Ви точно хоча б раз чули про нього і скандали навколо творчості його андеграундного гурту “Хамерман знищує віруси” – епатажний шоумен в сукні, але передусім – музичний експерт, ведучий подкасту Unzip, шефредактор Департаменту аутосорсу та копродукції Суспільного Мовлення та автор документальних фільмів. Ірина Моторна поспілкувалася з Альбертом Цукренком про музику, документальні фільми, архівні записи, Суми та перформанс як стиль життя.
У кінці березня цього року ви презентували подкаст Unzip та документальний фільм “Русифікація в стилі поп”, де ви є автором, сценаристом і наратором одночасно. Ці проєкти об’єднані спільною темою: відкривають для широкої аудиторії архіви української естрадної музики, розповідають про проблеми русифікації нашої музичної індустрії та стабільного винищення українського культурного пласта.
Що вам допомогло у створенні цих проєктів, а що давалось найважче, які були труднощі?
Коли я повернувся на Суспільне, фільму “Русифікація в стилі поп” у проєкті ще не було. Власне, його зробили за попередній рік, ідея і сценарій — все виникло одночасно і досить швидко реалізувалося. Але ще два-три місяці втратили на розв’язання юридичних питань, пов’язаних з авторськими правами на музику.
Що допомогло? Мій досвід спостереження за музичним ринком і власна участь у музичному процесі протягом майже 30 років. Крім того, добре знаю, хто має експертність у цьому питанні — ці люди й стали гостями у фільмі. Мені було важливо зрозуміти і знайти підтвердження або спростування того, що Росія свідомо русифікувала наш шоубізнес та медіаринок. Для цього вся наша команда — журналістка Вікторія Курочка, продюсерка Катерина Феленюк, режисер Олексій Мулявін, — запросила так багато спікерів у фільм, які були або діячами, або вдумливими спостерігачами на цих двох ринках протягом багатьох років.
Колаж Суспільне Культура
Була й критика фільму та запитання, чого не запросили інших гостей. Ми запросили не так багато людей, які були всередині процесу, бо коли ти всередині, то зазвичай ідеш на певні компроміси: працюєш з російськими артистами, русифікуєш власну творчість та інше. В такому випадку людина починає захищати себе, тому більш-менш об’єктивну думку навряд чи можна щиро почути. А мені хотілося дізнатися думку просунутих споживачів, таких як Віталій Портніков, або людей з телебачення, які бачили, як відбувалися всі ці процеси, або блогерів, таких як Тетяна Микитенко, яка багато років стежить за впливом Росії на наші медіа- та музичний ринки.
Майже всі відзняті інтерв’ю увійшли у фінальну редакційну версію фільму, окрім інтерв’ю зі співачкою Юлією Юріною з її дуже особливою історією. Цей матеріал ми випустили окремо на YouTube-каналі Суспільне Культура.
Як і чому ви поєднуєте свою епатажну музичну творчість із просвітницькою місією зі створення музично-історичного гайду для тих, хто лише починає занурюватися в українську музику, в подкасті Unzip?
Я і тим, і тим займаюся дуже довго. “Хамерман знищує віруси” — це теж в якомусь сенсі ретро і просвіта.
Тексти “Хамермана” пишу не я (я пишу музику), але якщо трішечки заглибитися в них, глибше, ніж хуки з матюками в приспівах, то там можна знайти ґрунт для роздумів і певного роду філософію.
Я багато зустрічав людей, які казали, що “ХЗВ” для них відкрили, наприклад, якогось письменника, який згадується у певній пісні, або нового музиканта, філософську концепцію, або навіть богословську концепцію. Тому створення пісень — теж досить інтелектуальна діяльність, такий собі своєрідний музичний прояв, просто не в конвенційному зовнішньому форматі.
UNZIP: Ната Жижченко про космос та бандуру. Cуспільне
Бути своєрідною інтелектуальною “енциклопедією української естради” — що це для вас означає і навіщо воно вам потрібно? Чи використовуєте ви ці знання для своєї музичної творчості? Чи впливають вони якось на вас і як саме?
Це хороше запитання. В нашій музиці, яку ми починали робити у 1996 році як андеграундний музичний колектив, завжди були елементи естрадної музики, бо це те, що я чув на радіо з дитинства, і те, що викарбувалося на підкірці. Крім того, в мене не існує жанрових меж у творчості, нецікаво робити щось в одному жанрі.
У музиці нашого гурту переплітаються різко протилежні жанри, у ній можна почути все — від радикальної електронщини чи панкової гітари до симпатичних мелодій під фортепіано. Відголос якоїсь естрадної мелодики або відсилання до зовсім різних жанрів, наприклад до німецького кабаре 20–40 років минулого століття, яке так люблю, чи якогось гітарного року — помічаю через кілька років після того, як пісня видана. Адже я меломан: слухаю дуже різну музику і вона впливає. Як колись моя мама слухала музику на радіо і дуже це любила, ті ж “Стожари” та інше. Потім, як у всіх молодих меломанів-снобів, у мене був період відторгнення цієї музики, слухав прог, джаз, авангард та інше. А як став старшим, прийшло прийняття і гармонізація всієї цієї історії.
Я далеко не першовідкривач української ретромузики для широкого загалу, почалося це ще з роботи одеського диджея CJ Plus, роботи автора фільму “Вусатий фанк” Віталія Бардецького, які дали поштовх до популяризації українського ретро. А в моєму випадку велику роль зіграв Антін Мухарський, який запросив мене на телешоу “Люта українізація”: я писав для нього сценарії рубрик, і він запропонував мені зробити музичну рубрику “Бальзам на душу” про ретропісні. Тоді я став занурюватися глибше. Мене почали запрошувати у різні проєкти, присвячені українському ретро, зокрема запросили в Old School Ukrainian Funk із гуртом “Мова” — це такий цікавий формат лекцій-концертів. Тож тепер я сам перетворююсь на ретрочувака, і від такого чого б не послухати про ретро? (сміється) Людям подобається.
Думаю, спочатку використання цієї ретромелодики у піснях нашого гурту було більш несвідомим. Пізніше ми вже іронізували над музикою 80–90-х, і цей “лав-хейт” ми використовували у творчості також.
З чого почалася ваша любов до музики?
Я співав з дитинства. Коли мені було три-п’ять років, ми їздили автобусом ПАЗ у село до бабусі, 40 кілометрів від Сум. Мене саджали справа від водія і я всю дорогу співав пісні на весь салон, а пасажири слухали.
Музикальним я був завжди, як і мої діти, тож мої здібності реалізувалися таким способом. У дитинстві хотів бути художником-графіком: дуже багато малював, мене хвалили у художніх гуртках і казали, що я маю перспективи, але у середніх класах я захопився музикою і моя маніакальна любов до малювання пішла. Слухав “Ласковый май”, а потім Modern Talking і таке інше — з цього все почалося (сміється).
Альбер Цукренко. Валерія Мезенцева
Ви маєте медичну освіту, закінчили медичний факультет Навчально-наукового медичного інституту СумДУ. Як так сталося, що медичну кар’єру ви поміняли на музичну творчість, а паралельно взагалі вирішили стати журналістом і займаєтеся цим вже більш як 20 років? Розкажіть, що дав вам цей досвід.
Коли був юний після школи, думав, куди вступати. Я зі звичайної пострадянської родини: моя мама — вчителька молодших класів, тато був майстер на заводі. Займатися музикою серйозно — не розглядав, тоді навіть не було прецедентів, що це може дати якісь плоди.
Я не маю музичної освіти, не вчився в музичній школі, музика була для мене хобі, а не серйозним заняттям. Треба було мати якусь роботу, обрати професію. Жив тоді в Сумах. Це невелике місто і там не так багато вишів: аграрний, що мене не цікавило абсолютно, політехнічний — я чистий гуманітарій, педагогічний — теж не туди. І тут з’явився медичний у 1992 році, а я вступив у 1993-му. Тоді це вважалось чомусь престижним.
Мені й досі подобається медицина, пропрацював п’ять років лікарем функціональної діагностики у ВАТ “Сумихімпром” і в мене все чудово виходило. Це робота на спеціальному обладнанні — електрокардіограми, реоенцефалограми та інше.
На початку 2000-х почався бум в українській журналістиці, з’явилося багато глянцевих журналів. Тоді у журналістів була досить пристойна зарплата, зараз про це трошки смішно згадувати, а тоді всі читали “глянець” і цей ринок вибухово зростав. Спочатку мій партнер по гурту Вова Пахолюк перейшов у журналістику в Сумах, а потім у Києві. І підбив мене теж займатися цим, познайомив з різними людьми й так я почав писати як фрилансер. Виявилося, що можу написати 2–3 статті на місяць і отримати ті ж самі гроші, як коли був лікарем. Тож писав про лайфстайл, харчування та подібні теми у журнали для чоловіків — Men’s Health, FHM.
В якийсь момент ухвалив рішення і прийшов до головного лікаря, щоб сказати — звільняюся, при тому на той момент у мене навіть ще не було запрошення в столицю. Я пішов на фриланс, а за рік, у 2006-му, переїхав у Київ.
П’ять років мого навчання в медінституті, а потім ще 2–3 роки в інтернатурі — не скажу, що сформували мій світогляд, але це було корисно, бо на етапі дорослішання я перебував у середовищі розумних, перспективних, молодих, і це розвивало. Медики щодня займаються питаннями життя і смерті, думаю, саме це формує людину як трішечки непересічну. Нещодавно був на зустрічі однокласників — 20 років після випуску — це все ж таки особливі люди. Багато з ким із них я не відчуваю культурної близькості, але медицина — інтелектуальна праця, що розвиває і насичує людину, і це відчувається у людях.
Альберт Цукренко
Для чого ви взяли собі псевдонім — Альберт, вам не подобається власне ім’я?
Це не псевдонім, я його не вигадував. Мене мама хотіла назвати Альбертом. Вона подивилась якесь кіно про хлопчика Аліка, яке дуже їй сподобалося. А тато був проти так називати, пішов і записав мене Олегом. Хоча з дитинства всі мої друзі називали мене Аліком, а те, що я — Олег, дізнався тільки коли пішов в садочок.
Я не відчуваю ім’я Олег повністю як своє, але воно мені подобається, і мені нормально, коли називають Олег Вікторович. У взаємодії з державними інституціями я представляюсь ім’ям за документами, але всі близькі звертаються як до Альберта, Аліка, і це не викликає у мене дискомфорту. Така вийшла історія, що в документах я Олег, а по життю — Альберт.
Як ви ставитесь до негативних відгуків аудиторії, як реагуєте на критику і несприйняття, нерозуміння власної творчості, упереджене ставлення?
Реакція буває різна, загалом в холодному розумі прекрасно розумію і приймаю, що те, що ми робимо, не може подобатися всім і навіть більшості, це нормально. Ми досить радикальний культурний продукт.
Коли стаються гучні скандали навколо нашої творчості, що бувало не раз, і залітає маса народу, яка бачить нас вперше — реакція часто неоднозначна. Але це вже залежить від того, де і як люди дізналися про гурт “ХЗВ”, з яким емоційним посланням була та перша новина чи пост, який вони прочитали.
Коли я бачу агресивні коментарі про себе в мережі — це може бути неприємно, але все це швидко минає і мене не особливо зачіпає.
Кожній людині не поясниш, що ти маєш на увазі. Але іноді бачу в коментарях, що людина здатна до діалогу, то можу витратити час, поспілкуватися і щось пояснити. Інколи люди навіть змінюють свою думку. Але таких, звісно, меншість.
Альбер Цукренко. Валерія Мезенцева
Що для вас означає ваша репутація і яка вона у вас, на вашу думку?
Моя репутація існує в моїй “бульбашці” і вона непогана, а поза нею про мене ніхто не знає (сміється). Різні люди діють у публічному просторі по-різному. Хтось пише у фейсбуці, тільки коли п’яний, хтось — лише коли засмучений, а хтось навпаки — коли щасливий. Я зазвичай пишу публічні пости, коли в мене гарний настрій чи рівний. Не люблю себе роздратованого і влазити в перепалки на теми, які в соцмережах викликають голівари.
Як ви повертаєте себе до робочого стану у нинішніх обставинах та умовах? Чи є у вас дієві поради, як емоційно відновитися?
Дуже важко щось загальне порадити, бо всі люди — різні. Поруч зі мною є люди з тонкою, вразливою, чутливою психікою, і мої поради, як справлятися з поганими новинами, можуть їм не допомогти, бо вони не я.
Про себе можу сказати — мене тішить моя робота, дуже люблю її, будь-яку свою роботу, бо я не займаюся тим, чого не хочу і що мені нецікаво.
Мене також радує музика, яку споживаю щодня: по 2–3 альбоми встигаю послухати за день, постійно в навушниках. Дуже радує моя сім’я, яка повернулася до мене з Німеччини кілька місяців тому. У мене дві донечки-підлітки, старша зараз вступила в навчальний заклад, а молодша вчиться ще в школі. Ще дуже тішить життя на природі в приватному будинку з котиками і собачкою.
Все дуже просто: я щасливий в шлюбі, у мене прекрасні діти. Це і є основою мого душевного спокою та базою, на якій стою. Але як я можу порадити комусь знайти собі людину, яка вас буде любити і яку ви будете любити? Так, це наче проста річ, але не всім доступна і не у всіх так виходить. На початку ти ніколи не знаєш, пощастило тобі з людиною чи ні, і навпаки — чи пощастило їй з тобою. Одна річ — зустрічатися, і зовсім інша — жити разом багато років. Ви можете рухатися в одному напрямку разом або рухатися у різні боки. Багато пар розходяться від того, що він і вона розвиваються в різних напрямках. І в цьому ніхто не винен. У мене з дружиною вийшов збіг, мені з нею пощастило, і це зовсім не через мене.
Яка ви людина поза сценою та сценічним образом, поза вашими ролями?
Я максимально не авангардна людина в житті: кохаю одну жінку, маю одну сім’ю, вірю в Бога. Коли я познайомився зі своєю дружиною, а це було дуже давно, майже 30 років тому, ми невдовзі стали активно віруючими православними, неофітами.
Зараз я далекий від православної субкультури, але вдячний їй, знаєте за що? У нас в нашому тодішньому середовищі — молодих православних — погляди були відповідні, традиційні: треба побратися, завести діточок і так далі. Тобто наше покоління не сильно відрізнялося в поглядах на сім’ю від покоління наших батьків. А зараз погляди інші у нових поколінь. І це нормально, що люди живуть для себе, не йдуть за суспільними стереотипами.
В моєму житті склалося більш традиційно, і я дуже радий цьому, бо якби я народився на кілька десятиліть пізніше, то все моє життя було б іншим. Без моїх дітей, наприклад. А так я загалом максимально толерантна людина до будь-яких поглядів, способу життя та інакшості — пріоритети в інших людей можуть бути іншими, і це абсолютно нормально.
Альбер Цукренко. Валерія Мезенцева
Як влаштований архів Українського Радіо, де ви шукаєте та обираєте композиції для свого подкасту Unzip? Архів оцифрований чи схожий на бібліотеку з картками?
Є записи, інформація про які дійсно надрукована на картках, розкладених у такі довгі шухляди, як у бібліотеці. Я вже декілька разів приходив порпатися в тих карточках і дещо цікаве знайшов саме так. Але більша частина архіву вже внесена в цифрові документи, Excel-таблички.
Частина архіву на цифрових носіях — на CD, частина не оцифрована — вона на плівках. З самими плівками я фізичного контакту не мав, обирав, що мене цікавить, і мені надсилали вже цей файл в електронному форматі. Наприклад, для другого сезону подкасту Unzip, який вийшов нещодавно, коли затверджував з керівництвом диджитал-відділу теми, вже під них підбирав треки. А загалом Unzip — не музикознавча програма.
Про саму ретромузику ми з гостями теж говоримо, але насамперед у подкасті ми говоримо про середовище: як у ньому працювалося людям, які вони були, які творчі амбіції, надії мали, що їм заважало, бо це такі самі люди, як ми, просто в радикально інших умовах. Саме взаємодія творчих людей з державним апаратом, режимом, як все це відбувалося в тих умовах — оце мене найбільше цікавить. Тож я підбираю під обрану тему гостя і, відповідно, треки.
З вашим досвідом і глибоким бекграундом (посади головного редактора cultprostir.ua, редактора хвилі нової української музики Zemlya у джазовому радіо Old Fashioned) ви дуже вдумливо займаєтеся вивченням та дослідженням історії “золотої ери” української естради 1950–80-х років. Як ви обираєте й знаходите гостей і теми для свого подкасту Unzip?
Ці програми не просто для того, щоб зануритися в минуле і в ньому розбиратися. Ми говоримо про сьогодення, про те, як все змінилося зараз, як ми дивимося на цю музику з сьогоднішнього дня, що вона значить для нас.
Перша тема подкасту — “Унікальна й цікава чи провінційна?” про музику 1970-х років, поговорили про це з Євгеном Філатовим (лідером гурту Maneken, співавтором музичного проєкту Onuka, а також ведучим ютуб-проєкту “Як звучить Україна” — Ред).
Відкрив для нього те, наскільки круто була аранжована й спродюсована музика українських ВІА 1970-х. А у третьому випуску з блогеркою, ведучою “Телебачення Торонто”, керівницею “Дикого театру” Ярославою Кравченко (в неї також є подкаст про секс і стосунки) ми слухали українські пісні 1970-х років, в яких є зрозумілі, відчутні та досить відверті еротичні натяки, зокрема переспіви народних пісень. Цікаво простежити крізь час еротичну, сексуальну тематику українських пісень. Це дає більш об’ємне знання про те, як українці ставилися і ставляться до тіла, до міжстатевих стосунків тощо.
Мені також цікаво говорити про вінтажну українську музику з діячами та свідками того часу. Ось нещодавно ми записали свіжий випуск із Валерієм Вітером, в нього цікава історія творчості. Валерію 77 років, він колишній фронтмен ансамблю ВІА “Кобза”, заслужений художник-графік України — кого, як не його, питати?
Взагалі вважаю, секрет творчого успіху — це займатися кількома різними справами одночасно, як, наприклад, я займаюся музикою і журналістикою. Якби займався чимось одним, це б мене збіднило і значно обмежило.
З приводу декількох проєктів одночасно: нещодавно ви стали сценаристом нового документального фільму про нові назви та айдентику підрозділів українського війська “На честь”, який зняло Суспільне і показ якого ще планується. Як і чому ви зайнялися цим проєктом, адже це вже зовсім не про музику?
У цьому фільмі ми реалізуємо ідею нашої продюсерки Катерини Феленюк. Знову-таки працюю тут з Вікторією Курочкою, режисером Олексієм Мулявіним, істориком, автором історичного блогу Євгеном Морзою. Ми їздили до військових — на Харківщину до артилеристів, на Південь до морпіхів і так далі.
Говоримо у фільмі про “іменні” назви підрозділів і пояснюємо, звідки вони взялися, чому саме такі — там є своя логіка, це не випадкові назви: історичні постаті, чиїми іменами названі військові бригади, через свою діяльність мають зв’язок з тим чи іншим родом військ. І на цьому зав’язана військова айдентика, символіка, нарукавні знаки (правильно казати замість “шевронів”), прапори та інше.
Розробкою символіки займається спеціальний підрозділ Міноборони, і ми говорили з його керівником Олексієм Руденком, який розповідав про правила геральдики й про її тяглість в історії українського війська — з середньовіччя, через козаччину, часи УНР і аж до нашого часу. Все це відображається зараз у сучасній формі наших військових та в айдентиці. Так формується тяглість воїнської культури.
Ми розуміємо, що все це виникло не в 1991 році, а такі риси українського війська, як ініціативність, часто горизонтальність, спонтанність, креативність, попри жорстку армійську дисципліну, були притаманні українцям ще в далекі часи, на відміну від московського війська чи радянської армії. Тобто зараз ми повертаємося до своїх коренів, вивчаємо власну ідентичність, зокрема й на прикладі війська. І фільм все це досліджує.
Чим вам близька тема сучасної попкультури?
Цікавлять особистості в попкультурі незалежно від жанру. Навіть якщо це не моя музика, я можу оцінити й визнати, що вона зроблена класно. Мені було цікаво працювати зі “Щоденниками Євробачення”, тому що “Євробачення” — це майданчик, з якого ми стартуємо на глобальний ринок і показуємо себе. Це найбільший ліфт на західні музичні майданчики для українців зараз.
Ви палкий прихильник Девіда Бові. До речі, чому саме він? Як він вплинув на ваші погляди й творчість?
Перше моє враження від Бові — це його магнетизм, пластика, унікальність. Звісно, спочатку мене захопила його зовнішність і музика, і вже пізніше я оцінив, наскільки це цікава людина.
Чого я в нього навчився, що для мене стало modus operandi — правилом мого життя — не прив’язуватися до жанрів. Тобто якщо у тебе є концепція і ти хочеш зробити пісню, можеш це зробити в будь-якому жанрі, з будь-якими музикантами, без обмежень у стилі. Так і було у Бові, він постійно так робив: обирав жанр під концепцію альбому, шукав нових музикантів і так далі, його постійні зміни найбільше зачаровують.
Коли я слухав Бові в 1990-х, мене мало хто розумів з друзів і знайомих. А суспільство оцінило його масштаб, новаторство, вплив на культуру, на фешн, його “мультимедійність” десь вже починаючи з 2010-х років та особливо вже після його смерті. Його не розуміли через неформатність, неналежність до певного жанру, а для мене він завжди був втіленням культури як такої, у всій її повноті. Він міг взяти щось для творчості і з попмузики, і з маргінального аутсайдерського нікому не відомого мистецтва. Він вмів робити цікавими й популярними дуже авангардні ідеї.
Ми з моїм партнером по групі Вовою Пахолюком на кожний концерт готуємо новий образ вже 28 років, і жодного разу не повторилися. Це і є вплив на мене Бові, а на Вову його улюбленого гурту — The Residents.
Девід Бові. Суспільне Культура
18 червня цього року ви брали участь (грали на перкусії, співали) в Українському імпровізованому оркестрі з програмою Kora Late Night Show у Національному центрі Олександра Довженка. Ви часто експериментуєте чи досі шукаєте себе? Чого вам не вистачає у житті?
Дмитро Радзецький, керівник цього оркестру, запропонував взяти участь у його проєкті. У них не сталий склад, збирають знайомих музикантів, щоб разом подуріти. Це структурована імпровізація.
У Дмитра як у керівника і диригента оркестру була структура: тут у нас гучний шматок, тут ліричний, а тут жартівливий і так далі. Хоч у нас не було нот, але була ця структура. Крім того, що я грав на перкусії, також там співав — імпровізував, видобував звуки з себе, грав трохи на клавішах. При тому, що я не маю музичної освіти, а там були просунуті академічні музиканти, джазовики, етно- та рок-музиканти. Тут справа була не в освіті, а у відкритості та вмінні слухати інших. Я вже вдруге беру участь у цьому оркестрі — це прикольна музична пригода, я завжди відгукуюся на подібне.
Крім того, з братами Радзецькими раніше у нас був невеликий тур Європою з музикою Френка Заппи (американського авангардного джаз-рок-музиканта). Ми їздили в Німеччину на фестиваль, присвячений його музиці, я співав там і робив шоу. Мені такі пригоди подобаються, я не однолюб в музичному плані. Для мене заняття музикою і культурним продуктом — це передусім розвага і радість. Так я розважаюся.
Чи вкладаєте ви разом з вашим напарником Володимиром Пахолюком певну філософську думку або ідею у тексти пісень “ХЗВ” (окрім того, що це як аналогія сучасного мистецтва). Часто їхній зміст неочевидний і, на перший погляд, пісні передають більше настрій, ніж глибоку думку. Що ви хочете донести й сказати за допомогою своєї творчості людям або як “розкодувати” тексти ваших пісень?
Мене завжди цікавила музика й виконавці, не зовсім зрозумілі назагал. Тексти пісень пише Вова, я — музику. Вова поважає мене як музиканта, я поважаю його як автора текстів. І думаю, що це також один із секретів довготривалості нашого проєкту — ми не залазимо на територію один одного.
Мій колега вміє поєднувати яскраву, смішну, легко повторювану фразу, яка йде в приспівах, з текстом у куплеті — часто складною, як літературно, так і з погляду змісту.
Музика “ХЗВ” — схиблена і дуже нішева, але все ж таки це попмузика. Складні тексти балансуємо простими музичними формами чи, навпаки, жорсткі, “вульгарні” тексти — пишною, нетривіальною гармонією й аранжуванням.
Основне, про що говорить Вова в текстах, — речі, про які мало розповідають у популярній культурі: питання життя і смерті, старості, Бога і релігії, проблема мови, стосунків ста́тей та інше. У нього в текстах багато травми, болю, вираженого через культуру сміху, витісненого через чорний гумор. І поза всім інтелектуальним навантаженням пісень це, напевно, пошук спілкування та розуміння.
Наші концерти схожі на колективні сеанси психотерапії: люди приходять і викидають все, що їх турбує, інша музика такого не дає. Тож на концертах люди сміються, плачуть і переживають все це разом — і тоді виникає момент єднання, власне для цього все це й пишеться.
Альберт Цукренко. Надано ХЗВ
Хто створює ваш образ?
Я завжди був ексцентриком, просто раніше соромився це показати. Завдяки колезі розкрився, це очевидно. Ми дуже вплинули один на одного. Вова завжди був більш брутальний, панковий, але саме на цій різниці між нами воно й іскрить. Мені подобається, що ми робимо разом на сцені, але якби не було Вови, сам би я навряд чи цим займався. І досі у нього є кілька зовсім божевільних ідей, на які я не можу піти.
Наші костюми придумуємо разом, це наша спільна творчість. У цьому є багато такої дитячої радості. Насправді і в повсякденному житті в мене багато дуркування — і в моїх текстах, в спілкуванні з дітьми, і навіть подача інформації для роботи далека від академічної.
Чому ви як інструмент обрали саме епатаж і чим вам так подобається роль блазня? Ви вважаєте себе екстравертом?
Я прокачаний інтроверт, серед митців таких багато. Наприклад, спілкувався з Сергієм Жаданом, був у нього в гостях, працювали разом. Він залучений до багатьох проєктів, ви бачите його абсолютно всюди, публічна людина, але по життю він теж інтроверт. Я навчився працювати з публічним образом, з публікою на сцені — але це не завжди легко. Ви й не уявляєте, як страшенно я хвилювався перед першою подією Old School Ukrainian Funk рік тому.
Мені треба було вийти на сцену говорити, реагувати на зал, розказувати, а не співати, а в мене немає такого великого досвіду публічних лекцій. Крім того, я вперше взяв тоді на прокат свою безумну сукню і вийшов у ній на сцену. І незважаючи на весь досвід виступів у гурті “ХЗВ”, це була зовсім інша аудиторія, старша за мою звичну, більш стримана і респектабельна, красивий зал — тож я дуже хвилювався, як вони мене сприймуть. Попри всі ці внутрішні складнощі, мені все це цікаво і, виходить, я постійно себе треную в цьому сенсі.
Найбільше в собі мене бентежить і не подобається те, що я не встигаю системно занурюватися і роблю все й одразу, але ніде не системно. Десь все це “прокатує” завдяки таланту, десь — харизмі, десь — на досвіді. Але так я й не став суперпрофесіоналом у чомусь одному.
Як ви бачите, яку місію або роль мають виконувати сучасна українська культура та музика зокрема?
Популярна музика — це такий легковажний жанр, і в більшості стабільних, благополучних країн та суспільств музиканти можуть собі дозволити бути несвідомими, легковажними, просто займатися музикою та бути поза політикою. І це нормально для них.
У нашому випадку на кожній публічній особистості лежить вага відповідальності: хочеш ти цього чи не хочеш — поза політикою бути не можеш. Такий момент в нашій історії.
Відповідальність у тому, яку поведінкову модель ти формуєш для нашого суспільства, величезного кола своїх прихильників, що ти показуєш як норму — наприклад, твоя російськомовність чи україномовність, ставлення до агресії Росії або спроба втекти від цього питання, відмежуватися і так далі.
Ось в цьому функція культури — бути свідомою і допомагати нашому народу, суспільству, ідентичності вижити.
Ви з Сум, але вже 18 років живете у Києві. Яке місто для життя вам подобається більше і чому?
Київ — вже рідне мені місто, тут наш будинок, наша сім’я. Нещодавно був у Сумах, там був концерт. В моїй юності Суми були досить депресивним, сірим, агресивним містом з гоп-культурою. Зараз це дуже приємне місто, в ньому купа молодих культурних ініціатив, музикантів, рестораторів, і мені цікаво спостерігати, як воно розвивається, стає симпатичнішим.
Суми і Сумщина — козацький край, і вони чудово проявили себе на початку повномасштабного вторгнення. Якщо у когось були сумніви стосовно українськості цього регіону, то вони відпали. Це насправді дуже круте місто, про яке нечасто розказують у загальноукраїнському контексті, про нього мало що знають. Дуже цікавий край, і абсолютно український.
Ірина Моторна, Суспільне Культура
Головне зображення: Альберт Цукренко. Валерія Мезенцева
P.S. Подкаст «UNZIP» з’явиться в ефірі Радіоточки
Слухайте популярний подкаст Суспільного «UNZIP» в ефірі Радіоточки щосуботи та щонеділі о 22:00 починаючи з 9 листопада.
Першим слухачі Радіоточки почують найкоротший епізод (35 хвилин) – «Унікальність чи провінційність української музики минулого?» з гостем Євгеном Філатовим, лідером гурту Maneken, співавтором музичного проєкту Onuka. Наступні випуски мають більшу тривалість за хронометражем і в другому сезоні вони звучать вже годину.