Данило Мурашкін пішов воювати у 19 років — з перших днів повномасштабної війни він з іншими бійцями «Азову» захищав рідний Маріуполь. У травні 2022 року потрапив у російський полон, де провів понад три роки. За цей час його утримували в чотирьох різних в’язницях. Данило схуд на 30 кілограмів, йому спалили спину електрошокером та залізною палицею відбили ногу так, що м’язи на ній розірвалися. Нещодавно військовий повернувся в Україну в рамках обміну. Про роки у неволі воїн розповів для «Слідство.Інфо».
«Колись воювати і тобі»
Маріуполець Данило Мурашкін задумався про військову кар’єру ще у 12 років — коли росіяни в 2014-му вперше окупували його місто.
«Ми з дідом були того дня на вулиці. Були вибухи, і я бачив, що щось коїться. Я у діда питаю: “Діду, а що це?” Він каже: “Війна”. Я кажу: “Що робити?” Він каже: “Воювати”. Я кажу: “І мені?” Він каже: “Колись і тобі”. Я такий: “Ага”», — згадує Данило.
Під час бойових дій у 2014-му сформувався батальйон спеціального призначення «Азов».
«Я дивився на цих воїнів і думав, як я хочу до них», — каже військовий.
Уже тоді, будучи підлітком, він заявив матері, що піде служити в «Азов». Мрія здійснилася через сім років, у 2021 році, коли Данило досяг повноліття, закінчив Маріупольський морський ліцей та пройшов курс молодого бійця.
Данило хотів потрапити в “Азов” / Автор: “Слідство. Інфо”
У свої 19 років з першого дня повномасштабного вторгнення Данило захищав Маріуполь. У боях отримав уламкові поранення, а через вибух стався вивих плеча. Проте ці травми він називає зовсім незначними у порівнянні з тим, що довелося пережити у російському полоні.
У полон з «Азовсталі»
Туди він разом із побратимами потрапив 16 травня 2022 року із заводу «Азовсталь».
«Перевіряли, що в тебе з собою. Я особисто все з себе скинув. Я не хотів, щоб їм щось дісталось. Я не хотів, щоб зі мною були якісь речі, які можуть про мене щось сказати. Телефон зламав і викинув. Ми позаходили в автобуси і поїхали в Оленівку», — розповідає військовий.
У колонії в окупованій Оленівці полонених розмістили по бараках, знову передивилися усі речі та записали персональні дані кожного. У ніч проти 29 липня Росія скоїла теракт — в одному з бараків Оленівської колонії пролунало кілька вибухів, загинуло 54 полонених, ще понад 70 зазнали поранень.
«В мене було якесь таке відчуття, що щось буде. Бо в той день їх же всіх зібрали і повели в той барак. Я був свідком теракту. Чув вибухи, бачив полум’я. І я виходжу на вулицю і чую крики наших хлопців. І я зрозумів, що біда», — згадує Данило Мурашкін.
У чашці могло бути каміння, у їжі — крисине лайно
В Оленівці Данило пробув до 27 вересня 2022 року. За день до етапування зустрів свій 20-й день народження — побратими подарували шматок хліба і сигарету.
«І нас 27-го збирають, називають моє прізвище, я думаю: “Ого, це що, подарунок на день народження? Або ж це щось погане”. Нас почали вантажити у машини і ми поїхали вже у Таганрог. Коли ми приїхали до самого СІЗО, то зняли пов’язки, почули російську музику і я зрозумів, що в Росії. Ми приїхали не додому», — каже азовець.
У Таганрозі Данило та інші полонені були змушені пройти через тривалу і жорстоку так звану прийомку.
“Це було як випробування. Я особисто це так сприймав. Тобто це потрібно витримати для того, щоб далі жити.”
«Було фізичне побиття і морально-психологічний вплив. Годинника не було, дуже складно було час визначити, але мені здавалося, що годин п’ять це тривало», — говорить Данило.
У Таганрозькому СІЗО азовець схуд на 30 кілограмів. Їжа була зовсім не калорійною, а зачасту — зіпсованою.
«У чашці могло бути каміння, якісь незрозумілі уламки в їжі були, крисине лайно. Ввечері давали шматок риби, я відкриваю, а там просто глисти. Харчування там було максимально ніяке. Перша страва — це просто якась вода з лавровим листом. Солона або ні. А на друге в тебе могли бути пару картоплин якихось гнилих чи підморожених. І ти, здоровий чоловік, дивишся на все це і такий: “Ви що, угараєте?”», — розповідає Данило.
«Зараз полікуємо» — і відбивали ногу ще раз
Данила розмістили у шестимісній камері — видали чорну робу з рефлективними стрічками, рушник, взуття, чашку та білизну. Полонені мали дотримуватись режиму: підйом, сніданок, та щоденні дві перевірки — до обіду і після. Такі перевірки могли супроводжуватися побиттям.
«Мені відбили ногу залізною трубою. Якщо я не помиляюсь, це був спецназ, бо коли падав, то бачив військове взуття і форму. Мені били ногу до того моменту, поки не зміг стояти. Я впав, і вони далі продовжували її бити. Вона в мене була вся чорна. Дякую побратимам, які мені допомагали. Вони водили мене в туалет, за стіл. Нога зовсім не згиналась, дуже боліла. На той час я ще не знав, що в мене там відірвані м’язи. Я про це дізнався вже після обміну, коли знімок МРТ зробили», — розповідає Данило.
Чоловік просив про медичну допомогу, втім йому відмовляли, мотивуючи це тим, що пройде само собою.
«А потім ці ж самі люди, які мені ногу відбивали (я це по голосу зрозумів), вони прийшли знову. І відбивали мені ще раз. І питали мене: “Що, в тебе нога болить?” Я кажу: “Так, болить”. Він каже: “Зараз вилікуємо”», — згадує Данило.
Після полону у Таганрозі, який тривав 14 місяців, військового перевезли до Кіровської колонії, де розмістили не в камери, а в бараки.
Віра, яка давала сили
У Кіровській колонії у полонених не було таких жорстких обмежень, як у Таганрозі — іноді вони могли курити цигарки, а форма не була уніфікованою.
«У мене Кіровськ з якимось полегшенням асоціюється. Я туди приїхав перед Новим роком і наступного року перед Новим роком поїхав», — говорить військовий.
У неволі Данило почав вірити у Бога та дуже хотів вперше прочитати Біблію, тож постійно просив її у наглядачів та під час допитів. Ті зазвичай лише насміхалися і називали Данила образливими словами. Проте завдяки постійним зверненням свою першу Біблію він отримав ще у Таганрозі.
«Я хотів її прочитати, отримати певну філософію. На сьогодні це для мене книга життя. Я віддавав їжу, коли був піст, не їв м’яса. Воно не завжди попадалося в тарілку, але коли страва з м’ясом готується, я повністю її віддавав. Було таке, що я навіть втрачав свідомість. Важко. Але, мабуть, віра давала мені сили. Мені хотілося дотриматися посту саме для Бога. Показати йому, що навіть в таких умовах я зберігаю повагу до нього», — ділиться Данило.
Кізел: петля часу та електрошокери
У грудні 2024 року Данила етапували до СІЗО №3 міста Кізел Пермського краю РФ. Каже, йому пощастило, бо у день прибуття фактично не було так званої прийомки. Спершу новоприбулих відправили на кількатижневий карантин, а потім розподілили по камерах.
Впродовж усього дня полонених примушували стояти на одному місці. При цьому весь час в камері лунала російська музика чи пропагандистський подкаст.
В тебе є твій уявний квадрат, в якому ти стоїш. Переміщатися по камері заборонено. Сідати не можна. Стоїш, дивишся в одну точку, і ти ніби не в цій реальності, а в своїй внутрішній
«Я молився, з Богом спілкувався. Ну, я до нього звертався, а він мені не відповідав. Бо якби відповідав, то це вже шизофренія», — жартує Данило.
У псевдоісторичному подкасті, який вмикали полоненим з дня на день, росіяни переповідали свою версію боїв за Маріуполь, Другу світову війну та масові заворушення в Одесі у 2014 році.
«Воно глушилось тільки на ніч. І то були такі моменти, коли навіть в комп’ютері вони не могли розібратися, або навмисно це робили — знаєте, коли мікрофон не виключиш, він шипить. І вони виключали подкаст, але не виключали мікрофон. І всю ніч шум в динаміку. Ти лежиш, намагаєшся заснути, голова гудить, тому що дуже голосно це було. Але ти все одно звикаєш і розумієш, що ти з цим нічого не можеш зробити», — розповідає військовий.
Абсолютно будь-які дії — сходити у туалет, поїсти, співати російський гімн, лягти спати — бранці могли лише за командами наглядачів.
«Був динамік, через який давали голосові команди. За мікрофоном сиділа людина. Я розумів, що це не записаний голос, тобто не просто скрипт, який натискують, і він працює, а це жива людина, і вона це говорить кожного разу. Бо змінювалася інтонація, змінювався темп, швидкість, з якою промовляли ці команди», — розповідає Данило Мурашкін.
Спалена спина та протяги на морозі
У Кізелі улюбленою «іграшкою» наглядачів були електрошокери. Одного разу Данила покликали до так званої кормушки і наказали протягнути руку. Після цього її почали бити струмом.
«Він очікував якоїсь реакції, що ти будеш кричати або просити його. Але якщо він чогось очікує, то не можна цього давати. Я просто мовчав. І це допомагало. Мені всю спину спалили шокером. В мене були рани, які почали гнити. Набряк був дуже сильний, запалення. Одного разу так били шокером, що я втратив свідомість», — згадує Данило.
Крім того, у камерах в Кізелі постійно була низька температура, а наглядачі на весь день відкривали вікна, через що утворювались протяги.
“Кітель був з дуже дешевої синтетики. Воно не дихає, не гріє, просто наготу твою прикриває і все.”
«Тобто зігрітися було нічим. Ти стоїш, мерзнеш, відчуваєш як тебе пронизує протяг. Там були батареї, але через те, що відкривали вікна, вони не допомагали. Одного разу, я запам’ятав, що біля 30 градусів морозу було. Це Кізел, там холодно дуже. Там сніг, мені здається, і влітку є», — каже Данило.
Перебування у Кізельському СІЗО він порівнює з петлею часу, адже щодень слід було повторювати одні й ті ж дії. Тамтешні наглядачі ретельно приховували свої обличчя — завжди ходили у балаклавах і зверталися одне до одного за номерами, а не іменами.
Належної медичної допомоги полоненим не надавали — один зі співкамерників Данила постійно страждав від нестерпного головного болю, але йому лише іноді могли дати пігулку, що не була ефективною.
Повернення додому
Данила Мурашкіна повернули в Україну під час обміну цього року. За кілька днів до того в Кізелі завели в окрему кімнату, де сфотографували з різних боків (аби зафіксувати, що немає слідів побиття), переодягнули, дали сухий пайок та посадили у автозаки, на яких доставили до аеропорту.
«Полонені між собою спілкуються і хтось розказує легенди, що додому везуть на літаках. І я думаю: пофотографували, Біблію подарували, запитали, чи все нормально. Мабуть, дійсно додому. Я бачу білоруський прапор, ми заходимо в автобуси. І все, ми перетинаємо кордон, це така радість, що дуже важко передати словами. Весь той шлях, який ти пройшов — ти бачиш результат, бачиш рідний край. Це така енергія», — каже Данило Мурашкін.
Нині Данило проходить реабілітацію після полону. Медики вирішують, чи потрібне оперативне втручання на правій нозі, яку йому сильно побили у Таганрозі. Родина Данила евакуювалася з Маріуполя до Європи, і вже приїздила до нього в Україну.