У програмі «Моя історія» на телеканалі «Інтер» вийшло інтерв’ю з популярною українською співачкою Іриною Федишин. Вона відверто розповіла про те, як її концерти конвертуються в автівки для ЗСУ, як вона змогла придбати навіть БТР і що допомагає їй не опускати рук, попри хейт та шахраїв.
Волонтерка чи артистка?
– Ірино, сьогодні ваше ім’я майже автоматично асоціюється з автівками для ЗСУ. Ви більше співачка чи волонтерка?
– П’ятдесят на п’ятдесят – точно. А під час війни, мабуть, навіть більше волонтерка. Але я розумію: якщо не буде творчості – не буде й аудиторії. Потрібно тримати зв’язок із глядачем.
– Ви починали не з автівок. Спершу були берці, бронежилети, дрони… Як виник фокус саме на машинах?
– Автомашини здавалися мені нереальною метою. Дуже дорого. Спочатку ми купували взуття, екіпірування. Але я почала благодійні тури – концерти з метою зборання коштів. Люди донатили – і назбиралась сума, якої вистачало вже на машини. А хлопцям це було дуже потрібно.
– Скільки машин ви вже передали на фронт?
– 368. І це не лише позашляховики. Є й БТР, великі військові вантажівки, «швидкі», два військові катери.
– БТР – це унікально для українського шоу-бізнесу. Як вдалося зібрати на нього кошти?
– Це сталося на благодійній вечері в Іспанії. Ми зібрали кошти на кілька позашляховиків і вирішили спробувати зібрати ще й на БТР. І вдалося! Люди були натхненні, хотіли зробити щось особливе. Цей БТР уже на передовій, працює в 125-й бригаді.
Найбільше тішить, коли отримую відео від хлопців з фронту, де вони показують ті автівки в дії. Це до сліз зворушує. Бо за цим – величезна робота. Люди бачать картинку – колона машин. А скільки праці за цим? Купити, привезти, пофарбувати, відремонтувати. І все це завдяки моєму чоловікові Віталію. Він – рушій цієї роботи. Я творча, я співаю. А він – організовує, ремонтує, домовляється. Якби не він – я б не впоралась.
– Вам важливо бути важливою?
– Звісно. Зараз кожен українець має бути не лише красивим, а й корисним. Це наш час, і ми не маємо права стояти осторонь.
Концерт = допомога армії
– Ідея конвертувати культуру в допомогу армії – вона ще працює? Чи вже вичерпується за три роки війни?
– Інтерес до України справді спадає, особливо за кордоном. Але це не привід зупинятися. Донати падають, я це бачу. І я вже шукаю, як діяти далі. План Б поки формується, але ми не маємо іншого вибору. Це ж війна. Перемагає той, хто сильніший. Не можна падати духом, бо це найгірше, що інтерес до України падає. А в нас немає іншого варіанту. Україна не може собі дозволити зневіру. Ми маємо перемогти.
– Розкажіть про найбільший донат?
– 16 тисяч доларів. Це було в Міннеаполісі, США.
– Пам’ятаємо відео, де ви рахуєте мішок доларів у бусику, як у кримінальному кіно…
– Так і є. Після концерту збираємо гроші, все рахуємо, фіксуємо. Я одна не справляюся – допомагає команда. Щоденні концерти – це складно.
Скандали та шахраї
– У грудні 2024-го від вашого імені шахраї телефонували військовим, пропонуючи «автівки за відсоток», з’являлися фейкові сторінки та навіть «збори» під ваші відео.
– Це жах. Коли хтось наживається на війні – це найнижче, що може бути. Ми одразу звернулися до поліції. Всі машини ми передаємо безкоштовно. Жодних карток, переказів – тільки я або мій чоловік. Люди мають бути пильні. Я ніколи не проводжу збори в соцмережах. Якщо бачите під моїми відео «картку для збору» – це шахраї.
– І це не все. Вас ошукали навіть організатори виступу в Лондоні.
– Так. І не лише там. Були випадки й в Америці. На жаль, трапляються недобросовісні люди.
– Нещодавно ви давали інтерв’ю, де висловили свою думку про те, що гомосексуалізм – це великий гріх. У відповідь невідомі зламали ваш YouTube-канал, створили фейкове відео з вашою дитиною і ледь не знищили платформу з півмільйона підписників. Ви пошкодували про те, що ви сказали?
– Я не маю про що шкодувати. Я за сімейні, традиційні цінності. Якщо у когось інші погляди – це їхній вибір. Ми живемо в демократичній країні.
– Вам закидали середньовічну нетолерантність.
– Ну яка ж це нетолерантність, те, що я за традиційні цінності? Я ходжу до церкви і стараюся жити за такими моральними принципами. Але я хотіла би, щоб цю позицію поважали. Я за сім’ю. Це погано? Це я когось ображаю?
– Після таких історій ви довго відновлюєтесь?
– Ні. Просто збираюсь до купи і йду далі. Бо опускати руки – не варіант.
Чітка позиція: без росії
– Іро, ми вже четвертий рік живемо в умовах повномасштабної війни. Як ви вважаєте, чи змінився за цей час український музичний ландшафт?
– Дуже змінився. З’явилося багато якісних українських пісень саме під час війни. Це круто. Відчувається певний прорив. Багато молодих гуртів, сучасні музичні віяння – і це тішить. Ми справді розвиваємо своє, популяризуємо своє. Бо до того ще дуже багато було російськомовного контенту.
– У вас не було жодної російськомовної пісні?
– Жодної. У мене завжди була чітка позиція. Я добре вчила історію України і знаю, що таке росія. Як вона століттями знущалася з українців. Для мене це завжди був ворог. І співати російські пісні – навіть до повномасштабної війни – було неприйнятно.
– Ви понад двадцять років на великій сцені, маєте кілька успішних альбомів. Мільйони скачувань, зокрема у вигляді рінгтонів – тобто мільйони українців щодня слухають ваш голос. У вас десятки, сотні концертів на рік. Ви – одна з найбільш гастролюючих артисток. Але при цьому — не маєте державного визнання. Ви досі не є ані заслуженою, ані народною артисткою України. Чи це для вас образливо?
– Ні, не образливо. Там же якась така система непроста – треба збирати документи, подавати, оббивати пороги… Якби просто сказали: «Іро, вітаємо, ви – заслужена артистка України!» – я б щиро подякувала. Але коли це все треба самому ініціювати, шукати людей, які щось підпишуть, а потім змінюється керівництво – і знову по колу… Це довго й важко. І я цим ніколи не займалася.
– Якою ви бачите місію артиста під час війни?
– Артист – це як лікар для душі. Він не лише розважає, а й підтримує, надихає, мотивує. Музика – це щось, що лікує. Вона здатна на неймовірні речі. До речі, в мене нещодавно вийшла нова пісня – «Твої губи». Легка, світла. Після трьох років великої війни захотілося трошки емоційного розвантаження. Дати слухачам щось приємне, невимушене.
Секрет життєстійкості – молитва
– Ви самі створюєте музику, маєте шалений гастрольний графік. Наприклад, у різдвяний період – щодня по кілька концертів. Як у такому ритмі зберігати такий вигляд, як у вас? Поділіться секретами життєстійкості.
– Немає ніяких особливих секретів. Найпростіше – це добре висипатися. Якщо ви гарно спите – маєте вигляд на всі сто!
– Без йоги на світанку чи фітнес-комплексу?
– Я дуже хочу займатися спортом, чесно! Але часу катастрофічно не вистачає. Постійно планую: «Все, з понеділка в спортзал» – і все одно не доходжу.
– Можливо, якесь спеціальне харчування?
– Нічого особливого. Я навіть в Америці фастфуд їла! Живу, як усі.
– Особистого кухаря не маєте?
– Ні, ще не маю. Але це – плани на майбутнє. Коли переможемо, я мрію мати великий туровий автобус, де буде й кухар, і візажист, і перукар, і масажист, і фітнес-тренер – і вся моя велика команда. А зараз усе максимально оптимізовано.
– А якщо говорити не про фізичне, а про моральне – де ви берете сили триматися внутрішньо? Не панікувати, не падати духом.
– Мене тримає молитва. Вона дає мені сили. Коли особливо важко – я просто більше молюся.
Продюсер чи священик?
– Ваш чоловік Віталій, з яким ви вже 18 років разом – це унікальний випадок для українського шоу-бізнесу. Наскільки я знаю, він певний час думав стати священником. І ви навіть розглядали можливість бути дружиною священника?
– І зараз розглядаю. Життя ж непередбачуване.
– Тобто Віталій все ще може піти в духовенство?
– Може. Він закінчив магістратуру, але поки що – пауза.
– А ви змушені будете залишити сцену?
– А чого ж одразу? У мене все пристойно. Хіба співати не можна?
– У чому, на вашу думку, секрет такого тривалого й міцного шлюбу? 18 років разом, ще й 24/7 – бо ви не просто пара, ви ще й працюєте разом. Ви сваритеся? І якщо так, хто перший йде назустріч?
– Враховуючи, що Іра завжди права… (усміхається) Віталій – мудрий чоловік. Він вміє сказати «пробач», вміє подарувати квіти. Коли емоції вщухають, ми завжди розмовляємо. Інколи йому неприємно щось чути, але я наполягаю: «Сядь, послухай. Нам треба це проговорити». Важливо не замовчувати проблеми.
– Для багатьох пар війна стала великим випробуванням. Чимало стосунків не витримали. Як було у вас?
– А наша сім’я навпаки – зміцніла. Нас війна ще більше згуртувала.
Особистий біль, що змінив усе
– Який ваш найболючіший особистий досвід у цій війні? Що закарбувалося в пам’яті? Чи бачили ви ракети, шахеди? Чи ховалися в укриттях?
– Так, перші дні війни ми ховалися в укриттях. Пам’ятаю вибухи у Львові, як затряслися стіни вночі – я прокинулася від гуркоту. Але найбільша втрата – це мій двоюрідний брат Роман. Йому було лише 33. Він загинув під Соледаром.
– Вам вдалося попрощатися?
– На жаль, ні. Тіла немає. Він приїжджав за кілька днів до загибелі. Його відпустили на десять днів, і він навіть встиг побувати на моєму концерті в Трускавці… Це найболючіше – втрачати рідних. Це великі особисті трагедії.
– Як ця війна змінила вас? Ви стали м’якшою чи навпаки – жорсткішою?
– Стала загартованішою. Не знаю, де вмикається та кнопка – але вона є. Ти отак – клац – і вже боєць. Виходиш на сцену, збираєш себе в кулак і йдеш. І працюєш.