіру
і віру в потребу жити
***
превізія
губи липкі від липневих ягід
пальці липкі від твоїх секретів..
ми з моря чекали погоди в пагоді
зайвим вважаючи кожного третього
крайнім лишався з нас кожен другий
друзями були і трохи коханцями
мали ми скрипку й чарівний бубен
бавились стафом і бальними танцями
грались на зміну в кота і мишку
брались за ролі поета і пасії
вдвох написали веселу книжку
вдвох збудували невидиму азію
ягоди наші ростуть у гіпофізі
пагода наша — зліва де серце
з моря погода нам зрештою пофігу
ми самостійно виношуєм сенси
і самосійні у нас психоделіки
і саморобні наші нірвани
ми ще збудуємо дві-три америки
і атлантиду під океаном
всього нам мало — такі ми жадібні
все у нас є — і любов і липень
сипляться ягоди з вікон пагоди
губи до губ безнадійно липнуть
ми найкрутіші на світі коханці
і нероздільні і невмирущі
тісно сплітаються наші пальці
смачно кохаються наші душі
***
Технологія сповіді
вимкни світло нікуди не йди
залишись наодинці з собою
пригадай як помер молодим
із собою в нерівнім двобої
пригадай скільки жив мертв’яком
скільки всього лихого накоїв
як ловив за обломом облом
пробиваючи дно головою
як від мрій відрікався своїх
як зрікався найближчих і кревних
як від світу втікав і не втік
як пітьмі поклонявся даремно..
пригадай собі все й охолонь –
при́йме бог твої темні секрети
і зійдé благодатний вогонь
на останню твою сигарету
