Під номером 6 у фіналі Нацвідбору на “Євробачення-2026” 7 лютого виступить Leléka (Вікторія Лелека) – українська співачка, аранжувальниця та кінокомпозиторка.
Народилася в місті Шахтарське на Дніпровщині. Закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого в Києві, під час навчання працювала акторкою в Молодому театрі. У 2016 році переїхала до Берліна, де заснувала етноджазовий гурт Leléka, навчалася джазового вокалу в консерваторії Дрездена та згодом здобула магістерську освіту з кінокомпозиції.
Паралельно розвиває сольний артпроєкт Donba₴grl, а в Україні також відома як авторка музики до серіалу “І будуть люди”.
У фіналі Нацвідбору на “Євробачення” Leléka виконає пісню Ridnym. Це робота про внутрішній стан змін, прийняття страху та рух уперед у момент, коли звичні опори зникають. У композиції поєднані фолькджазові елементи, артпоп і електронне звучання, а також струнний оркестр і бандура.
В ефірі шоу “Вікенд нової музики” на Радіо Промінь Leléka розповіла ведучому Дмитру Захарченку про спонтанне рішення взяти участь у Нацвідборі, пісню, яку написала незадовго до повномасштабної війни, та емоції, які вона викликає у слухачів. Також у розмові — про те, чи можливо витримати формат Нацвідбору, не йдучи на компроміс із собою, і чому результат конкурсу не є для артистки головним.
Редакторка текстової версії Олена Кірста.
Перше головне питання — як твій психологічний стан саме зараз?
От, на диво, сьогодні я нормально і, можу сказати, навіть якось зацентрувалася, заспокоїлася, повернулася в тут і зараз, у своє прекрасне, ще поки що живе тіло. У мене відчуття, що мені просто хочеться насолоджуватися процесом, просто бути, спробувати закумулювати й сфокусувати енергію на тому, щоб виконати пісню, заперформити її так, як я це відчуваю. Без очікувань, без того, яка мета, — от просто що я є і я співаю так, як відчуваю.
Ти виступиш у фіналі Нацвідбору з піснею Ridnym. Як вона народилася?
Перший поштовх на створення цієї пісні у мене виник ще у січні 2022 року, коли в Берліні були масові протести, спрямовані на те, щоб Росія припинила стягувати війська до українських кордонів.
І тоді я була в такому стані, що мені хотілося широко-широко розправити крила і накрити ними просто всю Україну, щоб захистити людей, які дуже важливі для мого серця, найрідніших людей. І також я відчувала цю спорідненість з європейцями, свідомими громадянами Європейського Союзу, які виходять на протести, які розуміють, що не можна мовчати, які розуміють, що українське питання — це не питання однієї країни, а безпекова штука для всього світу.
І з цього відчуття рідності з людьми, у яких є серце, і передусім з українцями, бо мені хочеться, щоб існувала українська держава, з цього імпульсу народилася перша версія пісні. Це було задовго до мого спонтанного рішення піти на “Євробачення”.
Тобто це чесний, природний імпульс. І потім уже, коли я спонтанно подалась на “Євробачення” — почала шукати, які замальовки, що у мене є, де лежить, що могло б претендувати на роль конкурсної пісні. Я згадала про цю пісню і зрозуміла, що буду доробляти саме її, бо мені здається, що саме цей меседж досі актуальний, він потрібний і чесний.
Слово “рідним” просте, але сильне. Що саме воно означає для тебе в контексті цієї пісні?
Це і люди, українці, які ідентифікують себе українцями, яким важливо збереження нашої держави. І плюс усі люди, які керуються гуманістичними, демократичними, європейськими цінностями. Ось ці всі люди — я їх можу називати рідними. Але найрідніші — наші українці.
У пісні поєднуються українська й англійська. Як ти вирішувала, що сказати кожною з мов, бо це важливо, який саме меседж, де і як почують? І що дає ця двомовність до загального звучання?
Насправді я початково подала пісню виключно українською мовою, бо мій такий стейтмент — я вважаю, що можна передати музичною мовою, мовою почуттів, перформансом, поглядом дуже багато.
Є митці, які мене надихають, які не використовують англійську мову, але все-таки є успішними кейсами у світовому музичному просторі. Тому мені було важливо подати саме українською. Але потім я зрозуміла, ми почали доробляти. Мене просили вставляти англійські меседжі. І я зрозуміла: так, мистецтво мистецтвом, це я можу робити у своїх проєктах і доводити світові, що це можливо, але все-таки конкурс “Євробачення” — треба ввести англійську мову, щоб меседж був зрозумілим. І треба зробити це правильно, в якійсь креативній творчій формі, щоб це не виглядало як промова певна. Все-таки це пісня, і це якась краса, і якось інтуїтивно мають передаватися певні глибинні меседжі.
Тому ми вибрали форму мови метафор, використовуючи символи природи. Якісь такі універсалістські символи, що все минає, все проходить, але все відроджується. Щоб це звучало менш пафосно і входило в таку легку форму пісні, яка трошки в нас звучить кінематографічно. Деякі кажуть, що якось казково, по-діснеївськи.
Бо ми знаємо, що в казках насправді дуже глибока мораль, глибока історія, тому що там використовуються архетипічні, якісь глибинні речі. І от ми обрали ось таку просту мову. Тому англійською звучить, ніби це завуальовані меседжі про те, що не можна боятися, не можна підігрувати агресору, інакше наш світ буде котитися в прірву. Що важливо ставати в сильну позицію, і тільки тоді, коли ти дивишся в очі своєму страхові, він починає розсипатися, а на його місці проростають паростки нового життя. І тому, мені здається, це актуально не тільки для загального якогось європейського меседжу, а й внутрішньо для кожного з нас, бо ми можемо тікати все життя від своїх травм, ховатися від них, і від цього ці проблеми не вирішуються. Дуже важко зустрітися зі своєю травмою, але це важливо.
Як ти гадаєш, що саме має зрезонувати в цьому творі з європейською аудиторією, бо, можливо, деякі з метафор там можуть сприйматися людьми зовсім інакше?
Погоджуюсь, але саме тому важливо в таких меседжах, які ми хочемо, щоб зрозумів широкий загал у світовому контексті, звертатися до архетипових історій. Тому частково я до цього звернулася, тому що це, як за Юнгом, універсальні такі речі, які підсвідомо нас усіх об’єднують. Тому функціонують голлівудські фільми та будь-які інші мистецькі речі. І мені здається, символ того, що паросток дає нове життя, — це абсолютно зрозуміла всім річ. Ми всі народжуємося, ми всі помираємо. Тому це архетипова штука.
Ти вже багато років живеш і працюєш у Німеччині. Що змусило тебе зараз, у цей час, повернутися в український музичний контекст і вийти саме на сцену Національного відбору?
Я в Німеччині навчаюся безперервно. Загалом, якщо врахувати ще й навчання в Україні, це тринадцять років, я себе називаю вічною студенткою. І минулого року я відчула, що мені треба в собі вбити цю вічну студентку, яка постійно невпевнена, якій постійно не вистачає знань для того, щоб відчувати право творити, кинути навчання і ввійти в мистецьке життя на сто відсотків, дозволити собі це.
І як тільки я це рішення ухвалила минулого року — у мене, звичайно, з’явився час і ресурс, щоб роздивитися навколо та бути відкритою до різних можливостей. І якраз у цей період мені писали менеджери із Суспільного, казали: “Чи не хочете ви подати заявку?”.
Потім я почула інтерв’ю Джамали, що немає гідних заявок. Я це все сприйняла як такий заклик, що якщо я відчуваю, що в мене є якась мистецька цінність, то я просто зобов’язана податись, тому що я себе позиціюю весь цей час, всі ці роки саме як українську мисткиню.
І якщо я вже належу до цієї культури, то маю податись, щоб я була однією з опцій, з яких Україна може обирати того, хто буде представляти країну на такому важливому конкурсі.
Твій бекграунд — джазовий і камерний. Чому саме ти вирішила спробувати себе в жанрі великої конкурсної сцени?
Не зовсім погоджуюся з тим, що ви сказали. Здебільшого так: камерний, джазовий, інструментальний, нішевий. Ось такий у мене фокус був більшу частину років моєї мистецької діяльності.
Але насправді у мене вже вісім років була мрія створити інший проєкт, який не був би ні камерним, ні нішевим, ні акустичним. Мова йде про мій альтер его — електронний поппроєкт Donba₴grl, який я створила, здається, позаминулого року. Тут у мене, звичайно, вже є амбіція зберегти цю мистецькість і чесність, але водночас, як це робить, наприклад, Rosalía або моя неймовірна натхненниця, британська співачка FKA twigs, — що все-таки виходить у тебе це робити на загал успішно, що це виходить за межі ніші й стає поппродуктом, залишаючись мистецтвом. Тому так, ось таке електронне попзвучання, я вже почала його робити, бо це мій внутрішній чесний імпульс.
Насправді в мене були вже великі фестивалі — той, де зараз знаходиться Катерина Павленко й ому її не було на препаті та презентації пісень. Я там була минулого року з моїм проєктом Donba₴grl. І я також виступала з цим проєктом на великому фестивалі Гластонбері в Британії. Тобто перший концерт був у Нідерландах, другий був у Британії. І в мене є ця амбіція, мені хочеться це робити.
Тому не бачу, що це був якийсь такий компроміс чи я переступаю через себе, йдучи на “Євробачення”. Мені просто здається, що нарешті настала фаза, в якій я готова спробувати витримати цей виклик, тому що це дуже складно — створити пісню, яка відповідає всім показникам, але залишається щирою. Такий челендж. Мені подобається, мені цікаво.
А що саме для тебе означає ця участь у Нацвідборі? Це перехід до нової сходинки чи просто самій собі щось довести?
Я думаю, не доводити нікому нічого. Це більше можливість вийти в промінчик світла і просто бути, показати, що я є. Але, зокрема, це такий як іспит для мене: чи можу я витримувати такі навантаження? Чи можу я взагалі якось зацентровано функціонувати в такому стресі?
Чи можу сміливо тягнути свою лінію і свою позицію? Чи буду я прогинатися під вимоги і йти на якісь компроміси? Чи можу я дійсно зберегти ось цю мистецькість, але все-таки зробити пісню і створити перформанс, який як буде зрозумілий загалу, так і все-таки нести глибокий меседж?
Тобто це така перевірка — мені цікаво, що я зможу, а що не зможу.
Коли дивишся на інших учасників, ти усвідомлюєш, в чому твоя сила на цій сцені? Чим ти, можливо, відрізняєшся?
Напевно, щоб на це питання відповісти, я маю досконало знати і розуміти всіх учасників. Ну, я поверхнево когось знаю, когось чула, хтось для мене абсолютно новий. Але загальне моє враження — що вау, я дійсно бачу і відчуваю, що цьогорічний відбір дуже сильний. І це те, що мені найбільше подобається, бо мені не хочеться бути серед слабких. Я хочу бути серед сильних, бо тут, як каже Джамала: “А ти азартна”. Бо я азартна. Мені цікаво бути з махінами, з класними артистами, великими. Тоді я дійсно відчуваю, що це челендж для мене, тоді цікаво.
Я довго думала, коли створювала пісню: які мої сильні сторони, на що я можу натиснути? І саме тому в цій пісні дуже багато різних частин. Якщо говорити чисто вокально, я опанувала різні техніки, це факт.
Я давно займаюсь різними дихальними вправами й, коли навчалася в Карпенка-Карого на акторському, грала у виставі “Сватання на Гончарівці” в Молодому театрі. І там вже була довга нота, яку я співала і яка так тягнеться — і цим я розсуваю завісу. Вона стара і дуже довго розсувається. Я тягнула цю ноту, а весь зал вже аплодував і стояв. І потім продовжувалась фраза “Чотири воли пасу я”, і тоді всі розуміли, що це фраза пісні. Тобто я розуміла, що це моя сильна сторона.
Не люблю показувати, яка я віртуозна, який у мене великий голос. Мене це просто бісить у музиці, якщо чесно. Але я сказала собі: “Вікторіє, ти йдеш на конкурс, де дуже широкий глядач. Широкий глядач не завжди означає прям таку глибинність і мистецькість. Треба використовувати й розуміти цей формат. Люди хочуть шоу. Люди сприймають музику трошки як спорт. І якщо ти заспіваєш голосно, високо, то всі скажуть: «О, оце голос!»”.
Бо люди не розуміють — якщо співати тихо і дуже акуратно, це набагато складніше, ніж заспівати високу голосну ноту. Але я йду не доводити й не вчити людей, я просто знаю: це моя сильна сторона.
Я можу довго не дихати, у мене великий діапазон, і моє завдання — щоб залишитися в цьому чесною з собою, знайти внутрішньо драматургічне вмотивування для цієї ноти, щоб це не було просто показушністю, а щоб було саме драматургічно вмотивовано.
Тому пісня про те, що нові паростки проростають. І хоч ми й втратили певну реальність, яку ми ніколи як українці вже не повернемо, я вірю в те, що ми не тільки переможемо ворога, а й відбудуємо країну — це буде найкраща країна, в якій будуть хотіти жити всі.
Це про те, що та реальність, яку ми втратили, не те що повернеться — ми створимо ще красивішу, ще вищу. І що вишні зацвітуть рясніше, ніж торішні. І тому ця нота йде так довго на одному диханні. Це як нова реальність, у яку ніхто навіть не може повірити. Але я показую, що вона можлива. І мені здається, що, можливо, саме тому всі люди плачуть, коли чують цю ноту. Я себе запитую: чому? чому? Можливо, тому.
Чому глядачі й слухачі фіналу Нацвідбору мають віддати свій голос саме за Ridnym?
Я думаю, що глядачі мають вирішити це самі. Якщо я бачу вже, скільки людей плаче, коли чують цю довгу ноту, можливо, ви відчуєте, що це саме про ту реальність, ту нову долю, яку ми можемо вишити одне для одного, для всіх нас, своїми справами, своєю кров’ю. Усім, що в нас є. Я в це дуже глибоко вірю. І це чесно як стосовно мене, так і стосовно вас.