Коли родина отримує звістку про загибель рідної людини на фронті, у сімейному житті починається нова чорна сторінка. Коли гине батько, в матерів чи інших близьких рідних зʼявляється завдання — пояснити дитині, що тата більше немає. Цей момент невідворотний для сімей, скільки б років не було дитині. І як це зробити, мами мусять вирішити самостійно.
Ми поговорили з дружиною загиблого військового про те, як її сповістили про його смерть, як змінилися стосунки з дітьми після втрати батька, і що робить родина, аби берегти памʼять про нього.
Військовий Третьої штурмової бригади Сергій Корчемний загинув 11 квітня 2025 року на Луганщині. Сергій — батько пʼятьох дітей. Найстаршому Нікіті 19 років, Валентину — 18, Ангеліні — 14, Емілії — 4, Яну — майже два роки. Молодших дітей виховує мама Оксана.
Оксана: Коли сусідка подзвонила мені й сказала, що приїхали з ТЦК, я ще не знала, що мені повідомлять про загибель Сергія. Вдома був лиш Валентин, я з молодшими дітьми у тітки. Я думала, що ТЦК треба якісь документи, попросила його дати. Він підійшов до них, а вони кажуть: “Від тебе нічого не потрібно, тільки маму”. Сусідка ще раз мене набрала ― думаю, що тоді вона все вже зрозуміла. Потім вона надіслала мені повідомлення, що я маю на девʼяту ранку бути в воєнкоматі терміново. Тоді вже і я запідозрила щось не те.
У воєнкоматі мені пояснили: приїжджали сповістити, що чоловік зник безвісти, але не встигли. А тоді вже ТЦК повідомили, що він загинув. Знайшли тіло.
З Сергієм ми познайомилися у 2005 році. У нас були різні етапи в стосунках. Він уже мав дитину від першого шлюбу — це найстарший, Нікіта. Потім у нас народився Валентин. А одружилися ми вже, як я була вагітна Ангеліною. Розписалися і все. У 2015-му він пішов в АТО, воював рік і три місяці. Тоді щороку проходив військову підготовку ― навіть коли почався ковід. Аж коли я завагітніла Емілією, перестав їздити.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій був на заробітках у Хорватії. Він повернувся до Києва, хотів прориватися до нас у Ворзель пішки. Його не пустив кум. Ми виїхали самі 9 березня й поїхали в Рівне. В Емілії через пережитий страх почались проблеми зі здоровʼям, ми лягли в лікарню. А Сергій оббивав пороги воєнкомату, бо всі його документи лишилися сховані вдома. Йому завели новий військовий квиток і сказали, що буде в резерві, бо має трьох діток. Він говорив, що вивезе нас за кордон, а сам піде. Казав: “Що я дітям скажу, якщо не піду?” Я відповіла — або ми їдемо усі разом, або ніхто нікуди не їде.
Ми прожили за кордоном рік. Я припинила годувати груддю Емілію, завагітніла Янчиком. Четверта дитина! Але Сергія це теж не втримало. Коли ми повернулися в Україну, він уже через місяць знову пішов у воєнкомат. А я вагітна, плачу — ну куди? Як я сама буду з дітьми? Він заспокоївся. Тиждень перед пологами я лежала в пологовому на збереженні й він сам був із дітьми. Казав тоді: Оксано, тобі памʼятник треба ставити.
Що пів року він ходив у воєнкомат поновлювати бронювання як багатодітний батько. А в нас була така хохма: кума, яка працює у воєнкоматі, якось сказала йому, що для того, аби багатодітного батька забрати в армію, треба дозвіл від дружини підписаний. От одного разу він пішов поновлювати бронь і спитав там, чи треба від дружини довідка, що ми багатодітні. З нього почали сміятися. Кажуть, тепер ми розуміємо, чого з багатодітних ніхто не йде воювати — бо у вас розумні жінки. Тоді Сергій приїхав додому і сказав, що йде на війну.
Він знав, що після навчання піде у Третю штурмову. Через півроку ми приїхали до нього в Ізюм. З дітей тільки Ангелінка не змогла поїхати. Ми ночували в нього три ночі й чотири дні. У відпустку його ні разу не відпустили. У квітні лиш почалася розмова, що дадуть відпустку на 15 днів, що прийшов наказ. Казав, що після Паски точно приїде. Вийшло, що на Паску ми його поховали.
Про те, що тато загинув, Валентин почув одразу. Він подзвонив Нікіті й сказав йому. Ангеліна почула, на жаль, коли я говорила з їхньою тіткою по телефону одразу після походу у воєнкомат. Мені через це було дуже важко, але вже як вийшло. Емілії ми пару днів взагалі нічого не казали і вона не розуміла, що відбувається. Бо зі мною в домі постійно були рідні, а вона не знала чому. Її хрещена поговорила з психологом, чи потрібно казати їй і як краще. Психолог порадила підібрати момент і все ж повідомити.
Оксана Корчемна з донькою Емілією. Суспільне Новини/Олександр Магула
Янчик якраз ліг спати, я взяла Емілію на руки. Коли я сказала, що тато став ангелочком і тепер нас буде так охороняти, вона почала істерично плакати. Я не знала, що робити, просто обнімала її і цілувала. А потім в якийсь момент вона запропонувала подзвонити хрещеним, потім іншим кумам, вона дзвонила до всіх, кого знала, і казала — тато помер, він тепер ангелочок. Мені здається, коли вона це проговорювала, їй ставало легше.
Найменших дітей на похорон ми не брали. Взяли вже на другий день, як возили сніданок на кладовище. Вони бачили, що тато похований. Ян ще не розуміє. Він тільки чує, як на телефон приходить сповіщення, то завжди каже: “Тато”, — бо ми з Сергієм завжди зідзвонювалися і він тільки це чув, то завжди ніс мені телефон і казав, шо це тато. Ми казали Яну, так само як Емілії, що тато тепер ангелочок. Але минув місяць і він все одно каже “тато” на будь-яке сповіщення.
Валентин з Нікітою їздять на кладовище кожні два чи три дні. Мене не завжди беруть. Кажуть, що просто до батька хочуть. Я це розумію. Вони кладуть квіти, стоять біля нього. Ще казали, що запалювали батьку сигарету. Сергій багато курив і багато разів кидав.
Серед моїх близьких немає таких, хто втратив. Але дівчата з Третьої штурмової додали мене в групу родичів загиблих воїнів. Ми там наче на одній мові спілкуємося, знаєте. Бо тут якось багато хто не розуміє і не знає, що це таке. Люди живуть, але я знаю, що Сергій хотів би, аби й ми жили, аби в нас все було добре. Він мріяв побудувати будинок, бо в нас дуже маленька квартира на всіх. Завжди прагнув, аби ми жили в достатку.
Розуміння втрати мені не дається. Ми ховали його в закритій труні, я знаю, що він там, але серцем не вірю. Хочеться, щоб він подзвонив чи написав. Він ніколи для мене не буде мертвим. Він тепер наче всередині мене живе ― є таке відчуття, ніби він завжди зі мною. Так я ніби можу з ним спілкуватися, розповісти за дітей. Але все одно від нього відповіді немає.
Він воював 10 місяців і за цей час я ніби вже звикла бути самою з дітьми. Та навіть тоді, після того, як бачила людину щодня, а потім перестаєш, воно рве.
Діти багато відволікають. Я постійно з ними зайнята і не так часто думаю про його загибель. Ми любили збиратися десь разом з дітьми. Він дуже любив рибалку. Зі старшими ми часто їздили, а як вже менші зʼявилися, то стало менше часу. Єдиний час, коли діти часто й подовгу бачили батька ― це як ми жили у Хорватії. Він працював плиточником, у нього було три-чотири обʼєкти, але мав вихідні. А тут постійно робота, щось по дому треба, десь ще якісь авантюрки брав, щоб заробити. Він багатьом людям у Ворзелі плитку вдома положив, мав хист.
Оксана Корчемна з дітьми — Ян, Емілія, Ангеліна, Валентин і Нікіта. Суспільне Новини/Олександр Магула
Я б хотіла запамʼятати про нього все. Емілія маленька, Ян ще геть маленький. Я би хотіла, аби діти знали, що тато їх дуже любив, скільки міг часу їм приділяв. Коли дзвонив чи скидав голосове, завжди казав: мамулічка, я вас дуже люблю, це мої діти, я їх люблю. Перед кожним бойовим виходом говорив: “Такі як я не пропадають”. Він думав, що безсмертний. Напевно, всі хлопці, які воюють за своїм бажанням, так думають.
На жаль, ніхто з його побратимів не приїхав на похорон, тому я досі не знаю, що з ним сталося. Дівчата, які допомагають мені збирати документи, казали, що я мала їхати в Дніпро на впізнання. Я не мала на кого лишити дітей, тому не поїхала. Але в нього на руці були такі чотири маленькі ніжки — Нікіта, Валентин, Ангеліна й Емілія. Як родився Янчик, він хотів ці ніжки взяти в одну більшу. Але не встиг. По цим тату його й упізнали.
Спілкування з близькими в мене не змінилося. Зазвичай, всі співчувають. Та я думала, що в нас у Ворзелі є якась Алея героїв ― а в нас немає. А на кладовищі вже героїв мабуть із десяток поховані. І це чийсь тато, чийсь чоловік, чийсь син. Як виявилося, у Ворзелі нічого немає про їх памʼять. Я розумію, що ми маленьке місто ― але я б хотіла, аби люди бачили, якою ціною це все життя дається.
Коли Сергій загинув, мені багато людей говорили: “Тримайся, все буде добре”. А за що триматися? Що буде добре? Я знаю, що наші воїни віддають свої життя, щоб ми жили. Якось ми з дітьми були на дні народження і дзвонив Сергій. Я питала в нього, чи він хоч не ображається, що ми тут святкуємо, а він воює. А він каже мені: “А заради кого я воюю? Щоб вам було добре жити”. Тому я знаю, що життя продовжується. Але час не лікує. З часом ти просто тільки трохи заспокоюєшся.