Два роки тому задля збереження життя бійців влада України віддала наказ захисникам Маріуполя припинити оборону міста і розпочати вихід із “Азовсталі”, він тривав п’ять днів — з 16 по 20 травня. Серед тих, хто 17 травня 2022 виходив у “почесний полон”, був Ростислав Сєріков — головний корабельний старшина, технік відділення інформаційних систем зв’язку у 23-му Маріупольському загоні морської охорони. Дружина Тетяна бачила свого чоловіка, коли йому було 28 років. Через місяць Ростиславу виповниться 31. Він і досі у російському полоні.
17 травня чоловік написав повідомлення, на які досі не отримав відповіді
Тетяна Сєрікова з Маріуполя. На початку повномасштабного вторгнення була із сім’єю у рідному місті. В середині березня їй та близьким вдалося виїхати з напівоточеного міста і на деякий час оселитися у передмісті Маріуполя. Зв’язку з чоловіком не було, оскільки не ловив ні мобільний зв’язок, ні інтернет, тому інформація передавалась через брата Ростислава, який перебував на підконтрольній українській владі території.
“До середини квітня щодня мене возили в селище поблизу Маріуполя, аби я могла зловити мережу і зателефонувати, та, на жаль, до чоловіка додзвонитися не виходило. Потім можливості телефонувати не стало, тож я сиділа годинами під селищною поштою, де можна було під’єднатися до інтернету, але через велику кількість людей мені жодного разу не вдалось підключитись і відправити хоча б одне смс за весь час. Інтернет у мене з’явився на початку травня, ловила його вже у полі, неподалік від міста, де жили. Так вийшло, що чоловік передав братові, що десь тиждень не зможе виходити на зв’язок. Це був саме той тиждень, коли у мене зв’язок з’явився”.
Ростислав Сєріков з дружиною і сином
Зранку 17 травня Тетяна, як завжди, намагалася зловити зв’язок. І їй це вдалося. У телефоні було близько 20 повідомлень від коханого. Жінка згадує свій стан — руки затряслись, а ноги підкосились.
“Про полон прямо Ростік нічого не писав, але я тоді вже все розуміла, оскільки напередодні оголосили евакуацію поранених із заводу. Тоді по всім рашистським телеканалам показували момент виходу наших героїв, але свого не побачила ані тоді, ані згодом. Виходить, що востаннє ми листувалися 2 березня, потім у мене зник зв’язок.
Іноді, коли в місті було трохи спокійніше, ми ходили до вежі Київстару і брат чоловіка передавав, що з Ростиславом все добре. І тільки 17 травня чоловік написав мені повідомлення, на які досі не отримав відповіді”.
Ми не знаємо де Ростислав, а він не знає, чи виїхали ми з окупації
Через кілька днів після виходу Ростислава з “Азовсталі” його брату зателефонували представники Міжнародного Червоного Хреста (МЧХ), сказали, що він заповнив анкету і його вихід у полон зафіксували. А потім півтора року очікування: Тетяна щотижня телефонувала в МЧХ, їй співчували й казали, що її чоловіка не бачили та жодної інформації у них немає.
“Тільки влітку 2023 вони змогли підтвердити, що Ростік в полоні. На той час всі бійці, які виходили з металургійного підприємства, вже були підтверджені”.
Ростислав Сєріков вже 2 роки у російській буцегарні. Де саме — рідні не знають. Маленький Женя половину свого життя не бачить татка. А Ростислав не знає, чи живі його дружина з сином, бо на момент його виходу з “Азовсталі” вони перебували в окупації.
Син ховався від “грому” під ковдрою
За кілька днів до початку повномасштабної війни Ростислава Сєрікова серед ночі по тривозі викликали на службу — в морській охороні він працював з 2018 року. Тетяна згадує, що довго прощалася з коханим, не хотіла відпускати його на службу, наче щось відчувала.
“У ніч на 24 лютого мені не спалося, читала новини і першою дізналась про вторгнення. Одразу не телефонувала чоловіку, оскільки розуміла, що йому не до мене. Подзвонила батькам та знайомим, перевірила речі, документи, аптечку. “Тривожна валіза” у мене була зібрана заздалегідь, бо чоловік наполіг на цьому. Перший дзвінок від мене був після вибуху, який пролунав з боку місця перебування чоловіка — ми жили неподалік від місця служби Ростіка. Тоді я не змогла додзвонитися, і серце пішло в п’яти. Але згодом він зателефонував і заспокоїв, обіцяв, що все буде добре, чого, на жаль, так і не сталося”.
Ростислав Сєріков потрапив у полон, коли йому було 28, цього року йому буде 31
Тетяна з сином перші дні залишалися у своїй квартирі, сюди ж перебралися її батьки. Але ближче до березня стало зрозуміло, що треба їхати ближче до центру, бо російські солдати почали заходити з цього боку, і від району, де колись мешкала родина Сєрікових, майже нічого не залишилось. Тетяна згадує, деякий час ще сподівалась, що їй вдасться повернутися додому, аби взяти трохи більше речей, бо, крім документів і одягу для себе й дитини, у неї нічого не було.
“У батьківському домі попервах було більш-менш спокійно, спочатку зникла електроенергія, потім вода, а згодом і газ. Тоді ми готували на вогнищі під під’їздом по черзі з сусідами. Яке було щастя, коли випав сніг і всі побігли його збирати. Бо сніг можна було розтопити, коли вже не було води.”
Я спокійно реагувала на те, що відбувається навколо, але єдине що лякало — авіанальоти, які відбувались щоночі, як по будильнику — завжди в один і той самий час. Пам’ятаю, як лежали з сином, будинок ходив ходуном, ми спали на підлозі на матраці, який просто, як на морі, качало. Я міцно обіймала Женю і молилась, щоб ця бомба не впала на будинок, оскільки тоді завали вже ніхто не розбирав, багато хто так і залишився заблокованим у підвалах. Син, коли чув прильоти десь поруч, біг під ковдру — бо “грім”, сподіваючись, що ковдра вбереже від уламків. Я тоді пояснювала все це так, щоб не травмувати дитину”.
Коли мій тато побачив Ростіка, вперше розплакався
Від початку повномасштабної війни і до виходу у полон Тетяна бачила чоловіка двічі.
“У перших числах березня Ростік прибіг з побратимами додому до моїх батьків. Це була одна хвилина обіймів, але це те, що закарбується в пам’яті надовго. Ми майже нічого не казали одне одному, він тільки просив за першої ж можливості виїжджати, бо тоді вже ситуація була неконтрольована. Вперше я його не могла впізнати. Тоді у мене сталась справжня істерика, бо по одному зовнішньому вигляду було зрозуміло, як все погано. Дуже схуд, обличчя сірого кольору, червоні очі від відсутності сну”.
Ростислав у Маріуполі
Другій зустрічі також передували не дуже гарні новини. Тато Тетяни сказав, щоб вона трималась, бо у неї є дитина. Жінка не одразу надала значення словам, але згодом від матері дізналася, що росіяни знищили штаб. Чи був Ростислав там — ніхто не знав.
“16 березня нам знову вдалося зустрітися. Тоді вперше побачила, як плакав мій тато. Ростік тоді приніс свій рюкзак з продуктами і водою, але я про це дізналась, коли він пішов, я розуміла, що він віддав своє і не взяла б, бо хлопцям там в сто разів важче. Він знав мою реакцію, тому залишив рюкзак біля дверей”.
Я була щаслива опинитися в Україні, хоча все моє життя залишилось в окупації
З Маріуполя родина виїхала 18 березня. Ніяких довгих зборів — зібрали речі й в путь. Планували дістатися до Бердянська, але через величезні черги з машин вирішили спочатку забрати дідуся з бабусею, які жили у селі в передмісті.
“Тоді ходили чутки, що там також жах коївся. Коли приїхали, виявилось, що від ракет там ніхто не страждав. Так, не було світла, газу, зв’язку, їжі, але в цілому, порівняно з Маріуполем, ми були наче в іншому всесвіті. Вранці вийшла допомогти з дровами, а навколо була така тиша, що мені не вірилось, якось в голові не вкладалося, бо в Маріуполі іноді від вибухів, які не вщухали, закладало вуха”.
“Згодом дізналися, що ми дуже вчасно виїхали, бо наступного дня в будинок, саме в наш під’їзд, прилетів снаряд. А квартира, де ми думали ховатися, повністю згоріла.”
З окупації Тетяна з ріднею виїхала напередодні дня народження чоловіка — 21 червня. Вона казала, хоче якомога швидше виїхати, щоб зустрічати коханого з “почесного полону”, а не щоб він зустрічав свою дружину з окупації.
“Я довго не могла виїхати через фільтрацію. На той момент не можна було виїхати навіть з села без того листочка, що вже казати про вільну Україну. Тоді треба було записатись і постійно їздити та дізнаватися, коли до тебе дійде черга. У нас це зайняло близько місяця, у декого навіть більше”.
Коли цей папірець про фільтрацію був у Тетяни, з’явилась можливість зв’язатись зі знайомими.
Тетяна і Ростислав
“Написала дівчинці, її чоловік — побратим мого Ростіка. З’ясувалось, що вони теж перечікували в передмісті й планували виїжджати з перевізником через Запоріжжя. То була доля, я розуміла, що це чудова можливість виїхати. До того ж у неї була донька, старша на рік за мого сина, і як мінімум дітям разом було б легше подолати довгий шлях. Ми їхали три доби, залишались на ночівлю у чужому місті, а вночі 20 червня нарешті прибули до Запоріжжя. Пам’ятаю, як трясло на останньому блокпосту і як плакала, коли побачила наших військових. Я була щаслива опинитися в Україні, хоча все моє життя залишилось в окупації”.
Бомба, яка підірве грати і тато зможе втекти
Євгену — сину Ростислава і Тетяни — на початок повномасштабної війни тільки виповнилось 3 роки. Зараз вже п’ять. Останній рік хлопчик щодня по кілька разів питає: “Коли тато повернеться?”
“Одразу було дуже важко, оскільки він не все розумів і було таке, що він ні з того, ні з сього починає плакати. Коли питала, що сталось, казав: “У мене немає тата”. Я постійно казала, що тато його любить і також дуже хоче бути поруч.”
“Рік тому почала розповідати про війну, про наше місто, чому ми не можемо жити в нашому домі, чому тато не поруч. На зрозумілій йому мові розповіла рік тому про злого дядю, від якого нас захищали наші військові, у тому числі тато. Але так вийшло, що сили виявились нерівні і, попри весь героїзм, їх оточили й тоді вони мали йти в полон. Тепер син постійно вигадує різні способи, як того злого дядю перемогти, починаючи від покупки дронів для військових, супер-літаками з його лего-конструктора і закінчуючи бомбою, яка підірве грати і тато зможе втекти”.
Пишу листи коханому, закінчую другий блокнот…
Коли треба загадати бажання — на день народження або просто коли дує на кульбабу, 5-річний Женя завжди повторює: “Щоб татусь повернувся з полону”.
“Попри сніг, дощ, мороз чи спеку, ми намагаємося щотижня відвідувати акції на підтримку полонених. Ходимо на акції в Вінниці, але коли треба відвідати Координаційний штаб, залишаємося до неділі в Києві і виходимо на акцію вже там.
Дитина знає, що він стоїть тут за тата і це єдине, що ми можемо зробити, щоб він скоріше повернувся. Колись спитала у сина, чи робити йому свою табличку і що на ній написати, сказав: “Тато, я сумую, повертайся скоріше”. Хоча Женя ще маленький, але розуміє важливість ролі військових у поверненні тата додому, допомагав мені робити окопні свічки — вирізав картон. Коли купуємо солодощі, відкладає що залишить собі, а що передасть нашим захисникам. Казав, мама нам треба купити дрон для наших військових, щоб тато швидше повернувся”.
Весь Маріуполь Ростислав пройшов із запискою, яку Тетяна писала на початку їхніх відносин. Там була намальована кицька і написано: “Я тебе кохаю і щаслива бути поруч з тобою”. А в Оленівській колонії під час обшуку її забрали. Тетяна в дні особливого відчаю й болю пише листи своєму коханому. Закінчується вже другий альбом.
“Не очікувала, що це все затягнеться так надовго. Раніше було важко розлучатися навіть на тиждень, ми завжди були на зв’язку. А зараз понад два роки життя у невідомості…”
