У програмі «Моя історія» на телеканалі «Інтер» вийшло відверте інтерв’ю з заслуженим артистом України Олегом Савкіним. У кіно він відомий численними ролями бізнесменів, банкірів та чиновників, але тепер хотів би зіграти сучасного російського військового. Причому – так, аби покоління українців зненавиділи їх усіх назавжди.
– Пане Олеже, як змінилося ваше життя під час великої війни?
– Питання просте, а відповісти складно. З одного боку, наче нічого не змінилося – я живу там, де жив раніше. Були моменти, коли треба було вивезти маму, тож на якийсь час виїхав із Києва, проте швидко повернувся. Наш театр Лесі Українки запрацював одним із перших – уже наприкінці квітня 2022-го ми зіграли виставу. Спочатку – лише на триста глядачів. Пам’ятаю відчуття, коли вперше відчинилися двері театру – як ковток нормального життя, наче після довгої темряви.
– Ви стали іншою людиною після початку війни?
– Думаю, так. Ми всі призвичаїлися жити зі стресом. Спершу він шокує, а потім організм виробляє захисну реакцію, і ми починаємо жити так, ніби стресу вже й немає.
— Ви боїтеся під час масованих обстрілів, коли на Київ летить 500 шахедів?
– Так, страх є. Але навіть із ним ти перевертаєшся на інший бік і намагаєшся спати далі. Ми навчилися жити і зі страхом, і без нього.
– Театр під час війни проживає власні трансформації. Ну, наприклад, ви працюєте в театрі Лесі Українки, який раніше мав назву Театр російської драми. З початком повномасштабного вторгнення відбувся ребрендинг – театр повністю відмовився від колишнього репертуару, пов’язаного з п’єсами російських авторів. Це була вимога часу?
– Так. Це вимога часу. Це позиція колективу. Хтось пішов зі зброєю захищати країну, а хтось – показав позицію мистецьким вибором. Наш театр зробив це свідомо.
– Як ви вважаєте, п’єсам Антона Чехова буде коли-небудь місце в українських театрах. Чи ця сторінка перегорнута назавжди?
– В Антона Павловича Чехова всі персонажі – росіяни. З одного боку, талант Чехова оспорювати не має сенсу. Він знаний в усьому світі. Але чи буде нам цікаво грати і дивитися після війни на перипетії російської душі? Сумніваюсь. У Шекспіра – космічні теми для всього людства, у Чехова цього немає.
– Очевидно, що театр є на передовій емоційного стану суспільства. Як казав Лесь Курбас, театр сьогодні має бути таким, яким суспільство буде завтра. Тобто театр має передбачувати, прокладати шлях. Чи доречно зараз ставити спектаклі про війну, яка зараз триває? Чи має пройти певний час, аби вщухли найболючіші, найгостріші емоції і потім уже переосмислювати війну?
– Безумовно. Театр не лише розважає, а й піднімає людину, дає їй духовні орієнтири. Він має бути сучасним, відображати життя, відповідати на болючі питання: чому так сталося, як жити далі. Це його місія.
– Якщо у сучасній п’єсі вам запропонують зіграти російського військового, який катує українців, ви погодитеся?
– Так. Я використаю весь свій акторський досвід, аби зіграти його так, щоб покоління українців зненавиділи їх усіх і ніколи не пробачили. Це моя принципова позиція. До речі, я вже грав ФСБшника у серіалі «Батьківський комітет» – про викрадення наших дітей на окупованих територіях. Я готовий повторити це знову. Навіть без гонорару.
– Пане Олеже, ви родом із Харкова. Чи болить вам за місто сьогодні?
– Не просто болить, моє серце розривається. Руйнують моє дитинство, мою юність. У мене там двоє братів, я постійно з ними на зв’язку. І я бачу, як важко акторам, які залишилися у Харкові.
– Який ваш найсильніший емоційний досвід війни?
– Їх багато. Я переживаю, коли я бачу, що відбувається з дітьми. Скільки малечі постраждало – таке неможливо забути.
– У вас троє доньок від двох шлюбів. Вони зараз у безпеці?
– Так, мої польські друзі допомогли, вони виїхали за кордон. Тож вони в безпеці, якщо можна так сказати. Дивлячись на те, що відбувається у світі, ти зараз навіть не знаєш, де справжня безпека.
– Яким ви бачите український театр і кіно після війни? В чому вони мають змінитися?
– Театр існує тисячоліттями і пережив багато воєн. Не думаю, що він якось зміниться кардинально. Після війни з’являться нові сюжети, де буде чітке розуміння добра і зла. І у зла повинно бути конкретне обличчя. І театр, і кіно знову стануть тим місцем, куди глядачі завжди приходитимуть за головним – живим контактом з актором, який тут і зараз проживає правду на сцені.