На Софіївській площі в Києві стоять понад 150 банерів зі світлинами та короткою інформацією про захисників та захисниць, які віддали життя за Україну у боях із російськими окупантами. “Це тато, ось де він. Мій тато!”, — голосно промовляє 4-річна Ярослава і пальцем показує на одну з фотографій.
На жаль, Михайло Савчук на псевдо “Сова”, командир другої розвідгрупи полкової розвідки “Азову” загинув у боях за Маріуполь. Він разом з двома побратимами потрапив у ворожу засідку 8 березня, вони загинули у ближньому бою. Родина і досі не може поховати Михайла. У рідних залишилися лише спогади про нього та зустрічі біля банера з фотографією.
4-річна Ярослава знає, що її тато — герой, який боронив Маріуполь навесні 2022 року, і що нині він на небі. Та попри це, дівчинка майже щодня просить маму подзвонити йому, бо дуже скучила. Сім’я і досі не може поховати Михайла — у рідних залишилися лише спогади про нього та зустрічі біля банера з фотографією.
Михайло Савчук родом з Костянтинівки. Після школи пішов вчитися на економіста, а потім вступив на юридичний факультет до Донецького національного університету імені Василя Стуса. До війни, яка почалася у 2014, Михайло встиг недовго попрацювати економістом в одному з банків у Донецьку. А диплом юриста отримав у 2015 році, вже коли був у лавах “Азову”. І не зупинився — наступного року вже отримав диплом магістра.
В “Азов” через “Крим” та “Золоті Ворота”
Як розпочиналася військова кар’єра Михайла після окупації частини території України знає Сергій “Мангуст” Каліберда, нині командир 3-го батальйону спеціального призначення 12 бригади НГУ “Азов”. Після виходу з “Азовсталі” потрапив у полон, був звільнений через 4 місяці під час “великого обміну” рік тому, у вересні. Недовготривала реабілітація і “Мангуст” знову в строю, на передовій на Донеччині. Але зараз поруч з Сергієм немає його ліпшого товариша, втрату якого він важко переживав.
У 2015 “Сова” перейшов до лав “Азову”
“З Михайлом мене познайомили спільні друзі, це було на початку червня 2014 року. Вперше ми зустрілися в Нових Петрівцях на Київщині, там тоді відбувалися тренування батальйону “Донбас” і дочірнього батальйону “Крим”. Тоді ж у розмові дізнався, що “Сова” служив у спецназі, що він родом з Донеччини. Потім я на постійній основі їздив тренувати цей підрозділ і вже більш тісно познайомився з Михайлом”, — згадує Сергій.
Далі події розвивалися так: батальйон “Крим” припинив існування, “Донбас” вже був укомплектований, і “Мангуста” з “Совою” запросили в “Золоті ворота”. Цей батальйон патрульної служби поліції особливого призначення був сформований з добровольців на початку травня 2014 року. Сергій Каліберда в цьому підрозділі очолив групу розвідки.
“Перше з “Совою” спільне відрядження було під Луганськ, якраз там “дорога життя”, яка веде до аеропорту. Ми там добре відпрацювали, захопили ворожу техніку. Тоді я зрозумів, що Михайло — відповідальний, на нього можна покластися і він дійсно моя “права рука”, — каже співрозмовник.
“Сова” на передньому плані внизу, “Мангуст” зліва
Коли у 2015-му стало зрозуміло, що “Золоті ворота” будуть розформовані, “Мангуст” з “Совою” і ще чотирнадцятьма хлопцями перейшли в “Азов”. Вже на початку жовтня вони оселилися на базі в Юр’ївці, а з через місяць після тренувань їх перевели в роту розвідки, яка розміщувалася в Урзуфі.
Товариші — на службі, друзі — в цивільному житті
В “Азов” Сергій Каліберда прийшов вже сержантом, а у Михайла Савчука на той момент було офіцерське звання — лейтенант.
“Майже всі хлопці з мого підрозділу приїжджали до мене додому, і Михайло теж. Згодом ми стали сім’ями дружити: “Сова” запросив мене з дружиною на своє весілля, моя Оленка була дружкою, разом їздили відпочивати на море. А коли у Михайла народилася донька Ярослава, моя дружина стала для неї хрещеною матір’ю. Я зараз передивляюся її світлини й сльози на очі навертаються: перед собою бачу “Сову”, до чого ж Ярослава обличчям схожа на Михайла”, — говорить Сергій.
Олена, дружина “Мангуста”, стала хрещеною мамою Ярославі – доньці загиблого захисника Михайла Савчука
Що Ярослава — точна копія батька, каже й дружина Альбіна Савчук. Дівчинка народжена у великій любові. Яся — довгоочікувана дитина, “Сова” її любив більше за життя…
Підстрелили співробітника — так ми і познайомилися
Альбіна з невеличкого міста Щастя на Луганщині, тут влітку базувалися бійці батальйону “Золоті Ворота”. База розташовувалася недалеко від супермаркету, в якому Альбіна працювала касиркою.
“Познайомились взимку за цікавих обставин — нашому співробітнику випадково прострелили ногу. Він працював у магазині мобільного зв’язку, зміна закінчилась і той чоловік стояв біля нас, розмовляв. Зайшов військовий, його знайомий, і почались жарти. І військовий каже, я тобі зараз ногу відстрелю, і цілиться в підлогу. Стався постріл, той військовий здивувався, бо зброя була на запобіжнику. А постраждалий не одразу зрозумів, що у нього прострелена нога. Нічого серйозного — куля пройшла навиліт, нічого не зачепила. І в цей час зайшов один з військових, він побачив, що сталося, покликав побратимів та медиків. А далі, як в кіно — багато озброєних хлопців, вони повалили на землю того, хто підстрелив, заламали йому руки, зв’язали. Хлопці привітали мене з новим днем народження, бо куля невідомо куди могла відрикошетити. А Міша постійно тримався поряд і дивився на мене, але я була занадто налякана і на нього не звертала ніякої уваги. Наступного ранку знову була моя зміна і він прийшов брати свідчення. Після цього попросив номер телефону, ніби для уточнення деяких деталей. Увечері прийшов, щоб провести мене додому. Знову ж таки, ніби, як свідка злочину, щоб зі мною нічого не сталося дорогою. Ми тоді трохи розговорились”, — згадує Альбіна.
Родина Савчуків
Потім були дзвінки та довгі розмови телефоном. Жінка зізнається, що Михайло не одразу “запав” в душу, але його наполегливість їй подобалася.
“Якось він запросив на побачення, я відмовилася і Міша пішов на хитрість — запропонував розіграти побачення на картах. Першу гру він програв. Я побачила як він засмутився і запропонувала зіграти ще. Друга партія — нічия. А в третій переможцем став Міша, одразу сказав, щоб я готувалася до побачення. Кілька днів від нього не було нічого чутно, я вже трохи почала перейматися. Але побачення все ж відбулося — на даху п’ятиповерхівки. Він готувався заздалегідь: приніс ковдри, свічки в банці, щоб вітер їх не загасив. Я була вражена. Відтоді ми почали зустрічатись і Міша часто казав, що про історію їхнього кохання мають написати книгу”, — каже Альбіна.
“Мангуст” і “Сова”
Ярослава — татусева донька, любить командувати, як і батько
Вагітність Альбіни була довгоочікуваною, Михайло мріяв саме про доньку. До останнього тримав все в таємниці, боявся, щоб не наврочили. Але все пройшло легко — і вагітність, Михайло намагався якомога частіше бувати вдома, і пологи, під час яких був присутнім у лікарняній палаті.
“Ім’я донці обрав чоловік. Ярославі зараз 4 роки, вона схожа не тільки зовнішньо на тата, але й має деякі риси його характеру. Така ж вперта і любить роздавати команди. І ще є в неї така особливість, як була й у чоловіка, — вона постійно стягує з мене ковдру і замотується, ніби в кокон”, — Альбіна говорить, а очі вже наповнюються сльозами.
Ім’я донечці обирав Михайло. Дівчинка – копія татка
На банері написано: “Михайло за характером досить жорсткий, але справедливий. Завжди відстоював власну думку. Природжений лідер, користувався авторитетом серед хлопців, побратими його поважали. Михайло був справжнім другом і командиром, піклувався про кожного свого бійця”. З цим повністю погоджується дружина і побратим “Мангуст”.
Ярослава схожа на татка і характером
Альбіна каже, Михайло завжди мав власну думку і переконати його в чомусь було складно, він не піддавався чужому впливу.
“В родині він достатньо м’який, дуже любив батьків. Його жорсткість проявлялась більше на роботі. Зі своїми хлопцями говорив командирським тоном, а зі мною — лагідно. Це дуже контрастувало”, — каже дружина.
Відстоював справедливість кулаками
Сергій Каліберда згадав випадок, який трапився ще у 2015 році, де Михайло проявив себе сильною людиною. В роті розвідки був боєць на псевдо “Сатана”, з яким ніхто не хотів мати справ. Здоровий, наче бик. В той день “Сова” був днювальним і через зброю почався конфлікт на словах з “Сатаною”, який його і спровокував. Потім була бійка.
“Після “Сатана” підійшов до “Сови”, сказав, що не очікував від нього, що поважає, бо не побоявся увірватися з кулаками в бій та відстояти своє. Він сказав, що у Михайла — сталеві яйця, і це правда. Хлопці з мого підрозділу часто демонстрували це своєю роботою, а Михайло ще і правильним плануванням операцій, до яких підходив ретельно та прискіпливо. І результати говорили самі за себе”, — відмітив “Мангуст”.
День, коли не стало коханого
На початок повномасштабної війни Альбіна з дитиною були в Костянтинівці, вони там жили разом після одруження. Зранку жінка прокинулась від гучних залпів, в телефоні вже було безліч пропущених дзвінків від чоловіка. Альбіна каже, що телефон був у беззвучному режимі.
“Коханий був дуже стурбований і сильно за нас переживав, просив, щоб ми виїхали, бо йому буде так легше. Просив, щоб я дала слово, що виїдемо якнайшвидше. Весь ранок були вибухи, я намагалась купити квитки на потяг, задача була надскладною, але мені це вдалося. І вже по обіді ми поїхали з Костянтинівки. Листувалися смс-ками, а під вечір чоловік зміг подзвонити”, — згадує Альбіна.
Наступного дня Михайло знову зателефонував дружині. Боєць сказав, що в Маріуполі ворог знищив вежу мобільного оператора, тому виходити на зв’язок буде раз на кілька днів. 6 березня знову дзвінок, але ніхто тоді й уявити не міг, що це остання їхня розмова.
“Увечері 8 березня зателефонувала дружина “Мангуста”, хрещена Ярослави, і сказала, що мого коханого поранено і щоб я молилась. І заспокоювала мене, що він обов’язково мені подзвонить і при цьому Олена плакала. Ми на той час жили в селі на Львівщини, зв’язок там не дуже, тому я цілий вечір простояла на вулиці з телефоном. Чекала дзвінка від коханого. Не дочекалася. 9 березня весь день не знаходила собі місця, а ближче до вечора подзвонив “Мангуст”. Моє перше питання: “Як Міша, що з ним?”, а Сергій почав плакати, сказав, що він помер від поранень, несумісних з життям. Тієї миті земля у мене пішла з-під ніг, руки почали тремтіти. Я плакала і кричала на всю вулицю. Я не могла повірити, що мого всесвіту більше немає в живих”, — ділиться Альбіна, який ще треба було сповістити цю трагічну новину батьками Михайла.
“Дзвони татусеві! Чому він не приходить і не грається зі мною?”
А Ярослава, якій тоді було 2,6 року, наче щось відчувала. Постійно тулилась до матусі та цілими днями нікуди від себе не відпускала. Дівчинка знає, що тато перетворився на янгола, який з неба дивиться на неї й захищає та охороняє.
Ярослава показує фото свого татка на банері. Дівчинка знає, що він – герой і нині став янголом, але дуже сумує за ним
“Це вона зараз спокійніше реагує, а раніше, коли бачила на майданчиках дітей з батьками, одразу плакала і криком запитувала: “Де мій тато, чому він не приходить зі мною гратися?” Наказувала дзвонити йому негайно, щоб приходив до неї, — Альбіна говорить і вже не може стримувати сліз. — Час не лікує, то все неправда”.
Із “Совою” загинули ще двоє хлопців — вони не дочекалися допомоги
8 березня для Альбіни — чорне свято, тепер цей день жінка ненавидить. Разом з Михайлом, якого вона сильно кохала, загинула і частина її самої. Разом із “Совою” загинули ще двоє бійців — “Прогіб” і “Цербер”. За словами Сергія Каліберди, його товариш виконував завдання в мікрорайоні “Черемушки”.
“Я раніше казав і Михайлу, і іншим, що командир не повинен йти попереду, бо це небезпечно для всієї групи. В принципі так і сталося — вони трошки відірвалися від основної групи та вийшли прямо на ворога, відстань між ними була 70-100 метрів. Їх майже миттєво “скосили”. З ними був хлопець на псевдо “Вандам”, він мені одразу доповів, що вони “300”, ще дихали на той момент. Ворога вдалося відтіснити, але вже було пізно — у “Сови” було кульове в печінку. Інші хлопці теж не дочекалися допомоги”, — з комом у горлі каже “Мангуст”.
“Мангуст”, маленька Ярослава і “Сова”
Він вважає, що “Сова” гідний найвищої нагороди — звання Героя України. Михайло Савчук дійсно на це заслуговує. Він показав себе достойним з різних боків: як офіцер, як розвідник, як командир групи. Сергію Каліберді особисто було приємно всі ці роки, які вони з Михайлом служили поруч, бачити, як професійно зростає людина, до виховання якої доклав зусилля та час.
Ми і досі не можемо поховати нашого рідного…
Михайло Савчук загинув 8 березня 2022 року в Маріуполі. Йому було 32 роки. Тіло захисника, скоріш за все, і до тепер знаходиться в окупованому місті, бо рідні й досі не мають збігу по ДНК.
“Тіла ще немає, і можливості попрощатись теж. Мама Михайла здавала ДНК в поліції, вдалось це не одразу, бо тоді ще не знали, як правильно оформлювати цю процедуру. Ми дізнавались, чи є ДНК в базі, сказали що є. Через певний час була можливість подивитись невпізнані тіла в моргу по фото і я впізнала хрестик, який був у чоловіка. Бо у коханого не було жодного татуювання і хрестик — це єдина зачіпка. Так і тіла не було, самі кістки. Попросили ще здати ДНК батька через те, що для чоловічого тіла ДНК батька сильніше, але виявилось, що то не він”, — з болем в серці каже Альбіна.
“Мангуст” із донечкою Михайла Савчука. Тепер він їй, як батько
Минуло вже понад півтора року, надії на поховання, якого гідний “Сова” з кожним місяцем все меншає…
“Сова” нагороджений відзнакою “Козацький хрест”, орденом “За мужність” III ступеня, орденом “Богдана Хмельницького” III ступеня (посмертно). Його побратим “Мангуст” вважає, що саме таким воїнам, як Михайло Савчук, і треба давати найвищу військову нагороду — орден “Золота Зірка” зі званням Герой України.