У австрійському Зальцбурзі 27 січня 1756 року народився композитор і музикант-віртуоз Вольфганг Амадей Моцарт, що належить до когорти тих композиторів, про кого відомо на будь-якому кінці світу. Та як йому вдалося здобути таке визнання?
Журналістка та оглядачка музичної редакції Радіо Культура Олександра Чеботар розповідає, що цей шлях був непростим і Моцарт наважився на той час незбагненне: він вирішив працювати на себе. Як йому вдалося — читайте у матеріалі.
Упродовж століть композитори здебільшого залежали від покровителів — це могли бути аристократи або церква. Моцарт працював при дворі архієпископа Зальцбурзького, а його офіційна посада мала назву “концертмейстер капели”. Утім, обов’язків Моцарт мав чимало. Серед них, наприклад, написання музики для богослужінь і придворних свят, гра на скрипці та органі під час цих заходів, а також керування оркестром та участь у репетиціях.
У 1781 році Моцарт разом з архієпископом Коллоредо приїхав до Відня. Архієпископ взяв композитора із собою як частину своєї свити. Проте у Відні Моцарт побачив зовсім інший світ: місто вирувало культурним життям, концертами та прем’єрами. Він зрозумів, що може заробляти самостійно — без принизливої служби.
Моцарт кілька разів звертався до архієпископа з проханням відпустити його на вільну роботу, пропонуючи залишатися “музикантом за контрактом”, тобто без постійної служби. Але Коллоредо категорично відмовив: він вимагав беззаперечної покори та щоденної присутности при дворі. До того ж батько Моцарта, також придворний музикант, не поділяв ентузіазму свого сина, вважаючи стабільну службу єдиним надійним шляхом для музиканта.
Луї Каррогіс, відомий як Кармонтель. Портрет Вольфганга Амадея Моцарта (Зальцбург, 1756–Відень, 1791), який грає в Парижі зі своїм батьком Жаном. 1763. Суспільне надбання
Моцарт подав офіційну заяву про звільнення, але архієпископ її проігнорував. Зрештою в червні, у відповідь на наполегливі прохання Моцарта, Коллоредо доручив своєму лакею публічно вигнати Моцарта і дати копняка на прощання.
До Зальцбурга Моцарт так і не повернувся. Він залишився у Відні й почав життя вільного митця — сповнене блискучих тріумфів, але і нестабільности.
У Відні Моцарт заробляв на життя як незалежний композитор і піаніст. Основними джерелами його доходу були приватні уроки та продаж творів видавцям. Оплата зазвичай була одноразовою. Водночас значні прибутки приносили опери, особливо ті, що він писав на замовлення імператорського театру.
У 1782–1785 роках Моцарт активно виступав як соліст, організовуючи власні концертні серії. У кожному сезоні він представляв три-чотири нові фортепіанні концерти. А через нестачу місць у театрах композитор орендував нетрадиційні майданчики — наприклад, велику залу в житловому будинку або бальну залу ресторану. Ці концерти мали великий успіх і приносили значні прибутки.
Фінансовий успіх позначився на способі життя Моцарта. Разом із дружиною вони переїхали до дорогої квартири з річною орендною платою 460 гульденів.
Моцарт придбав розкішне фортепіано у майстра Антона Вальтера приблизно за 900 гульденів, а також більярдний стіл вартістю близько 300. Подружжя Моцартів відправило сина Карла Томаса до дорогої школи-інтернату та утримувало слуг. Очевидно, заощаджувати Моцартові вдавалося погано.
Наприкінці десятиліття фінансове становище композитора погіршилося. Близько 1786 року він став рідше виступати на публічних концертах, і його доходи суттєво скоротилися. Це був складний період для віденських музикантів загалом: через Австро-турецьку війну знизився рівень добробуту населення, а разом із ним і здатність аристократії підтримувати мистецтво.
У грудні 1787 року Моцарт знову отримав стабільну посаду під аристократичним патронажем. Імператор Йосиф II призначив його “камерним композитором”. Це була посада з неповною зайнятістю й річною платнею 800 гульденів: до обов’язків Моцарта належало написання танцювальної музики для щорічних балів. Судові документи свідчать, що імператор прагнув утримати відомого композитора у Відні, не допустивши його від’їзду в пошуках кращих умов.
Моцарт у 1789 році в театрі Берліна. Зображення з видання Das Atlantisbuch der Musik (“Атлантична книга музики”), 1934. Суспільне надбання
Для розуміння масштабів доходів Моцарта варто порівняти їх з іншими тогочасними заробітками. Старший хірург віденської лікарні отримував близько 1200 гульденів на рік. Йозеф Гайдн, який постійно служив у князя Естергазі, мав лише 200 гульденів річної платні, тоді як служниця Моцарта заробляла дванадцять гульденів. Водночас сам Моцарт отримував від 200 до 500 гульденів за один концерт у маєтку віденського аристократа.
У період між 1783 і 1786 роками його річний дохід від сольних виступів міг становити щонайменше 10 000 гульденів.
У 1787 році він заробив 1000 гульденів за концерт у Празі, 450 — за виконання там “Дона Жуана” і 225 — за прем’єру опери у Відні. Крім того, не менше ніж 2000 гульденів на рік приносило викладання. Навіть у 1791 році, в рік смерті композитора, його дохід становив близько 2000 гульденів, не враховуючи гонорару за оперу “Чарівна флейта”.
Попри пристойні гонорари, гроші в житті Моцарта ніколи не затримувалися надовго. Він заробляв багато, але витрачав ще більше — можливо, не лише з легковажности, а й через саму природу вільного життя без стабільного покровителя. Доходи були нестабільними, борги зростали, і наприкінці життя композиторові довелося переїхати до скромнішого помешкання на околиці Відня.
Та головне — Моцарт заплатив цю ціну свідомо. Він обрав свободу замість безпеки й незалежність замість покори.