У своєму нещодавньому інтервʼю російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова укотре розповіла про те, як усиновила 15-річного сироту Пилипа з Маріуполя. За словами Бєлової, він не любив Росію і не хотів там жити, намагався “провокувати” її тим, що стежив за українськими новинами й співав українські пісні. Зрештою — прямим текстом каже Бєлова — у хлопця “почалися зміни у свідомості” й тепер хлопець, тепер уже Філіпп, повертатися до рідного Маріуполя не хоче.
Це — чергове свідчення воєнного злочину, за який Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Львової-Бєлової та російського лідера Володимира Путіна. Їх підозрюють у незаконній депортації та переміщенні українських дітей. За даними урядової ініціативи Bring Kids Back, Росія викрала близько 20 тисяч українських дітей, яких встановлено поіменно. Загалом же понад 1,6 мільйона українських дітей перебувають під контролем РФ.
Росіяни не оригінальні в своєму злочині. Викрадення дітей у певних етнічних груп та “виховання” з них “правильних” громадян було частиною багатьох збройних конфліктів, геноцидів та етнічних чисток. Розповідаємо про найяскравіший приклад цього в історії та чи покарані винуватці злочинів.
Німеччина: покоління “правильних” арійців
Хрестоматійний приклад, який засвідчує, наскільки довготривалі наслідки може мати злочин насильницького переміщення й масового викрадення дітей — це нацистська Німеччина. Чимало жертв цього злочину так ніколи й не дізналися, що вони є ними. За різними оцінками, нацисти вивезли з Югославії, Чехословаччини, Румунії, Естонії, Латвії, Норвегії, України, і особливо — Польщі від 250 тисяч до 400 тисяч дітей “арійської” зовнішності. Після завершення війни вдалося з’ясувати долю лише приблизно кожного десятого з них. Частина дітей повернулися до кровних батьків, частина залишилися в прийомних сім’ях.
Головним ідейним натхненником операції з вивезення дітей із цих територій був райхсфюрер СС Генріх Гіммлер. Метою було відсіяти “расово цінних” дітей від “нікчемних”, завойованих народів.
Усе почалося в середині 1930-х: тоді Гіммлер ініціював створення мережі так званих будинків материнства для незаміжніх німецьких жінок із малюками — Lebensborn, у перекладі — “джерело життя”. Спершу це були притулки, де жінки могли залишати позашлюбних малюків. Але вже з початком Другої світової вони “обросли” новими, ідеологічно вигіднішими Рейху функціями — зокрема, викраденням дітей з окупованих територій та прилаштуванням їх у німецькі родини. Малюків здебільшого силоміць забирали в батьків, яких, у разі спротиву, часом убивали. Гіммлер заявляв, що кампанія з викрадення має зосередитися на дітях, яким менше 10 років. На його погляд, лише вони були “сприятливими до германізації”.
Жізель Ньянго, яка народилася 11 жовтня 1943 року в пологовому будинку Lebensborn у Бельгії, одному з багатьох, створених німецьким нацистським режимом для “розширення арійської раси”, показує фотографію зі свого дитинства в Lebensborn у німецькому Індерсдорфі. Жізель — друга праворуч на фото. Франція, 14 березня 2025 року. Getty Images/AFP/Jean-Christophe Verhaegen
Вже до кінця 1941 року в Німеччині та на завойованих нею землях почали зʼявлятися тимчасові центри, куди в межах програми Lebensborn викрадених зі Східної Європи дітей перевозили на обстеження, а точніше — на новий етап відбору. Там оцінювали їхній колір очей, волосся, форму черепа і здоровʼя. Хто не відповідав параметрам, опинявся на примусових роботах, решту ж відправляли до дитбудинків на території “старого Рейху”, де дітей кілька місяців “опрацьовували” й передавали законослухняним нацистським родинам. Також, звісно, дітям повністю змінювали ідентичність. Як ідеться в секретному документі нацистського Управління з питань раси та переселення (RuSHA), що керувало проєктом у 1939-1941 роках, дітям було вирішено видавати нові свідоцтва про народження, а також німецькі імена “тевтонського походження”. Їхні нові батьки здебільшого теж нічого не знали про минуле всиновленої дитини.
Щодо старших дітей у нацистській Німеччині теж був окремий напрямок роботи — військова операція Heuaktion (heu німецькою “сіно”, а також — абревіатура, що позначала “операцію щодо бездомних, дітей без батьків та без даху над головою — heimatlos, elternlos, unterkunftslos, — ред.). Підлітків віком від 10 до 14 років викрадали з територій Східної Європи — здебільшого з Польщі, Білорусі та України, щоб використовувати як безкоштовну робочу силу в Третьому Рейху та перевиховувати. Однією з цілей таких масових викрадень був тиск на доросле населення на окупованих нацистами територіях.
Німецькі жінки з викраденими дітьми (відібраними нібито за “арійською чистотою”) в будинку материнства Lebensborn у Німеччині. Часи Другої світової війни. Getty Images/Keystone-France
Повертати дітей у воєнні роки можливості не було й усі пошуки відбувалися вже після поразки Німеччини. Гуманітарні працівники UNRRA, Адміністрації ООН для допомоги й відбудови, ходили від будинку до будинку зі знімками немовлят та дітей раннього віку, демонстрували фото й розповіді від рідних про те, коли і як вони зникли. Та оскільки імена дітей змінили й часто вони вже мали фальшиві свідоцтва про народження, пошук просувався вкрай складно. А наступною великою проблемою — як розповідала Суспільному Мішель Мутон, професорка історії в університеті Вісконсина, що вивчає питання жінок і дітей у повоєнній Європі — було повернути знайденим дітям втрачену ідентичність.
“Коли знаходили цих дітей, більшість не памʼятали свою рідну мову. Багато з них взагалі не думали, що можуть розмовляти будь-якою іншою мовою, крім німецької. Вони почувалися німцями, — розповідала Мутон. — Тож треба було поставити якесь запитання, у надії, що воно викличе якусь спонтанну відповідь рідною для них мовою, яку вони й самі не очікували, що все ще памʼятали. Скажімо, якщо запитати, як мама називала твого тата польською, чеською чи російською — можливо, тоді зʼявиться якась зачіпка. Або — як ви святкували Різдво, куди ваша родина їздила на вихідні чи у відпустку? Усі ці запитання, які можуть викликати в памʼяті історію чи нові запитання, і дитина могла б продемонструвати, що знає іншу мову”, — розповідала Мутон.
Гіммлер так і не постав перед судом за злочини нацизму: він скоїв самогубство ще до початку Нюрнберзького трибуналу. А ось його поплічники таки опинилися у залі суду — на так званих Наступних (або Малих) Нюрнберзьких процесах під керівництвом військового командування США. Злочини, пов’язані з расовою політикою СС, примусовою германізацією та програмою Lebensborn розглядали у межах “справи RuSHA”. Тоді дії причетних до неї кваліфікували як злочини проти людяності, а також як “акти, що мали на меті знищення національної групи, що є ознакою геноциду”. Ульріха Грайфельта, начальника штабу RuSHA, якого визнали винним в організації примусової германізації та незаконному переміщенні етнічно “цінних” дітей з окупованих територій, засудили до довічного увʼязнення, однак він помер вже наступного року після оголошення вироку.
Інґе Вірмец (у центрі), єдина жінка з так званих будинків материнства, яку судили на Нюрнберзькому процесі RuSHA, підводиться, щоб заявити про свою “невинуватість” і те, що вона несе відповідальність за проєкт Lebensborn з викрадення дітей в інтересах нацистської Німеччини. Суд відбувався 23 жовтня 1947 року. Getty Images/Keystone/Hulton Archive