На телеканалі К1 стартувало тревел-шоу «Покутні. Разом по світу». Напередодні прем’єри ведучі – подружжя Аліна та Ярослав Покутні – розповіли, як перетворили своє хобі на проєкт, який надихає тисячі українців. А також поділилися історіями зі зйомок і тим, як мрії можуть стати спільними, коли поруч кохана людина.
– Аліно, Ярославе, як виникла ідея стати мандрівниками на екрані?
Аліна: Подорожі завжди були нашою спільною пристрастю. Спершу ми їздили самі для себе, але потім зрозуміли: те, що бачимо й переживаємо, хочеться показати іншим. Тож вирішили познімати щось для себе і виставити на YouTube, щоб, можливо, ще хтось подивився та надихнувся. Чому саме YouTube, а не Instagram чи TikTok? Бо на YouTube можна викласти велике відео з гарною якістю. Пам’ятаю, перший випуск ми знімали на телефон навіть без мікрофонів. Відео було з Івано-Франківська. Дивилися і думали: «Боже, яка краса!» – а насправді то був просто жах: що якість, що подача, все без досвіду. Але нам здавалося, що це шедевр.
Ярослав: Тоді не було чіткого розуміння, що ми можемо досягти того рівня, який маємо зараз. Спочатку це було просто хобі: нам подобався процес зйомки, монтажу і що з цього щось виходить.
Аліна: Пам’ятаю, як на початку, коли у нас було всього 500 підписників, у Львові до нас підійшов чоловік і сказав: «Класні відео!» Це був перший справжній відгук. З’явилося відчуття, що ми робимо це не лише для себе, а для людей, і що це їм цікаво й корисно. А потім ми почали отримувати все більше коментарів і відгуків, що наші відео допомагають людям планувати подорожі, повторювати маршрути або просто надихають на власні мандрівки.
– Розкажіть, у чому особливість вашого тревел-проєкту?
Ярослав: Наші відео можна дивитися як фільм або як путівник. Ми чергуємо інформаційні блоки з особистими враженнями, тому глядач отримує і факти, і емоції.
Аліна: Наші маршрути цікаві, доступні, їх реально повторити. Перед кожною поїздкою ми збираємо всі можливі цікаві локації, потім формуємо топ, який можна фізично охопити. Шукаємо інформацію і англійською, і мовою країни, куди їдемо, щоб нічого не пропустити.
– Що під час подорожей вас найбільше вражало?
Аліна: Як живуть місцеві люди. Наприклад, у маленьких містечках Італії дуже затишно: чисті вулиці, гарна архітектура, безліч квітів. Італійці дуже привітні і готові допомогти туристам. Якось біля Неаполя у нас виникли проблеми з трансфером від вулкана назад у місто, і водійка дуже переймалася, щоб ми вчасно сіли на автобус. А на Капрі дідусь з місцевої крамнички підказав, де можна купити квитки на автобус дешевше. Або ще – місцева жінка підвезла нас автостопом, коли ми не встигали на пором, і розповідала цікаві речі про острів, а на прощання – обіймалася і цілувала в щічку. Італійська гостинність і увага до деталей мене справді вразили.
Також мене вразило, як у Європі подорожують з дітьми. На Мадейрі, в Нідерландах чи у Швейцарії батьки беруть навіть маленьких дітей у спеціальних рюкзаках і їдуть з ними у тривалі поїздки, піднімаються в гори, долають складні стежки, йдуть під дощем і вітром – це нормально. В Україні часто вважають, що з дітьми подорожувати складно. А закордоном діти активно беруть участь у мандрівках і ні в чому не обмежені. Там люди показують, що подорожі з дітьми не обмежують активність, а навпаки – це реально і можливо.
Ярослав: А мене вразила Швейцарія. Там на вигляд усе наче з листівки: навіть маленьке село, не туристичне, має доглянуті газони, лавочки з корзинами квітів, акуратні будинки. Архітектура і краса навіть у найдрібніших деталях. Плюс – дуже гарний клімат. Ми порівнювали його з Доломітовими Альпами в Італії – здавалось би, гори ті самі, а клімат зовсім інший, сухіший.
Ще мені сподобалася організованість людей у Нідерландах: там усі пересуваються на велосипедах, навіть діти 5-6 років, яких дорослі безпечно перевозять на спеціальних сидіннях. Для нас, українців, це здається неймовірним і трохи небезпечним, але для них це абсолютно нормально.
– Можете пригадати якісь кумедні моменти з подорожей?
Ярослав: Коли втомлюєшся під кінець дня зйомок, важко сформулювати свої враження, і це може призводити до смішних словесних плутанин. Наприклад, просту фразу ти не можеш нормально сказати навіть з п’ятого разу, бо виходять якісь смішні слова.
Аліна: Є кумедні ситуації, коли користуєшся громадським транспортом у містах з незручними маршрутами, як-от Неаполь або Сицилія. Ми питаємо дорогу у місцевих, які не завжди добре говорять англійською, тож доводиться активно жестикулювати. Це створює веселу атмосферу.
– Окрім подорожей, чим ви цікавитесь у житті?
Аліна: Ми любимо проводити час на свіжому повітрі: хайкінг, прогулянки в лісі та парках. Зараз сезон грибів, тож ми інколи ходимо їх збирати. Також любимо грати в настільний теніс. А Ярослав свого часу грав у боулінг – він навіть майстер спорту у цій дисципліні.
– Глядачі завжди цікавляться особистим життям ведучих. Розкажіть про себе, як познайомились?
Ярослав: Ми з Аліною навчалися в одному університеті на одній спеціальності, але в різних групах. У нас була одна суміжна пара – і якраз тоді Аліна, староста паралельної групи, почала відпрошуватися у викладача.
Аліна: Я відпрошувалася, щоб раніше піти в їдальню. Це була довга перерва, і я хотіла, щоб наша група змогла спокійніше поїсти.
Ярослав: І вона робила це дуже впевнено, навіть трохи нахабно. Мене це зачепило і сподобалося. Наступної пари, коли ми знову опинилися разом, вперше заговорили одне до одного.
Аліна: Ми сиділи з моїм одногрупником і Ярославом, говорили про те, як мені дістатися додому, до села на Рівненщину. Я їхала на автостанцію, сіла в автобус, а Ярослав написав: «Ну що, встигла на автобус?» З того моменту ми почали спілкуватися, а через п’ять днів після повернення до Києва він запросив мене на перше побачення.
– А коли вирішили одружитися?
Ярослав: Через два роки я зробив пропозицію під час подорожі у Карпати.
Аліна: Цікаво, що зробив ти її не на Драгобраті, як планував спочатку, бо боявся, що обручка може випасти з підйомника. Ярослав вирішив зробити пропозицію просто на схилі, коли ми стояли на лижах. Це було моє перше знайомство з лижами і сноубордом, я ще зовсім невпевнено стояла на горі, а він – ідеально підібрав момент. Це було в січні 2022 року, перед війною.
Ярослав: Ми тоді жили в Ірпені і там подали заяву на реєстрацію шлюбу. Спочатку наш розпис був запланований на 14 березня 2022 року, але через усім відомі обставини його довелося перенести. Врешті ми одружилися 17 травня. Але весілля у нас так і не було. Ми розписалися, а урочисте святкування плануємо після війни.
Аліна: Святкування відкладене, бо зараз неможливо зібрати всіх родичів. Хтось із рідних воює, хтось загинув… Але після війни ми дуже хочемо організувати весілля з усіма урочистостями, запросити родичів і друзів.
– Цікаво, у кого з вас вирішальний голос у сім’ї?
Ярослав: Тут немає однозначного «голосу». У нас завжди є дискусії, і рішення приймаємо разом.
Аліна: Думаю, нам легко домовлятися, бо у нас багато спільних інтересів. Ми обидва любимо авантюри, пересадки в громадському транспорті нас не лякають. Любимо природу, піші прогулянки, атмосферні невеликі міста. Тому суперечок щодо вибору локацій майже не виникає.
– Зараз ви подорожуєте Європою. Як Ярославу вдається перетинати кордон під час повномасштабного вторгнення та мобілізації?
Ярослав: Я сирота, і ще до війни отримав відстрочку від армії – через те, що не мав батьків. Моя історія довга: у 2 роки я потрапив до інтернату, потім мене забрала сестра моєї мами. До 12 років я жив у Черкасах, але здоров’я моєї тьоті погіршало, я допомагав їй, поки вона була лежача. А коли її позбавили батьківських прав, я знову потрапив до дитячого будинку, а пізніше мене забрали родичі. Через це у мене була відстрочка від армії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вступив до польського університету. Тоді ще була можливість перетнути кордон легально, і я поїхав навчатися. Зараз ми допомагаємо ЗСУ донатами. Дуже приємно, коли військові дякують за підтримку і пишуть, що наші відео з подорожей допомагають їм відволікатися.
Аліна: Ми самі організовуємо збори та долучаємося своїми внесками до інших зборів. Ми працюємо в ІТ, паралельно знімаємо відео. А коли буде можливість – чекаємо на повернення до України.
– Який день можете назвати добрим?
Аліна: Раніше всі дні здавалися добрими: стабільність, плани, маленькі радощі. Зараз усе залежить від подій навколо, від новин і обставин. Добрим буде день, коли закінчиться війна, і ми знову відчуємо спокій і свободу. Важливо пам’ятати, що є речі, на які ми можемо впливати. Тому кожного дня ми намагаємося робити щось корисне: працюємо, допомагаємо, підтримуємо інших. Бо щастя – не лише в обставинах, а в тому, як ми на них реагуємо.
Ярослав: Будь-яка новина, яка дає навіть маленьку надію, робить день світлим і значущим. Добрий день – це коли ти робиш те, що можеш, і відчуваєш, що це важливо. Коли є надія, рух і сила діяти. Саме це додає нам сили йти далі.