Світова премʼєра культового фільму “Таксист” режисера Мартіна Скорсезе відбулася 8 лютого 1976 року — цьогоріч стрічка відзначає 50-річчя. За сюжетом, події розгортаються наприкінці 1970 років в Нью-Йорку, після війни у Вʼєтнамі. Тревіс Бікл — головний персонаж, колишній морський піхотинець та ветеран війни, який не може адаптуватися до нормального життя. Страждаючи від хронічного безсоння та глибокої емоційної ізоляції, він влаштовується нічним таксистом, щоб спостерігати за містом, яке здається йому злочинним, корумпованим та аморальним.
Герой веде щоденник, в якому відкрито ділиться думками про те, що відбувається навколо. Він висловлює огиду до проституції, корупції та насильства, але водночас сам не здатен налагодити справжні людські стосунки. Саме через його нотатки глядачі дізнаються про внутрішній світ Бікла.
У цьому матеріалі Дарина Поштар розповідає факти про фільм “Таксист” — від ідеї до впливу на попкультуру.
Ідея створення “Таксиста”
“Таксист” — це культова американська психологічна драма з елементами трилеру та неонуару. Але за цією історією та ідеєю стоїть глибоко особистий досвід її автора. Сценарист Пол Шредер зізнався, що писав фільм у вкрай важкому стані — і фактично як спосіб врятувати себе.
“«Таксист» був моїм першим сценарієм, і я написав його як самотерапію”, — говорив він.
У той період Шредер переживав кризу: розрив стосунків, ізоляцію, безсоння. Він згадував:
“Я був у важкому становищі, пив і водив машину, не мав де жити, у мене в машині був пістолет, і я відчував біль у шлунку… Я тижнями ні з ким не розмовляв, просто блукав містом, сповнений гніву, тут, у Лос-Анджелесі”.
Саме тоді з’явилася головна метафора фільму — “Таксист” як замкнений простір самотності.
Втім, на сценарій вплинули не лише особисті переживання. На появу головного героя вплинула повість російського письменника Федора Достоєвського “Записки з підпілля”. Образ самотнього, відчуженого героя, який веде щоденник і перебуває у конфлікті зі світом, став важливою точкою відліку для створення Тревіса Бікла. Цей вплив визнавав і Мартін Скорсезе. Режисер згадував, що давно мріяв екранізувати Достоєвського, і коли прочитав сценарій Шредера, подумав: “Ось що у мене є — «Таксист». Чудово, це те, що потрібно”.
Серед інших джерел натхнення Шредер називав роман філософа-екзистенціаліста Жана-Поля Сартра “Нудота”, у якому досліджується екзистенційна самотність людини, а також фільм Робера Брессона “Кишеньковий злодій” 1959 року. Його стримана структура — герой, що багато часу проводить наодинці, повертається до своєї кімнати й живе у власному внутрішньому світі, — вплинула на драматургію фільму “Таксист”.
Скорсезе поєднав ці літературні й кінематографічні впливи зі своїм баченням міста і персонажа. У підсумку фільм став не просто трилером про насильство, а глибоким портретом відчуження та моральної кризи — фільмом, який залишається актуальним і через 50 років.
Пол Шредер та Мартін Скорсезе у Нью-Йорку, 8 грудня 2008 року. Getty Images/Charles Eshelman/FilmMagic
Нереалізовані ідеї: написання сценарію
В основі написання сценарію лежало значно більше ідей, ніж у підсумку потрапило на екран. Як зазначав Пол Шредер, текст буквально переписувався під час роботи, а окремі сюжетні лінії змінювалися ще до початку зйомок.
Спочатку образ Тревіса Бікла міг бути менш агресивним і більш зосередженим на внутрішній ізоляції, ніж на зовнішній дії. В інтерв’ю для Film Comment Шредер пояснював, що намагався “взяти європейського екзистенційного героя і помістити його в американський контекст”. Йшлося передусім про самотність і відчуження — про людину, яка не здатна знайти своє місце у світі.
Але в процесі роботи персонаж ніби “перехопив ініціативу” — історія дедалі більше концентрувалася на психологічній ескалації. Шредер згадував, що сценарій писався “у лихоманці”, а перші чернетки були майже такими самими, як фінальна версія. Деякі деталі спершу мали ширший соціальний контекст — зокрема, політична лінія, пов’язана з передвиборчою кампанією. Проте у фінальній версії автори вирішили зосередитися не на системі, а на внутрішньому зламі конкретної людини.
Окремо обговорювався і фінал. У тому ж інтерв’ю для Film Comment Шредер зазначав, що кінцівку можна інтерпретувати по-різному. Вона працює і як буквальне завершення історії, і як психологічний жест, залишаючи простір для сумніву: чи це реальність, чи своєрідне “поетичне” відлуння пережитого.
Роберт де Ніро працював таксистом
Кастинг та пошук акторів стали одним із найважчих завдань для Мартіна Скорсезе і продюсерів, які працювали над темною та провокативною історією.
Роберт Де Ніро та Мартін Скорсезе під час зйомок фільму “Таксист”. Getty Images/Columbia Pictures
Роль Тревіса Бікла за сценарієм дісталася Роберту Де Ніро, який уже співпрацював зі Скорсезе у “Злих вулицях”( Mean Streets). На той час він мав репутацію актора, здатного повністю занурюватися у персонажів, і саме ця відданість ролі зробила його очевидним вибором. Де Ніро настільки влився у внутрішній стан свого героя, що часто був у ролі навіть поза камерою. Його знаменитий монолог у дзеркалі частково народився під час зйомок як імпровізація.
Щоб відчути світ Тревіса повністю, актор отримав ліцензію таксиста й по 12 годин працював у службі таксі Нью-Йорка, спостерігаючи місто, людей і намагаючись зрозуміти їхню психологію.
За цю роль Роберт де Ніро отримав другу номінацію на “Оскар”, першу — в категорії “Найкращий актор”.
Роберт де Ніро розповідав, що були думки зробити продовження “Таксиста”, Пол Шредер і Мартін Скорсезе почали робити “чи то план, чи то сценарій”.
“Але чомусь нам здавалося, що це неправильно, і це не прижилося. Але я хотів би побачити, де Тревіс сьогодні. У цьому хлопцеві було щось таке — вся ця лють і відчуженість, ось що місто може з тобою зробити. Ми з Марті з Нью-Йорка, і навіть ми можемо почуватися відчуженими”, — казав актор.
Роль, за яку Джоді Фостер отримала першу номінацію на “Оскар”
Роль Айріс Стінсма, дівчинки, яку Тревіс зустрічає на вулицях міста, дісталася Джоді Фостер, якій на момент зйомок було лише 12 років. У стрічці вона грала 12-річну дівчину, яку змушує надавати сексуальні послуги її старший бойфренд-сутенер. На майданчику Фостер постійно супроводжували психологи, а в деяких сценах її замінювали дублери. Наприклад, старша сестра Конні заміняла її в “сексуально провокативних сценах”. Однак сама Фостер у старшому віці зазначала, що її сцени не були аж такими ризикованими, як здавалося.
Джоді Фостер у фільмі “Таксист”. IMDB
“Вони не були дуже непристойними. Те, що вона спустила сорочку нижче плечей, так? Це нічого”, — казала акторка.
Фостер згодом розповідала, що спершу їй було складно працювати з Де Ніро — він був настільки глибоко в ролі, що здався їй нецікавим поза камерою. Але після кількох спільних репетицій і розмов про акторську майстерність Фостер пережила справжнє професійне прозріння. Де Ніро вчив її не просто повторювати репліки, а створювати персонажів зсередини. У 14 років Джоді Фостер отримала першу номінацію на “Оскар” саме за рол Айріс.
Влучний вибір акторів та акторок
Сібіл Шеперд зіграла Бетсі, працівницю передвиборчої кампанії, в яку закохується (але врешті розчаровується) Тревіс. Вона згадувала, що її агент порадив “просто менше говорити на прослуховуванні”, що допомогло отримати роль.
Сібіл Шеперд, зйомки фільму Таксист
Акторка Сібіл Шеперд під час зйомок фільму “Таксист” у Нью-Йорку. Getty Images
До проєкту Скорсезе залучив актора Гарві Кейтеля, який вже загалом зіграв у шести фільмах режисера. Він зіграв Метта (Модника) Гіггінса — дорослого “бойфренда” та сутенера Айріс.
Пітер Бойл виконав роль таксиста на прізвисько Чарівник — досвідченого водія, який бачив усе, що може запропонувати нічний Нью-Йорк. Його персонаж став для Тревіса дзеркалом іншої долі: людини, яка працює в тих самих умовах, але знайшла спосіб залишатися трохи більш приземленою. Хоч Бойл з’являється на екрані небагато, його присутність дає відчуття реального життя поза головною сюжетною лінією.
Альберт Брукс дебютував у великому кіно, виконавши роль Тома — працівника передвиборчого штабу Палентайна, він також закоханий у Бетсі. Персонаж Тома не був добре прописаний у сценарії, тож Мартін Скорсезе дозволив Бруксу імпровізувати. Його герой збагатив фільм легким гумором.
Сібіл Шеперд та Альберт Брукс під час зйомок фільму “Таксист”. Getty Images/Lynn Karlin/Penske Media
Леонард Гарріс зіграв сенатора Чарльза Палентайна, який балотується у президенти США. Він представляє політичну верхівку та проводить показову політичну кампанію про те, що правити має народ. Тлом його агітації стає Нью-Йорк із його темними сторонами.
Як “Таксист” отримав зелене світло від студії
Перш ніж “Таксист” з’явився на екранах, сценарію Пола Шредера довелося пройти довгий шлях пошуку фінансування та студійної підтримки. Текст, написаний у 1972 році, кілька років кочував між продюсерами, поки не потрапив до рук Майкла та Джулії Філліпсів — саме вони почали шукати можливість запустити фільм у виробництво.
На ранніх етапах розглядали різні варіанти бюджету й співпраці зі студіями. Серед них була й Warner Bros., яка пропонувала профінансувати картину з бюджетом у 500 тисяч доларів. Однак така сума була замалою, тому пропозицію відхилили. Врешті-решт проєкт підтримала Columbia Pictures. Студія погодилась профінансувати фільм також із відносно невеликим бюджетом — приблизно 1,3 мільйона доларів, але кінцеві витрати сягнули 1,9 мільйона доларів. Проте навіть ця сума залишалась скромною для повнометражної студійної роботи.
Columbia Pictures дала зелене світло, але без повної свободи. Найбільші дискусії між творцями та студією виникали навколо фінальної сцени. Рівень насильства викликав занепокоєння через можливий рейтинг Х, що міг суттєво обмежити прокат. Щоб отримати прокатний рейтинг R і не втратити можливість широкого показу, Мартін Скорсезе погодився зменшити насиченість червоного, аби зробити кров менш натуралістичною. Також із компанією йшли активні перемовини стосовно акторського складу. Розглядали різні варіанти, однак продюсери наполягли, щоб ключові ролі залишилися за тими, кого вони обрали. Зокрема, за Робертом Де Ніро, який щойно отримав “Оскар” у 1974 році за роль у фільмі “Хрещений батько 2”. Його участь стала важливим аргументом на користь фільму в очах студії.
Водночас Columbia Pictures не втручалась у саму суть історії. За словами Шредера, студія дозволила зберегти авторський характер сценарію — з внутрішніми монологами, похмурою атмосферою та неоднозначним фіналом. Саме ця творча автономія дала змогу фільму залишитися таким, яким його задумали автор і режисер.
Ставки на “Таксиста”: чи очікували такого успіху
Коли “Таксист” готувався до прокату в 1976 році, це був справжній ризик для студії. Історія про ветерана війни, зануреного у нічний Нью-Йорк, з психологічними монологами та відвертими сценами насильства, виглядала радше як авторський експеримент, ніж як успішний проєкт.
Columbia Pictures надала бюджет близько 1,9 мільйона доларів, але великі ставки на рекламу не робили — усе залежало від реакції глядачів та критиків. У прокаті фільм зібрав понад 28 млн доларів.
За словами Майкла Філліпса, одного з продюсерів, Columbia боялася, що фільм буде занадто похмурим для масового глядацтва: “Ми не були впевнені, чи сподобається американській аудиторії такий похмурий, тривожний портрет самотнього чоловіка в місті”.
Реакція критиків
На момент прем’єри в США відгуки були змішаними, але відразу привернули увагу кінопреси. Роджер Еберт назвав фільм “одним із найсильніших портретів самотності та відчуження в американському кіно”.
Джоан Кроуфорд з The New York Times писала: “«Таксист» — фільм, який провокує і водночас викликає занепокоєння. Він змушує глядача зіткнутися зі світом морального занепаду та ізоляції”.
Критик Variety відзначив акторську гру Роберта Де Ніро та психологічну складність персонажа, підкреслюючи, що фільм поєднує напружений сюжет із внутрішньою драмою героя.
Роберт Де Ніро на Каннському кінофестивалі, де показували фільм “Таксист”, 20 травня 1976 року. Getty Images/RAPH GATTI/AFP
На Каннському кінофестивалі 1976 року “Таксист” отримав “Золоту пальмову гілку”, що стало справжнім тріумфом і змінило сприйняття американського прокату. Скорсезе з часом зізнався: “Перемога в Каннах надала фільму авторитет у США, якого він, можливо, не мав би в іншому випадку. Це змінило все”.
Шредер також зазначав: “Успіх був несподіваним. Ми знали, що у нас є щось особливе, але реакція глядачів — як у Каннах, так і в кінотеатрах — перевершила всі наші очікування”.
Вплив “Таксиста” на попкультуру
“Таксист” давно перестав бути просто фільмом — він став культурним явищем, яке продовжує надихати й ставати частиною мистецтва та медіа. Образ Тревіса Бікла — самотнього, відчуженого героя, який не знаходить свого місця в суспільстві — став архетипом “антигероя”, а його внутрішня боротьба й моральна криза досі слугують об’єктом обговорень у кіно та культурології. Особливо впізнаваним став стиль героя: військова куртка М-65, темні окуляри та ірокез. Ці елементи стали справжнім культурним кодом — їх цитують у моді, серіалах, коміксах і навіть анімації. Військова куртка та окуляри регулярно з’являються у колекціях дизайнерів, символізуючи бунтарство й вуличний стиль.
Роберт Де Ніро у фільмі “Таксист”. Getty Images/Herbert Dorfman/Corbis
Образ Тревіса проник і в медіа: ім’я Бікла використовують як культурну алюзію на самотність, а сцени з фільму цитують чи пародіюють в “Американській історії жахів”, Before Watchmen та сучасних аніме. Це робить картину частиною загального культурного коду, який миттєво впізнають глядачі. Його додають і до курсів з історії кіно та культурології, адже фільм показує складний портрет міського життя 1970-х років, психологію персонажа та майстерність режисури.
Сьогодні фільм продовжує резонувати з новими поколіннями. В інтернет-спільнотах його називають “фільмом життя”, який люди переглядають у різні періоди свого дорослішання й знаходять нові сенси. Це кіно вже давно стало живим культурним артефактом, що впливає на моду, інші фільми, серіали, відеоігри та академічні дослідження. Його образи, теми та стиль залишаються впізнаваними й цитованими поколіннями.