На Netflix вийшла нова стрічка мексиканського режисера Гільєрмо дель Торо – адаптація “Франкенштейна” Мері Шеллі. Написаний у 1818 році 18-річною письменницею роман, свого часу став не лише одним з основоположних прикладів готичної літератури, але й фактично започаткував наукову фантастику загалом, породивши безліч екранізацій, інтерпретацій, пародій та наслідувань. Без “Франкенштейна” неможливо уявити ні “Герберта Веста, реаніматора” Г. Ф. Лафкрафта, ні “Шоу Жахів Рокі Горора”, ні творчість Едгара Аллана По чи Герберта Веллса.
Кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає, чи вдалося Гільєрмо дель Торо знайти новий погляд на один із найбільш популярних сюжетів англомовного канону, чи справді роль Створіння стала творчим проривом для Джейкоба Елорді (попередньо найбільш відомого завдяки ролі в “Ейфорії”) і чому стримінг-платформа дарма обмежує кінотеатральний прокат своїх власних стрічок.
У тексті є спойлери.
У далекому 1816 році, під час похмурого дощового літа, за рік після того як виверження вулкана Тамбора затягнуло небо над Європою, суттєво знизивши температуру та спричинивши продовольчу кризу, компанія молодих друзів-письменників відпочивала у розкішному маєтку у Швейцарії. Аби остаточно не занудьгувати серед нескінченних злив, друзі — поет Персі Біші Шеллі, його коханка і майбутня дружина (тоді ще Мері Волстонкрафт Годвін — донька письменниці Мері Волстонкрафт та філософа Вільяма Годвіна) та вже тоді легендарний в літературних колах (переважно завдяки своєму нестерпному характеру й незліченній кількості скандальних романів) лорд Байрон — вирішили написати по страхітливій історії про привидів і зачитати вголос.
Спочатку Мері планувала обмежитися лише коротким оповіданням про окультиста, що оживляє неприродну істоту, зібрану зі шматків людських тіл, та згодом історія переросла у щось більше і письменниця поверталася до своєї праці щоразу, коли в її власному житті відбувалися трагічні події: самогубство сестри, смерть ненародженого первістка, а потім і передчасна загибель другої дитини.
Попри те, що перші відгуки на опублікований скромним тиражем роман були неоднозначними (низка рецензентів обурювалася тому, що настільки страшну історію взагалі наважилася написати жінка), “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” майже миттєво досягнув неабиякої популярності — вже за 5 років після публікації лондонські театри почали ставити п’єси за мотивами роману.
До слова, “Франкенштейн” — не єдина знакова готична робота, створена під час того дощового літа у Швейцарії: лорд Байрон, надихнувшись європейськими легендами про кровожерливих мерців, написав перші нариси того, що згодом перетворилося на поему “Вампір” його друга та лікаря (а згодом — ворога) Джона Полідорі, яка фактично започаткувала літературу про вампірів.
Віктор Франкенштейн (Оскар Айзек) — талановитий та амбітний молодий хірург, який намагається помститися власному батькові (холодному й відверто аб’юзивному барону Франкенштейну у виконанні Чарльза Денса), досягнувши нечуваних професійних висот та подолавши саму смерть. Колеги Франкенштейна вважають його амбіції богохульними, а гальваністичні експерименти з тілами мерців — шарлатанством, але вчасно знаходиться благодійник, зацікавлений у безсмерті багатій у виконанні Крістофа Вальца.
Шляхи героїв перетнулися не випадково: меценат почув про Франкенштейнові експерименти від молодшого брата Віктора (Фелікс Каммерер), який заручений з його донькою (Мія Гот, яка також грає покійну матір братів). Отримавши безмежне фінансування (як завжди, з низкою умов дрібним шрифтом), Віктор перетворює стародавній замок на простір для свого наймасштабнішого експерименту — спробі дати нове життя створінню, зібраного з тіл загиблих під час Кримської війни.
Міа Гот виконала дві ролі у фільмі “Франкенштейн”. Netflix
Гільєрмо дель Торо немов протягом усієї своєї кар’єри йшов до екранізації легендарного роману Мері Шеллі: його стрічки з химерною архітектурою, трагічними привидами, канделябрами, чутливими героїнями й монстрами, яких водночас породжує та зневажає суспільство, — чи не найяскравіший приклад готичної традиції у сучасному кіно. І мова не лише про естетику та любов до чудовиськ із лагідними душами — як і представники готичної літератури XIX сторіччя, дель Торо використовує міфологічне та надприродне, аби критикувати подвійну мораль своїх сучасників та пропрацьовувати власні болісні спогади.
Низка західних оглядачів, які встигли побачити стрічку під час її обмеженого кінотеатрального прокату, вже встигнули звинуватити дель Торо у тому, що він “не зрозумів” суті роману. Історію, яку зазвичай трактують як попередження про обмеження людських знань та небезпеку “гри в бога”, дель Торо і справді розкриває під дещо іншим кутом — як трагедію аб’юзивного батьківства, яке стає самовідтворюваним патерном, що тягнеться крізь покоління.
Віктор Франкенштейн у виконанні Оскара Айзека — не просто амбітний вчений, який втрачає самоконтроль і людяність через власні спроби піднятися вище бога, а й син байдужого батька, який створює нове життя, але не має достатнього терпіння та любові, аби виконувати власні батьківські обов’язки. Для нього створення життя — одноразовий акт генія, а не щоденна кропітка праця, якою є батьківство для більшості жінок.
Джейкоб Елорді у фільмі “Франкенштейн”. Netflix/Ken Woroner
Дель Торо ілюструє цю тезу надзвичайно щемкою сценою, в якій Віктор сприймає єдине слово свого творіння — “Віктор” — як доказ його неповноцінності та інтелектуальної обмеженості, хоча Елізабет (Мія Гот) і намагається його переконати в тому, що це лише доказ того, що він для Потвори (цю роль блискуче виконує Джейкоб Елорді) є буквально всім світом. Чи можна це вважати неправильним трактуванням? Хіба якщо повірити, що дівчина, яка працювала над романом і під час власної вагітності, і після втрати дитини, жодного разу не вкладала у твір про створення нового життя думок про батьківство та виховання.
На відміну від більшості кіноекранізацій твору Шеллі, адаптація дель Торо надає Потворі агентність та голос, який не обмежується механічним повторенням слів “вогонь… погано”. І ось тут Джейкоб Елорді, відомий насамперед своєю роллю жорстокого та популярного Нейта з “Ейфорії”, показує несподіваний хист і глибину. Його Потвора — химерна та незграбна двометрова дитина зі страхітливим обличчям і лагідними очима, яка до останнього дивиться на свого творця зі сподіванням справедливості та любові, і переймає від людей усе: від ніжності до нестримного гніву.
Крістоф Вальц у фільмі “Франкенштейн”. Netflix/Ken Woroner
Якщо ви любите готичний канон і костюмовані драми, то єдиним суттєвим мінусом стрічки дель Торо стане якраз формат її виходу: Netflix вчергове відмовився від широкого кінотеатрального прокату, а дивитися цю технічно довершену історію з її деталізованими вигадливими локаціями, продуманим до дрібниць вбранням персонажів, реконструкцією історичного корабля, замерзлого посеред безкрайніх просторів Арктики, і фірмовим для стрічок режисера майстерним освітленням здається просто знущанням. У часи, коли бюджети стрічок йдуть переважно на одноманітні спецефекти у стилі Marvel Studios, хотілося б мати нагоду насолодитися унікальним баченням Гільєрмо дель Торо на якомога більшому екрані — поки режисери з упізнаваним візуальним стилем взагалі отримують достатнє фінансування, аби щось зняти. Утім, схоже, дистрибуційна модель Netflix не зміниться, тож доводиться радіти хоч тому, що серед їхніх нескінченних (і переважно одноманітних) проєктів взагалі знайшлося місце для реалізації давньої мрії дель Торо.