8 березня 1940 року в Києві народився видатний український режисер Леонід Осика. Першу фахову освіту за напрямом “художник-гример-портретист” здобув у Одеському художньо-театральному училищі. Згодом, з другої спроби вступив до московського ВДІК до майстерні Сергія Герасимова. І хоч до моря було далеко, режисер неодноразово повертався до нього у творчості.
З 1965 року режисер працював на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Осику знають за його “Камінним хрестом” — фільмом за мотивами творів Василя Стефаника та одним із найяскравіших зразків школи українського поетичного кіно. Проте фільмографію режисера загалом становлять 14 фільмів: видатних, компромісних та заборонених.
У цьому матеріалі Яна Дудко зібрала 5 стрічок Леоніда Осики, що допоможуть дізнатися більше про творчість режисера.
На честь 85-річного ювілею режисера 12 березня у Ккінолекторії “Довженко-Центру” відбудеться показ першого та останнього фільмів режисера — “Та, що входить у море” (1965) і “Гетьманські клейноди” (1993). Усі інші стрічки доступні до перегляду в онлайн-кінотеатрі “Довженко-Центру”.
“Та, що входить у море” (1965)
Другий короткометражний фільм Осики (перший — “Двоє” з Іваном Миколайчуком у головній ролі — не зберігся) було знято на кіностудії імені Олександра Довженка. Стрічка була дипломним проєктом режисера, але університетська комісія її розкритикувала та не затвердила. Леоніда Осику звинуватили в “екзистенціалізмі”, “занепадництві”, “запозиченнях у «нової хвилі»”. Проте режисер отримав підтримку від інших митців: Сергій Параджанов настільки захопився фільмом, що жартома пропонував перейменувати київську кіностудію на честь Леоніда Осики.
Кадр із фільму “Та, що входить у море” . Довженко-Центр
Жінка з дитиною перебувають на переповненому людьми пляжі. Вони йдуть до моря — і вся юрба зникає: залишаються лише вони й безкрая синява води. Діалог між людьми та природою будується завдяки нашаровуванню символічних сцен. Герої фільму не говорять, формою комунікації тут стає музика композитора Володимира Губи та звук моря. Саме з цього фільму розпочалась співпраця видатного режисера та композитора, яка триватиме до останнього фільму Осики.
Оператором стрічки став Михайло Бєліков, що у майбутньому зрежисував такі фільми, як “Ніч коротка”, “Які ж ми були молоді” та “Розпад”. У фільмі помітні спроби віднайти нову візуальну мову: режисер відмовляється від наративності й зосереджується на образному, асоціативному й чуттєвому. “Та, що входить у море” — один із перших українських фільмів післявоєнного періоду, який настільки сфокусовано працює з темою тілесності та естетики людського тіла.
“Камінний хрест” (1968)
Фільм, що разом із “Тінями забутих предків” Сергія Параджанова вважається ключовою картиною українського поетичного кіно. Сценарій до стрічки написав поет Іван Драч за мотивами новел Василя Стефаника “Камінний хрест” та “Злодій”.
Кадр із фільму “Камінний хрест”. Довженко-Центр
Напередодні від’їзду старого Івана Дідуха з глухого покутського села до Канади до нього на подвір’я пробирається грабіжник. Іван затримує крадія і разом із сусідами влаштовує тому нічний суд. За звичаєм покарання за такий злочин — смерть. Каяття злодія розчулює Івана, але не діє на інших суддів. Наступного дня Дідух встановлює на пагорбі камінний хрест та замовляє за собою панахиду. Адже прощання з рідною землею для старого — еквівалент смерті.
Кінознавець Любомир Госейко визначив такі ключові особливості фільмів Осики: “Мінімум слів, домінування пластичних зображальних засобів над наративними, красиві актори, імпровізація гри, музика, що тяжіє до реквієму, мінімум коштів”.
У “Камінному хресті” оператор Валерій Квас створює лаконічну та гнітючу візуальну історію, яка тяжіє до повної темряви. Дослідники кіно зауважують у “Камінному хресті” вплив японських класиків: Акіри Куросави, Одзу Ясудзіро та Канете Сіндо. Водночас тема еміграції та її екранне втілення вступає у діалог і дещо переосмислює “Землю” Олександра Довженка та її ідею непорушного зв’язку людини із землею.
“Захар Беркут” (1971)
Окрилений успіхом та загальним прийняттям свого минулого фільму, Леонід Осика береться за широкоформатне кольорове історичне полотно — “Захар Беркут”. Стрічка заснована на однойменному романі Івана Франка про боротьбу карпатської громади з монгольським військом на чолі із боярином-зрадником.
Кадр із фільму “Захар Беркут”. Довженко-Центр
Сценарій до першої спроби відтворити епоху Київської Русі написав поет Дмитро Павличко, який намагався максимально осучаснити цю історію. До роботи над фільмом повернулась творча команда, що працювала і над попереднім фільмом Осики, а також люди “неблагонадійні” — історик Михайло Брайчевський, автор трактату про Переяславську раду “Приєднання чи возз’єднання”, та художниця Людмила Семікіна, яку до цього виключили зі спілки художників України за підтримку дисидентів.
“Захар Беркут” вирізняється насиченістю кадру та візуального компонента фільму: карпатська природа тут зображена у всій своїй величі, а масові сцени вражають своєю масштабністю. Оператором знову став Валерій Квас. Лише у сценах із кіннотою було залучено 2000 учасників та батальйон кіннотників. До участі у фільмі залучали й тухольців. Зйомки відбувалися на натурі в Карпатах і Киргизстані, частину сцен зняли у павільйонах студії.
“Подарунок на іменини” (1991)
Дослідження меж людської жорстокості та маніфест до скасування смертної кари, фільм “Подарунок на іменини” — екранізація творів Михайла Коцюбинського, які запам’ятались режисеру ще зі студентських років. Під час роботи над сценарієм Осика звернувся до декількох текстів автора: “Подарунок на іменини”, “В дорозі” і “Persona grata”, щоб створити об’ємну історію з різноманітними характерами. Сценарій до стрічки швидко затвердив Мінкульт і фільм загалом знімався дуже легко.
Кадр із фільму “Подарунок на іменини”. Довженко-Центр
За сюжетом, за замах на губернатора молода терористка отримує смертний вирок. Тюремний наглядач Карпо Петрович Зайчик хоче подарувати своєму синові, 11-річному гімназисту Дорьці, незабутній життєвий досвід — “подивитись, як будуть вішать”. Катом злочинниці стане хрещений батько хлопчика, Яким.
“Подарунок на іменини” вийшов у прокат незадовго до Всеукраїнського референдуму 1991 року. Відчуття хитання світу, здається, супроводжувало не тільки Коцюбинського у 1912 році, коли він написав “Подарунок на іменини”, а й Осику, коли той екранізовував оповідання. Попри обмежений прокат фільму, у 1997-му режисер став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка — за чотири стрічки, зокрема “Подарунок на іменини”. Смертну кару ж було скасовано у 1999 році.
“Гетьманські клейноди” (1993)
Остання стрічка режисера знята за мотивами повісті “Крутіж” Богдана Лепкого 1941 року. Автор першотвору став свідком національно-визвольних змагань 1917–1921 років і намагався знайти причину програшу незалежної України за допомогою повернення до історії козацтва, а саме — періоду Руїни.
Кадр із фільму “Гетьманські клейноди”. Довженко-Центр
Леонід Осика створив цей фільм у часи буремних 1990-х, коли країна все ж не була розколота, проте перебувала у стані глибокої економічної, культурної та політичної кризи. Історична тематика дала режисеру можливість проаналізувати негативні риси національної свідомості, які стають причиною поразки під час боротьби за державність.
Події фільму відбуваються у 1659 році, країна тоне у Руїні. Донька покійного Богдана Хмельницького змушена постійно втікати та ховатись від ворогів, які полюють за клейнодами гетьмана. У шинку вона разом зі своїм супутником, сотником Журбою зустрічає старого знайомого — збіднілого лицаря Валька Босаківського. Разом вони будуть переживати багато випробувань у боротьбі за символи влади та незалежності.
Більшість подій фільму відбувається на натурі, основними локаціями для зйомок стали історичні місця: Острозький замок, монастир у Межиріччі та спеціально побудований хутір у Пирогові, поблизу Києва. Щодо зображення тогочасного побуту, автентичності будівель та національного одягу авторів стрічки консультував Георгій Якутович — ілюстратор, графік, художник всіх фільмів Осики та “Тіней забутих предків” Сергія Параджанова.
