Американський кінематограф десятиліттями працював із фігурою першої леді як із символом неформальної влади та моральним взірцем країни. У фільмах і серіалах перші леді рідко були просто дружинами президента: сценаристи та автори стрічок перетворювали їх на героїнь епохи, носійок цінностей або навпаки — на трагічні постаті, затиснуті між публічною роллю й приватним життям.
Образ першої леді у суспільстві та естаблішменті трансформувався чи не в один із найсильніших політичних інструментів. Найяскравіший приклад — Меланія Трамп, яка анонсувала вихід фільму про 20 днів її життя перед другою інавгурацією Дональда Трампа.
Розбираємося, як фільми про перших леді Сполучених Штатів трансформувалися з інструменту культурної репрезентації взасіб політичного впливу й контрольованого самопіару.
Чому режисери ідеалізують перших леді? Причина проста: перша леді — ідеальний персонаж для американського кіно. Вона одночасно близька до влади й формально від неї відсторонена. Це дозволяє уникати прямої політичної агітації, проте згодом інструменту знайшли інше застосування — фільми почали використовувати як піар-компанію.
У класичному голлівудському наративі перша леді — це фігура, яка є прикладом моди, втіленням традицій та душею Білого дому. Вона стоїть поруч із президентом у моменти кризи, але водночас залишається поза великою політикою. Така позиція зручна: персонажка отримує моральну перевагу, не беручи на себе відповідальність за конкретні рішення. Саме тому режисери часто зображали перших леді як тих, хто “розуміє більше”, “бачить далі” і “платить вищу особисту ціну”.
Цей міф формувався поступово. У ранніх стрічках про президентів дружини були радше фоном, але з другої половини ХХ століття камера почала затримуватися на них довше. Кінематограф зрозумів: історія першої леді — це спосіб говорити про владу, не знімаючи фільм про кабінети й наради.
Жаклін Кеннеді: ікона стилю й трагедії
Найяскравіший приклад — фільм “Джекі” (2016) Пабло Ларраїна. Стрічка не просто розповідає про першу леді США, а конструює її як міф. Наталі Портман грає Жаклін Кеннеді не як політичну фігуру, а як жінку, що усвідомлює силу символів. Режисер свідомо концентрується на моменті після вбивства Джона Кеннеді, аби більше показати емоційність та переживання Жаклін.
Тут відбувається ключовий для американського кіно момент: перша леді стає архітекторкою наративу.
Виконавиця головної ролі Наталі Портман багато часу вивчала біографію першої леді та її інтерв’ю. За цю роль акторка номінована на премію “Оскар”. Також фільм номінований на “Оскар” в категоріях “Найкращий саундтрек” і “Найкращі костюми”.
Елеонора Рузвельт: моральний компас Америки
Образ Елеонори Рузвельт в американському кіно й телебаченні принципово відрізняється від більшості кінематографічних портретів перших леді. У більшості фільмів режисери послідовно конструюють Елеонору як самостійну політичну фігуру, чий вплив часто виходить за межі традиційних уявлень про роль першої леді.
У мінісеріалі “Елеонора і Франклін” (1976), де головну роль зіграла Джейн Александер, Елеонора постає не як доповнення до свого чоловіка, а як окремий центр ухвалення рішень. Камера фіксує її участь у формуванні соціальної політики “нового курсу”, публічні виступи та роботу з маргіналізованими групами. Режисер свідомо зміщує акцент із президентського кабінету на діяльність першої леді — таким чином кіно легітимізує її політичну активність і акцентує увагу на її участі та впливі.
Подібний підхід бачимо й у мінісеріалі “Рузвельти: інтимна історія” (2014) від режисера Кена Бернса. Хоча це документальний проєкт, Бернс використовує художні прийоми наративного кіно: закадровий голос, емоційні паузи, монтаж особистих листів.
У серіалі Франклін Рузвельт виглядає політиком-прагматиком. Натомість Елеонора — своєрідний моральний компас адміністрації, вона носійка цінностей. Серіал підкреслює її роль у боротьбі за громадянські права, підтримку афроамериканських спільнот та участь у міжнародній політиці після смерті чоловіка.
Режисери підкреслюють її активізм, боротьбу за права людини, небажання залишатися в тіні. Камера часто ставить Елеонору у центр кадру навіть тоді, коли йдеться про президентські рішення. Так кінематограф легітимізує ідею “необраної влади” — впливу без мандата, але з моральним авторитетом.
“Становлення” Мішель Обами
Якщо раніше фільми про перших леді знімали з перспективи пам’яті, то нині дружини президентів США почали випускати мемуари та навіть власні фільми, долучаючись до висвітлення своєї історії.
Becoming (“Становлення”) — документальна кінострічка режисерки Наді Галлгрен, яка вийшла на Netflix у травні 2020 року. Фільм побудований навколо турне Мішель Обами по США та світу на підтримку її однойменних мемуарів після завершення президентського терміну чоловіка Барака Обами.
Картина не є художньою біографією з драматичними реконструкціями минулого, як це робить класичний Голлівуд. Це наближений портрет, де камера супроводжує Обаму під час туру в 34 містах, зустрічах із публікою, розмовах з учасниками подій та у бекстейдж‑моментах.
Фільм випустили у партнерстві з компанією Higher Ground Productions, яку заснували Мішель і Барак Обами. Це дає йому очевидно контрольований доступ до особистих моментів, але водночас означає, що стрічка створювалась не відстороненим режисером, а творцями, близькими до героїні.
“Меланія”: розрив із традицією
На тлі попередніх фільмів стрічка “Меланія” про Меланію Трамп виглядає радше аномалією, ніж продовженням традиції. На відміну від попередніх кінематографічних образів перших леді, цей проєкт не намагається створити складний або суперечливий портрет.
Меланія Трамп у фільмі постає майже глянцевою фігурою з візуальною стерильністю та акцентом на статусі. Це більше не про жінку, що опинилася на вістрі політичних подій, це історія особистого бренду.
Ключове питання, яке виникає навколо “Меланії”: чи є цей фільм — “кіно у класичному розумінні”, чи це частина піар-кампанії Меланії та Дональда Трампа, який нині перебуває на другому президентському терміні.
Фільм уникає гострих тем, не працює з контроверсіями й фактично не ставить запитань. Це різко контрастує з традицією американського кіно про перших леді, де конфлікт — ключовий інструмент драматургії.
Окрему увагу до стрічки привернув скандал навколо режисера фільму Бретта Ратнера. Для нього цей фільм став спробою повернутися у велике кіно після скандалу 2017 року — тоді шість жінок, зокрема акторки Олівія Манн і Наташа Генстрідж, звинуватили його у сексуальних домаганнях та насильстві. Ратнер заперечував усі звинувачення.
У публічному просторі фільм почали сприймати не як авторське висловлювання, а як ретельно зрежисований іміджевий продукт. Оглядачі трейлера вказують, що він радше виглядає статичним і постановним, ніж як живий документальний матеріал. Це створює враження продукту, орієнтованого на піар або іміджеву презентацію, а не на глибоку розповідь про особистість.
The Guardian пише, що Amazon витратив 40 мільйонів доларів на права власності над фільмом. Також Меланія Трамп випустить трисерійний документальний серіал, що покаже її життя під час подорожей між Нью-Йорком, Вашингтоном та Палм-Біч.
Показово, що більшість попередниць Меланії Трамп обирали інший шлях — мемуари. Саме книжки, а не фільми, ставали простором для рефлексії, пояснень і суперечностей. Мемуари дозволяли говорити від першої особи без посередництва режисерів чи студії.
І хоча Меланія Трамп також анонсувала власні мемуари, їх називають такими, що лише фіксують вигідну версію історії. У цьому сенсі історія Меланії у кіно говорить про інше: про зміну самої логіки політичного образу в ХХІ столітті, де кіно дедалі частіше стає не мистецтвом, а інструментом прямої комунікації з виборцями.