“Риба з раком”, “Родичі гарбузові”, двометровий сірник та образ “Дулі” – це лише невелика частина того, що створює українська блогерка та косплеєрка Олександра Крапля. Для блогу дівчина відтворює впізнавані образи з українських пісень, фільмів і мемів, показуючи процес створення костюмів і масок.
Анастасія Шквира для Суспільне Культура поспілкувалася із блогеркою Олександрою Краплею про її творчий шлях, косплеїнг та формування української ідентичності.
Як розпочалася ваша блогерська карʼєра?
Її можна поділити на кілька етапів: я пробувала себе в блозі десь з 2018–2019 року, але він був англомовний. А вже у 2020 році почала вести україномовний блог. У мене тоді був переломний момент у житті, я шукала свою ідентичність. У мене змінилося оточення і з’явилося дуже багато людей, які, хай як це дивно звучить, мали проукраїнську позицію. Хоча це трошки оксюморон — мати проукраїнську позицію в Україні.
Мій світогляд також сильно змінювався: я тоді переходила на українську і перевчала себе говорити нею, навіть якщо до мене звертаються російською. Важливими стовпами мого життя стали мова, країна та її культура. Оскільки оточення тільки починало змінюватися, мені зовсім не було з ким про це поговорити, тож я ділилася думками у блозі в TikTok: для мене це був майже як відеощоденник. На акаунті були особисті роздуми, невеличкі влоги, гумористичні відео. Там не було структури, але це була я.
У який момент ви вирішили змінити напрям і почати займатися косплеїнгом?
Напевно, в мене ця думка завжди існувала. В англомовний блог я також робила образи улюблених персонажів. Загалом тема косплею мене цікавила з дитинства, але мені здавалося, що для цього потрібно багато ресурсів та коштів. Втім, ідея ніколи не покидала голову. Десь у 2023 році я почала відтворювати українські меми. Я бачила схожий концепт в англомовному TikTok та Instagram і дивувалася, чому ніхто не робить косплеї на українські меми. А тоді вирішила: навіщо чекати, якщо можу зробити сама?
Вже у 2024-му усвідомила, що хочу робити косплеї на українських персонажів, адже це не зовсім зайнята ніша. Я зрозуміла, що людей буде відносно легше вразити, бо раніше вони не бачили такі косплеї.
З чого зазвичай починається процес створення косплею?
Першою завжди з’являється ідея. Спершу заперечую, не хочу робити, але запал просить більшого, і я можу два тижні думати, як це відтворити.
Потім беруся за роботу. Я не можу сказати, що планую свої образи — роблю це більше за відчуттями. Можливо, це не зовсім правильно, але мною керує цікавість і радість.
Скільки часу в середньому займає робота над одним образом?
Усе залежить від самого образу. Якщо брати пап’є-маше маски, то найшвидше я можу зробити десь за п’ять днів. Здається, “Дулю” я робила приблизно два тижні. “Рибу з Раком” — дуже швидко, десь за тиждень або півтора. Найдовше, напевно, я працювала над “Родичами гарбузовими”, але це дуже об’ємна робота: там сім масок і ще три картонні вирізки. На це пішло близько півтора місяця. Цей процес можна було б пришвидшити разів у десять, якби я менше спала і не виходила на вулицю. Але я не хотіла відчувати вигорання від роботи, яка мені подобається. Тому робила все потихеньку, щоб був баланс між роботою та відпочинком.
Блогерка Олександра Крапля в образі Чорта з мультфільму “Як козаки на весіллі гуляли”. Фото надане Суспільне Культура
Якщо ж брати простіші образи, де важливий умовно лише макіяж, то це може бути кілька днів. Коли потрібно зробити додатковий реквізит — наприклад, для Чорта з “Козаків” треба було окремо виліпити вуха та ніс, — тоді трохи довше. А інколи це може бути й один день, якщо я просто сяду й одразу себе нафарбую.
Яким зі своїх образів ви пишаєтеся найбільше?
“Родичі гарбузові” — це моя найбільша й найдовша робота. Там наклалося дуже багато факторів, через які вона могла взагалі ніколи не вийти у світ. Я дуже нервова людина, тож мене дратувало, коли щось не виходило, і я думала закинути все або скоротити кількість персонажів до двох… але тоді це вже були б не “Родичі гарбузові”.
Я дуже боялася, що люди не прийдуть на зйомку, що хтось захворіє, скасує або передумає. У мене було справді багато нервів через це. Я домовлялася з Ужгородським музеєм просто неба і переживала, що мені не дозволять там знімати. Окремо домовлялася з фотографинею, писала одному бренду, щоб мені віддали сорочку. Було надто багато комунікацій. Але саме тому, що я все ж таки довела цю роботу до кінця, я нею дуже пишаюся
А чи були косплеї, які не вдалося втілити в реальність?
Я б сказала, що поки не вдалося. У мене є дві заготовки маски, які досі чекають свого часу з весни минулого року. Можливо, зараз я просто їх не відчуваю. А так мені здається, що майже кожен образ, за який я бралася, доводила до кінця.
Зараз у мене тільки один новий образ, який вже взяла в роботу. Назвати його поки не можу, але це персонажка з української літератури. Я хотіла почати його ще минулого року, але дуже багато всього навалювалося: підготовка до Різдва, усім були потрібні маски. Тепер сподіваюся довести образ до кінця, адже він складний: мені потрібно шити костюм, а я не вмію шити. Також треба буде робити реквізит, який вищий за мене, перероблювати свою кімнату під фотозону. Але я обов’язково його зроблю.
Який образ зробив вас впізнаваною серед аудиторії?
Це “Риба з Раком”. Такого хайпу я не очікувала, тому що в мене до цього було лише одне відео, яке отримало мільйон переглядів. А тут — вісім мільйонів за дуже короткий проміжок часу. Це відео навіть по телевізору показували. Памʼятаю мама кричала: “Подивися, тебе по «СТБ» показують!”. Перегляди перейшли не тільки на україномовну аудиторію, а ще й за кордон. Це проєкт, який приніс мені найбільшу кількість підписок за дуже короткий проміжок часу.
Які сенси та соціальні теми ви закладаєте у своїх образах?
На це питання я лише нещодавно змогла повністю собі дати відповідь. Спочатку мені просто було цікаво робити ці образи, бо вони яскраві та рідні серцю. І саме тому, що вони рідні серцю, я зрозуміла, що для мене косплеї — це ніби повернення до себе. Бо я зростала російськомовною дитиною, дуже зросійщеною. Ходила в угорськомовний садочок і потім у російськомовну школу, дивилася дуже багато російських серіалів, які у нас на каналах тоді показували.
Після підліткових років була постійно думка: “Хто я, чи можу називати себе «українкою»?” Тому для мене ці косплеї — це ніби доказ самій собі: “Ні, подивися, ти українка! Ти теж виросла на цих мультиках, ти теж їх бачила, ти пам’ятаєш ці пісні, ти пам’ятаєш все”.
Це постійне нагадування, що це моя культура, на яку я маю право і в яку можу вкладатися. Для мене також важливо поширювати її, мені дуже болить, коли кажуть: “У нас нема що слухати та дивитися”. Хоча у нас залишився великий пласт української анімації, літератури, музики — вона постійно поповнюється. І мені хочеться ділитися цим з іншими.
Наскільки для вас важлива творча свобода під час співпраці з брендами і як обираєте партнерів?
Мій минулий рік був дуже продуктивний у співпраці з українськими брендами: я маю постійну співпрацю з кавовим брендом Minelli, а також працювала з “Київстаром”, Prom.ua, “Авророю” та Comfy…
Я уважно обираю, з ким хочу працювати, а з ким ні. Мені дуже щастить, що бренди йдуть саме за моїм стилем, і їм важливо те, як я бачу свій світ та свої роботи. Вони це дуже сильно підтримують і кажуть, що все суперклас.
Дуже не люблю, коли мені кидають готові сценарії — це те, в чому я відмовляю, тому що я знаю, що я б так не сказала. До того ж аудиторія — це розумні люди, які відчувають, що це не мій стиль. Тому я намагаюсь співпрацювати саме з тими брендами, які дають мені повну свободу вибору, але водночас допомагають зорієнтуватися в ключових моментах.
Фото надане Суспільне Культура
Чи є персонаж або ідея, яку давно мрієте реалізувати?
Мені здається, що після образу “Дулі” я знала, що виконаю все, що мені на думку спаде. У мене зараз є кілька планів на персонажів, які я поки що не буду розкривати. Я так підкажу — це буде частина анекдоту. Але проблема в тому, що мені здається, що його можуть не так сприйняти. Одні люди дуже зрадіють, що я використала цей анекдот, а інші, можливо, ні, тому що тема, яка там порушується, доволі гостра в суспільстві. Але я буду готова: не всім вгодиш.
У блозі ви багато розповідали про свій шлях до української мови та власний досвід українізації. Як ця тема впливає на формування вашого контенту?
Як я зазначала, тема українізації була важливою, бо я не відчувала права називати себе українкою. Хоча я вивчила українську, коли мені було вісім років. Я навіть пам’ятаю, коли мене виводили гуляти з україномовними дітьми, то я кожні п’ять секунд бігла до мами й питала: “А яке моє прізвище?”, просто тому що я таких слів навіть не знала. І завдяки українському телебаченню та дубльованим мультикам я дуже добре вивчила українську…
На жаль, можна сказати, що у 2014 році я була “ракушкою”. Плюс через те, що ми живемо на Закарпатті, інколи політичні речі тебе не чіпають. Ти сидиш на російськомовних сайтах, переписуєшся з російськомовними або навіть друзями-росіянами… Я не бачила проблеми в тому, щоб споживати російський контент, бо: “Да, у нас війна, але і що… ну типу, це ж політики все це вирішують, а не проста дитина”.
І вперше по голові воно вдарило, коли я зустріла свого знайомого. Я йому розказувала про якогось російськомовного блогера, і він сказав: “Вибач, я таке не дивлюся”. Я дуже здивувалася, тому що в моєму оточенні всі цього блогера дивилися. Він мені сказав: “Мої друзі зараз гинуть на Сході, і я не хочу вкладати в це гроші”. Він мені нічого поганого не сказав, але мене це настільки сильно зачепило, що я про це постійно думала…
Інший аспект, який, можливо, буде неочікуваним — мені захотілося говорити українською більше, тому що я подивилася відео про білорусів, які не знали своєї рідної мови. Там показувалася статистика, що з опитуваних тільки 2 % людей говорили рідною мовою. І мені настільки стало сумно та прикро, хоча я на той момент була ще зросійщена й російськомовна, що люди просто можуть забути мову своєї країни і нею ніхто не говорить. Воно пробудило в мені [бажання] більше говорити українською, бо в мене просто був страх, що раптово всі її забудуть.
Яку пораду ви дали б тим, хто хоче втілювати в життя власні нестандартні ідеї, але боїться осуду?
Діяти попри осуд і страх. Люди, які засуджують вас зараз, коли побачать ваш успіх, почнуть казати, який ви класний. Ви пам’ятатимете про осуд, а вони — ні.
Я розумію, що легко сказати: “Не бійтеся, будьте собою і робіть так, як відчуваєте”. Але до цього потрібно дійти. Якщо вам справді це цікаво і ви цього хочете, то обов’язково будете діяти попри страх осуду і попри страх, що у вас нічого не вийде.
За всі ці роки я зрозуміла: найкраще, що ви можете зробити — це довести справу до кінця. Навіть якщо вона вийде кривою, косою, негарною. Головне — довести її до кінця, бо саме на цьому ви вчитеся. Якщо ви не завершите справу, то не пройдете весь шлях і не зрозумієте, які помилки зробили і як наступного разу можна зробити краще.