В перший день нового року в кінотеатрах України стартувала “Служниця” – екранізація однойменного світового бестселера Фріди Мак-Фадден із Сідні Свіні, Амандою Сейфрід і Брендоном Скленаром у головних ролях.
Анна Джмелик розповідає, що пишуть про нього західні кінокритики.
Коротко про сюжет “Служниці”
Книгу Фріди Мак-Фадден “Служниця”, що вийшла 2022 року, наразі переклали 45 мовами і вже понад 130 тижнів вона входить до списку бестселерів The New York Times. Не оминула популярність “Служниці” й Україну: за інформацією видавництва Vivat, в Україні тираж роману та двох його продовжень — “Секрет служниці”, “Служниця спостерігає” — склав понад 160 тисяч примірників. Цієї осені також вийшла українською мовою і четверта книга, “Весілля служниці”, а до прем’єри екранізації першу частину перевидали із кінообкладинкою.
Серія книжок “Служниця”. Vivat
“Служниця” — це історія Міллі (Сідні Свіні), молодої дівчини з темним минулим, яка отримує місце служниці з проживанням у розкішному маєтку подружжя Ендрю та Ніни Вінчестерів (Брендон Скленар і Аманда Сейфрід). Для Міллі, яка раніше буквально жила у своїй машині, ця робота — шанс докорінно змінити життя. Але все не так ідеально, як видавалося на перший погляд. Вже скоро Ніна починає прискіпуватися до Міллі з кожного приводу, перетворюючи життя покоївки на справжнє пекло. Міллі шукає порятунку в Ендрю, який здається просто янголом на тлі своєї скаженої дружини. Але у будинку Вінчестерів ніхто насправді не є тим, ким видається спочатку…
До великого екрану роман адаптувала сценаристка Ребекка Зонненшайн (серіал “Хлопаки”), а зняв режисер Пол Фіг (“Проста послуга”).
Відгуки критиків
“Це повноцінне повернення до тропів еротичних трилерів 1990-х”, — пише про “Служницю” оглядач The Telegraph.
А його колега з Variety продовжує думку: “Кілька десятиліть тому такий фільм розповідав би про оманливо безневинну служницю, яку наймає розбещена принцеса — дружина та мати. Служниця в такому кіно спочатку була б милою, потім почала б зловісно маніпулювати ситуаціями, а зрештою виявилася б оскаженілою психопаткою. Я маю на увазі фільми на кшталт «Руки, що гойдає колиску» або «Самотньої білої жінки». І перший спосіб, у який «Служниця» нас дурить (і це далеко не востаннє), — це те, що вона спочатку удає протягом кількох сцен, наче ідеально вписується у цей жанр про «непрохану гостю з пекла»”.
У цій самій тональності аналізує стрічку і The Hollywood Reporter, нагадуючи, що “1990-ті були золотою епохою для кіношного «трешу» категорії guilty pleasure, особливо для трилерів із жінками в головних ролях, що з’являлися із завидною регулярністю. У більш вишуканій частині цього спектру перебували «Рука, що гойдає колиску» та «Самотня біла жінка», тоді як фільми на кшталт «Смертельних думок» чи «Отруйного плюща» займали більш химерну «золоту середину». А такі провали, як по-справжньому жахлива «Спадщина» (Hush), опинилися на самому дні. Тож, кожен, хто ностальгує за тими блаженно безглуздими вечорами в кіно, отримає від «Служниці» справжнє задоволення”.
Кадр із фільму “Служниця”. Adastra Cinema
Утім, крім трилерів 1990-х, критики побачили у фільмі Пола Фіга і глибші паралелі. “Було б занадто називати «Служницю» повноцінно гічкоківською, але складається враження, що її зняв хтось, у кого принаймні «Ребекка» (1940) та «Запаморочення» (1958) крутяться десь у глибині свідомості”, — зазначає The Independent.
Оглядач видання відносить “Служницю” до естетики кемпу, цитуючи визначення цього терміну від Сюзан Зонтаґ: “Кемп — це мистецтво, яке заявляє про себе серйозно, але яке неможливо сприймати цілком серйозно, тому що його «забагато»”. Кемп як частина постмодернізму характеризується підвищеною театральністю, перебільшенням до гротеску, деякою вульгарністю у поєднанні з підкресленим естетизмом, синергією гри та серйозності. Естетика кемпу вимагає сміливості, жвавості та динаміки, і є прикладом того, як у культурі постмодерну набувають нового змісту класичні категорії піднесеного і низького.
“Сьогодні багатьом речам, що претендують на статус «кемпу», бракує тієї самої необхідної серйозності. Але Пол Фіг це розуміє. І він непомітно став одним із найнадійніших сучасних представників цього мистецтва”, — підкреслює The Independent.
А ще — наголошує на тому, що “таємною зброєю” цього фільму є Аманда Сейфрід. “Вона просто блискуча! І настільки невловимо перемикається між образами стерва, навіженої психопатки та нещасної страдниці, що ми постійно змушені бути насторожі, намагаючись збагнути: чи це вона підігрує кінематографічному тропу «божевільної жінки» чи перевертає його з ніг на голову. Це і є кемп”, — резюмує журналіст видання.
Саме гру Аманди Сейфрід вважає однією з найбільший принад “Служниці” і видання BloodyDisgusting.com: “Нескінченна вервечка небезпечних таємниць та експресивна гра Сейфрід тримають вас на гачку доти, доки прихована напруга не вибухає справжнім божевіллям, де стикаються кемп, насильство та жіноче самоствердження. Це стовідсотковий глядацький хіт, створений для перегляду в гамірній кінозалі, яка готова до будь-яких карколомних віражів сюжету”.
USA Today називає Аманду Сейфрід у “Служниці” “приголомшливою силою природи”. Видання зазначає, що фільм є “бенефісом” Свіні і Сейфрід, які обидві виступили виконавчими продюсерками стрічки, але кожна тут цікава по-своєму.
“Міллі спочатку не виглядає найсильнішою персонажкою — вона радше є провідницею для глядача у цю дивну родину та шалені витівки Ніни, — проте у другій половині фільму Свіні «оживає», демонструючи свою дику, майже звірину сторону, — пише видання. — Сейфрід, з іншого боку, залишається справжньою стихією протягом усього екранного часу. Вона повністю віддається безумству фільму, розкидаючи їжу з маніакальним запалом і сиплючи косими поглядами та іронією. Проте, попри всю некерованість її образу, у майстерно вибудуваній арці Ніни є місце і для вразливості, і навіть для турботи”.
Variety також у захваті від обох акторок. “Свіні вміє грати «хорошу дівчину» з натяком на не дуже хороші приховані сторони; вона втягує нас у стан жертви Міллі так, що ми опиняємося повністю на її боці, навіть коли замислюємося, наскільки сильний маніпулятор у ній прокидається. Свіні грає дуже добре (тепла, розгублена, тихо хитра), тоді як Сейфрід просто вражає. Вона чудова акторка, яка зазвичай викликає глибоку симпатію, але в «Служниці» вона постає пихатою мегерою з серйозними проблемами, і в цій своїй крижаній манері вона просто гіпнотизує”, – пише видання.
Своєю чергою, San Francisco Chronicle віддає належне Сідні Свіні, підкреслюючи, що “Служниця” закріплює її статус як “безстрашної акторки, що спеціалізується на екстремальних ситуаціях”. Оглядач видання також підкреслює, як Пол Фіг і його команда у фільмі майстерно граються з канонами фільмів жахів: додають мовчазного зловісного садівника (його зіграв італійський співак і актор Мікеле Морроне, відомий за еротичним трилером Netflix “365 днів”), моторошний ляльковий будиночок, грім і блискавку під час ключової сцени тощо.
“«Служниця» — це вишуканий сатиричний погляд Пола Фіга на таємну розбещеність надбагатих верств населення, але фільм побудований настільки майстерно, що до кінця не зрозуміло, хто тут «слухняний», а хто «бешкетник». На середині стрічка робить різкий віраж, і все, чого ви очікували, розвертається на 180 градусів”, — зазначає San Francisco Chronicle. І на додачу називає “Служницю” “подарунком, який залишив нам Санта цього святкового сезону, і який виявився саме тим, що нам було потрібно, хоча ми про це й не здогадувалися: закрученим психологічним горор-трилером зі сценами оголення, загорнутим у меседж про розширення прав і можливостей жінок”.
Сідні Свіні у фільмі “Служниця”. Adastra Cinema
А The Guardian резюмує, що завдяки “Служниці” “ми отримуємо порцію смачно-ексцентричної акторської гри та різкі зміни точок зору з ефектом «перемотки», які пояснюють, що ж насправді відбувалося — і, звісно, п’янкий аромат газлайтингу, адже Міллі вже не може бути впевненою, що справді розуміє бодай щось із того, що коїться. Можливо, це й виглядає іноді безглуздо, але Фіг та його акторський склад подають усе з просто приголомшливим азартом; тож цей фільм — справжня захоплива розвага новорічного сезону”.