У наш час комедійні мультфільми для дорослих дуже поширені — від натхненного шпигунськими історіями 1960-х “Арчера” до “Коня Боджека” та “Ріка і Морті”, який поєднує фізичні парадокси з туалетним гумором. Легко забути, що колись цей жанр був підривним аутсайдером, який боровся за кожну хвилинного часу, та загалом вважався комерційно безглуздим та репутаційно сумнівним.
У 1992 році Джордж Буш старший привселюдно засуджував “Сімпсонів” за зневагу до американської родини, американські школи забороняли учням приходити у футболках з героями серіалу, а незадовго до цього сама студія Fox до останнього вагалась щодо того, чи варто фінансувати навіть перший сезон цього — на той момент революційного та ризикового — шоу.
Однак 15 лютого цього року вийшла вже 805-та серія “Сімпсонів”, а сам серіал святкує свій 38-й рік у телеефірі. Розповідаємо, як “Сімпсони” перетворилося з невідомого амбітного проєкту на новому телеканалі на гегемона сучасної попкультури, у чому секрет успіху цього шоу і чи справді сценаристи “Сімпсонів” передбачають майбутнє.
Несподіваний успіх
Початкова команда “Сімпсонів” складалася з різношерстої групи аніматорів та сценаристів ситкомів, яких об’єднувало одне — розчарування у тогочасному американському телебаченні. Серед них був як Джеймс Л. Брукс, досвідчений сценарист, який багато років поспіль працював над культовими ситкомами на кшталт “Cheers”, так і андерграундний художник Метт Ґрейнінґ, який до цього ні дня не пропрацював на телебаченні.
Телекомпанія Fox — тоді ще молода мережа, про яку не чули більшість американських телеглядачів і яка лише формувала свій публічний образ, поставивши собі за мету “показувати не те, що інші”, — замовила тринадцятисерійний перший сезон серіалу про намальованих персонажів, короткі ролики з якими часом з’являлися, аби забити паузи у вар’єте-шоу Трейсі Ульман. Але ніхто з творців “Сімпсонів” не розраховував, що їхнє анімаційне шоу проживе більше ніж один сезон — не кажучи вже про чотири десятиліття.
На папері “Сімпсони” здавалися черговим сімейним ситкомом в епоху, коли кожен телеканал мав принаймні декілька сімейних ситкомів, але на практиці у молодого серіалу Fox була одна революційна відмінність — це був мультфільм.
З одного боку, новий формат викликав сумніви у керівництва студії: анімація асоціювалася з дитячим контентом, і навіть тоді рідко успішно себе показувала в межах вечірнього телебачення. З іншого — відсутність фізичної студії, у якій потрібно було б знімати епізоди шоу, розв’язувала руки сценаристам: вони могли вигадувати своїм героям будь-які пригоди, не турбуючись про бюджети на спецефекти та нові локації. Телевізійна анімація історично була орієнтованою на дітей, а, перенісши більш дорослий ситком у новий для жанру медіум, сценаристи відкрили для себе новий простір для візуального гумору. Той факт, що керівництво каналу не надто вірило в потенційний успіх шоу, а сценаристи та аніматори підозрювали, що їм ось-ось доведеться шукати нові роботи, лише підживлював готовність команди серіалу експериментувати з форматом і жартувати про контроверсійні теми, не переймаючись щодо рейтингів чи ображених глядачів.
Та з кожною новою серією глядачів крихітного шоу на майже невідомому каналі ставало дедалі більше, і ще до початку другого сезону “Сімпсони” стали одним із найзахопливіших культурних феноменів англомовного світу: про них говорили на вулицях і писали в газетах, а футболки з Бартом були одним із найбільш популярних товарів для американських підлітків і буквально злітали з прилавків, перш ніж продавці встигали їх туди викласти.
Зараз навіть трохи смішно уявляти, що колись “Сімпсони” були ризикованим експериментом для невідомої телестудії, адже серіал протягом своєї багаторічної історії виграв 23 премії “Еммі”, у 1999-му отримав від журналу Time звання “найкращого шоу в історії телебачення” та породив декілька поколінь послідовників. А головне — показав, що анімація може говорити про політику, стосунки, труднощі виховання дітей, філософію та суспільні проблеми.
За час свого існування “Сімпсони” стали настільки впливовими, що важко знайти який-небудь вид телевізійної комедії, який би не містив слідів їхньої ДНК. І все ж слід шоу набагато більший. Фірмове слово Гомера “D’oh!” було додано до Оксфордського словника англійської мови.
У престижному університеті Берклі є курс “Сімпсони та філософія”, а науковці досі використовують цей серіал, аби описували суспільні явища. Навіть американські консерватори, які десятиліттями говорили про серіал так, немов він пропагує сатанізм та масові вбивства, поступово полюбили його.
У 2000 році консервативне видання National Review написало, що це, напевно, “найрозумніше, найсмішніше телешоу всіх часів. І воно навіть політично задовільне, адже прославляє багато найкращих консервативних принципів: верховенство сім’ї, скептицизм щодо політичної влади… Крім цього, мешканці Спрінґфілда моляться та відвідують церкву щонеділі”.
Любити телебачення — і ламати його правила
Попри те, що “Сімпсони” часто асоціюються з грайливим (та цілком навмисним) антиінтелектуалізмом і ламанням телевізійних канонів, більшість перших сценаристів шоу об’єднує дві речі: вони дітьми дивитися дуже багато телебачення, а у студентські роки навчалися у Гарвардському університеті та працювали в редакції гумористичного видання The Harvard Lampoon.
До слова, те, що серіал про доволі неблагополучну родину з маленького американського містечка писали якраз освічені випускники одного з найкращих університетів країни — одна з характерних для історії створення “Сімпсонів” суперечностей.
Ще це серіал, який ледь не що серії висміює американський консюмеризм, а паралельно з цим заробляє мільярди доларів з продажу брендованих футболок та стаканів, а також серіал, який задумувався як щось контркультурне, а натомість назавжди змінив ту масову культуру, яку пародіював.
Джордж Меєр був одним із тих, хто пройшов шлях від Гарвардського журналу Lampoon до сценарної кімнати “Сімпсонів”. Після коледжу він писав, серед іншого, для тодішнього ведучого нічного токшоу Девіда Леттермана, а також самостійно видавав невеликий гумористичний журнал під назвою Army Man (у ньому публікувалися роботи самого Меєра та майбутніх авторів “Сімпсонів”, включно з Джоном Свартцвельдером, Джоном Вітті, Єном Макстоном-Ґремом та актором Бобом Оденкірком).
Хоча журнал проіснував лише три випуски, його вплив був далекосяжним: примірники поширювалися по університетських містечках, а також надходили пропозиції розширити видання та перетворити його на телешоу. Серед його шанувальників був Сем Саймон, сценарист і продюсер, який збирав команду для “Сімпсонів” і завербував Меєра та інших авторів Army Man.
Так чи інакше суперсилою сценаристів “Сімпсонів” завжди було те, що вони знали всі тропи, всі кліше, всі одновимірні архетипи, які заклалися ще у популярних телешоу середини століття та зберігалися протягом тривалого часу.
Сім’ї здебільшого без конфліктів, регресивна подружня динаміка, надто розвинені діти, які покладалися на крилаті фрази, шаблонні епізоди, які щотижня закінчувалися акуратно, та безглузді сюжетні лінії, що, здавалося, виникали з нізвідки, коли не було кращих ідей. “Сімпсони” перевертали всі ці тропи догори дриґом, показуючи нам хаотичну, дивакувату, абсурдну, але водночас реалістичну родину.
Між контр- та попкультурою
На той час, коли творець шоу Метт Ґрейнінґ починав кар’єру як карикатурист і художник коміксів у Лос-Анджелесі на початку 80-х, колись контркультурні хіпі вже постаріли, втратили свої радикальні погляди та суттєво збагатіли.
Метт Гренінг прибуває на святкування 800-го епізоду “Ірраціональний скарб” серіалу “Сімпсони”, 6 лютого 2026 року, у театрі Фонда в Лос-Анджелесі. AP/Andrew Park
Естафету перехопила альтернативна культура панку та нової хвилі зі щотижневими альтернативними газетами, самвидавними зинами та андеграундними коміксами. Тож не дивно, що “Сімпсони” від моменту свого виходу на екрани лякали певну когорту глядачів — ті вперше побачили на телебаченні дитину, що вживала лайливі слова, глузувала з дорослих, різко відповідала вчителям і сварилася з батьками.
Та попри те, що Барта важко назвати ідеальною дитиною, критики серіалу не могли ігнорувати фундаментальну істину його успіху: Барт любить своїх батьків. Він ходить із ними до церкви. Так, Сімпсонам часом важко зводити кінці з кінцями й вони часто сваряться між собою, але все ж тримаються разом. Вони залишаються типовою американською родиною — тільки з жовтою шкірою та синім волоссям.
І хоч сценаристи вже багато років поспіль вигадують нові способи висміювати американську попкультуру, а їхні жарти часом здаються контроверсійними, основою серіалу є стосунки між персонажами — неідеальними, але реалістичними.
До слова, один із рідкісних серіалів, на який сценаристи першого сезону “Сімпсонів” справді орієнтувалися — “Бетмен” 1960-х. Це і не дивно: на відміну від пізніших адаптацій коміксів про Бетмена, серіал з Адамом Вестом водночас емоційно щирий та абсурдний, сповнений смішних лиходіїв, безглуздих гаджетів, гумору та пригод.
Серіал був серед орієнтирів для сценаристів “Сімпсонів”, а Адам Вест став одним із перших гостьових акторів, яких запросили озвучувати епізодичну роль. І якщо сьогодні голлівудські актори регулярно озвучують ролі в анімаційних фільмах (Кріс Пратт — водночас голос Маріо та кота Гарфілда), тут “Сімпсони” були першопроходцями та заклали тренд на багато років уперед.
Вплив на фільми жахів
Окремим, але дуже яскравим розділом спадщини “Сімпсонів” стали щорічні випуски до Гелловіну — “Treehouse of Horror”. Починаючи з першого такого епізоду в 1990 році, коли команда ще не була впевнена, чи протягне серіал хоча б до третього сезону, ці антології стали справжнім майданчиком для експериментів. Вони поєднували пародію, щирий трепет перед жанром і той самий фірмовий сімпсонівський абсурд.
Перший “Treehouse of Horror” відкрився сегментом про проклятий будинок (явна алюзія на “Амітивільський жах” та “Будинок-привид” Едґара Аллана По), продовжився історією про прибульців-людожерів (пряме відсилання до класичного епізоду “Сутінкової зони” — “To Serve Man”) і завершився адаптацією “Ворона” По з Гомером у ролі оповідача.
Усе це — на національному телебаченні, у праймтайм, коли слово “чорт” ще вважалося надто ризикованим, аби його пустити в ефір.
Серіал не просто висміював жахи — він демонстрував любов до них, водночас роблячи жанр доступним для сімейної аудиторії.
З роками серії “Treehouse of Horror” перетворилися на справжню енциклопедію жанру: тут були пародії на “Сяйво”, “Ніч на вулиці В’язів”, “Гелловін”, “Пилу”, “Муху”, “Матрицю”, “28 днів потому”, “Пилу”, “Екзорциста”, “Воно”, “Американську історію жахів” і навіть на менш очевидні речі, на кшталт історій Клайва Баркера чи антологій EC Comics.
Багато з цих пародій настільки точно відтворювали візуальний стиль і напругу оригіналів, що фанати жахів почали сприймати їх як своєрідні “енциклопедії” жанру, які ще до соцмереж та вірусних нарізок заохочували глядачів знайомитися з улюбленими стрічками сценаристів.
Цікаво, що вплив пішов у зворотному напрямку. Випуски “Treehouse of Horror” допомогли нормалізувати елементи жахів у мейнстримній комедії та навіть вплинули на те, як пізніші шоу та фільми поєднують страх і гумор.
Метагумор фільму “Крик” (1996), який зробив самоіронію частиною слешерів, здається, має далеких родичів у тих сегментах, де персонажі “Сімпсонів” коментують власну смерть або абсурдність монстрів. А те, що сімейний мультсеріал міг показувати відірвані голови, зомбі-апокаліпсиси та психологічний терор, розширило уявлення про те, що саме може бути прийнятним у вечірньому ефірі.
Пародія на Дональда Трампа у “Сімпсонах”. FOX
Чи справді “Сімпсони” пророкують майбутнє
Мабуть, жоден інший аспект феномену “Сімпсонів” не викликає обговорень, теорій змови та захопленого жаху, як їхні “пророцтва”. Від президентства Дональда Трампа (2000 рік, “Bart to the Future”) та образу Камали Гарріс у 2024-му, купівлі Disney студії Fox до легалізації марихуани в Канаді, від скандалу з FIFA до триокої риби біля АЕС — список настільки довгий, що здається підозрілим.
Звичайно, більшість “пророцтв” — це або статистична ймовірність (коли ти випускаєш сотні серій протягом 35+ років, рано чи пізно щось збігається), або результат гострої сатири, яка просто добре відчуває напрямок руху суспільства.