В український прокат вийшла стрічка Глінура Палмасона “Любов, що не зникає” – драма з елементами комедії про пару, що розлучається протягом року. Це вже четвертий проєкт ісландського режисера, який починав кар’єру у візуальному мистецтві, а сьогодні став одним із найбільш самобутніх авторів світового кіно.
Кінокритик Юрій Самусенко зібрав 5 причин, чому цей фільм вартує перегляду на великому екрані.
Тема розлучення розкрита по-новому
У кіно тему розлуки показували різними шляхами й через різні точки зору. “Крамер проти Крамера”, “Шлюбна історія” та “Сцени з подружнього життя” навчили глядачів, що розлука між чоловіком та жінкою — це ще не кінець світу, а, можливо, початок чогось нового. Втім, режисер Палмасон вибрав для себе зовсім інший підхід. Користуючись назвою “Любов, що не зникає”, він зображує рибалку Магнуса, який все ще закоханий у свою ексдружину Анну. Між ними зберігаються напружені стосунки, але він не покладає надій на те, що любов там ще залишилась.
Анна працює художницею і для неї розлучення не відіграє такої великої ролі, як для Магнуса. Вона працює з металевими предметами, яким потрібен час, щоб сформуватися в артоб’єкт, і в цьому, звісно, метафора розлуки, якій потрібно вистоятись. Якщо перша половина фільму повільно огортає глядачів рутиною риболовлі й мистецтва Магнуса та Анни, то друга робить більші наголоси на цитатах Інгмара Бергмана та горор-фільмах, зокрема “Істоті з Чорної лагуни”, яку дивиться Магнус по телевізору.
Історія повільно переходить із реалістичності в сюрреалістичність і, судячи з відгуків, достеменно єдиного консенсусу, що означає фінал, так ніхто і не дійшов. Тому після перегляду знайдете в мережі безліч трактувань, що ж сталося з Магнусом, які точно доповнять ваші теорії.
Повільне кіновиробництво
Глінура Палмасона впізнають найчастіше за його візуальним почерком. Він ніколи не поспішає в сюжеті пояснити всю історію, а дозволяє глядацтву прожити найболючіші, найприємніші й, головне, найбуденніші епізоди разом з його персонажами. Тож “Любов, що не зникає” знімали протягом року недалеко біля будинку Глінура, але завдяки вдалому монтажу аудиторія майже не помітить, скільки сил та часу забрало виробництво.
Кінокритики у своїх рецензіях навіть описують метод роботи Палмасона як slow filmmaking — “повільне кіновиробництво”, хоча зазвичай подібні стрічки зараховують до slow cinema. Режисер паралельно працює над кількома проєктами, що дозволяє йому не поспішати й розтягувати зйомки одного фільму в часі. У “Любові, що не зникає” це відчутно через монтаж: ми бачимо зміну пір року за вікном, а водночас Палмасон несподівано змінює і тональність стрічки, додаючи наприкінці абсурдний гумор у формі снів головного героя.
Оскільки режисер має неабиякий бекграунд у візуальному мистецтві, то бере камеру до рук і сам знімає свої ж стрічки. Для “Любові, що не зникає” він скористався 35-міліметровою плівкою, яка дозволяє показати об’єм історії та ландшафтів прекрасної Ісландії, що масштабно виглядає на великому екрані.
Без Ісландії нікуди
Українським глядачам не чуже ісландське кіно, адже ще у 2018 році виходив фільм “Гірська жінка на війні” Бенедикта Ерлінґссона про диригентку хору, яка вирушає до України, бо отримала схвалену заявку на всиновлення. Це кіно спільного виробництва Фінляндії, Ісландії та України, яке поєднало холодний прагматизм ісландців та тепле товариство українців.
Втім, ця країна славиться і горорами — наприклад, “Агнець” Вальдімар Йоганнссон із Нумі Рапас в головній ролі дистриб’ютувала студія А24. Це кіно про адопцію (знову!) ягняти у людську родину, що породжує дивні жахи, але і збуджує уяву, адже в преріях Ісландії може відбуватися багато несподіваного.
Режисер Палмасон теж не чужий українському глядацтву. Його хіт 2022 року “Земля бога” розповідає про явище паломництва XX століття. У центрі історії — священник Лукас, який приплив на ісландську землю. Між ним та невеликим поселенням виникає напруга, яка змінює мотиви Лукаса по прибуттю. Палмасон теж писав сценарій, знімав та режисував це кіно, а його донька зіграла одну з ролей у цьому фільмі. До речі, всі троє дітей Палмасона зіграли й у “Любові, що не зникає”. І цього разу їхня роль значно більша.
Реакція аудиторії
Попри свої “повільні” методи знімань Глінур Палмасон вміє працювати над глядацьким кіно. З 24 рецензіями на Rotten Tomatoes його стрічка досі утримує високий рейтинг 96 %. До речі, три його попередні фільми теж не опускаються в рейтингу нижче 90 %. З “Любов’ю, що не зникає” режисер вперше увійшов до основного конкурсу Каннського кінофестивалю, чим закріпив за собою право з’являтися на червоній доріжці частіше.
І хоча стрічка не отримала якихось помітних нагород, Ісландія висунула її як претендента на “Оскар” в категорії “Найкращий міжнародний фільм”. Глядацький успіх продовжувався із крокуванням фестивалями. Зокрема, українська прем’єра відбулася на Київському міжнародному кінофестивалі “Молодість”, де стрічка отримала схвальні відгуки.
Собачка Панда в переможцях
Якщо помітних перемог у фільму не було, то була одна приємна та чарівна. У Каннах із 2001 року вручають нагороду “Золота пальмова гілка” для собак, а серед переможців за цей час були песики з фільмів “Артист”, “Одного разу в Голлівуді”, “Анатомія падіння” та інших. Пес Панда з фільму “Любов, що не зникає” цьогоріч отримав свою нагороду, і що кумедно — попередній фільм Палмасона теж отримав таку ж відзнаку в Каннах, щоправда, вже без Панди.
Це собака самого режисера, тому він так переконливо грається та слухається дітей, які (вкотре нагадаю) теж сини й донька Глінура. Раніше Панда вже отримував таку нагороду за фільм 2022 року “Агнець”, який ми згадували.