З листопада 2022 року в Подільському районі Києва є вулиця Віктора Некрасова. Колишня Північно-Сирецька, вона простягається житловим масивом Квітництво, що є частиною історичного Сирця. Віктор Некрасов – письменник та дисидент, чиє життя можна перетворити на маршрут Києвом. Тож його ім’я у назві вулиці – це важлива суто київська топоніміка.
Париж між Володимирською та Солом’янкою
Віктор Некрасов народився 1911 року в Києві. Родина проживала на Володимирській (тоді Великій Володимирській) вулиці та належала до стародавнього дворянського роду Мотовилових. Мати була лікаркою, а батько працював у банківській сфері. Дитинство Некрасова пройшло в Парижі, куди мати, Зінаїда Некрасова виїхала отримувати медичну практику.
У Київ Некрасови повернулися у 1915 року, після того як перебування в Парижі через Першу світову війну стало небезпечним; мешкали на вулиці Кузнечній (нині Антоновича). В революційні роки Некрасов отримував освіту в комерційному училищі, гімназії та трудовій школі на Ярославовому Валу. Згодом вчився на залізничного техніка в профучилищі та брав участь у побудові Київського залізничного вокзалу.
Віктор Некрасов з бабусею / ФОТО: NEKRASSOV-VIKTOR.COM
У 1930 вступив в Київський будівельний інститут на архітектора. Ця професія його цікавила мало, тому він паралельно відвідував акторську студію при театрі Російської державної драми (нині театр ім. Лесі Українки), щоб згодом стати актором та тимчасово покинути Київ. До початку німецько-радянської війни Некрасов як актор побував у різних містах СРСР від Ростова до Владивостока.
“В окопах Сталінграда”
З нападом нацистської Німеччини на СРСР Віктор Некрасов йде добровольцем в армію. Служив офіцером в інженерно-саперних частинах. Воював на Харківщині, був учасником Сталінградської битви, брав участь у вигнанні нацистів з Одеси. Закінчив службу на початку 1945 року в польському Любліні як капітан інженерних військ.
Багато розповідати про фронтове життя Некрасова не варто, адже він сам чудово все розповів у своїй повісті в “В окопах Сталінграда” (1946). На тлі перших повоєнних радянських книг про війну, повість Некрасова відрізнялась різким реалізмом, мінімальною кількістю патріотичної чи комуністичної патетики.
Віктор Некрасов / ФОТО: NEKRASSOV-VIKTOR.COM
У другій половині 1940-х все ще лютувала цензурна кампанія “ждановщини”, коли летіли голови значно більш вагомих культурних діячів, ніж дебютант-фронтовик та редактор газети “Радянське мистецтво” (саме цим займався Некрасов після демобілізації). Однак книгу відзначили Сталінською премією другого ступеню, що фактично одразу вписало її в канон радянської літератури. Існує байка, ніби Сталін особисто розпорядився присвоїти премію свого імені книзі Некрасова, аргументувавши це тим, що “задниця в мене вже блискуча від того, як її всі лижуть”. До слова, кошти з премії Некрасов витратив на колісні крісла для фронтовиків з інвалідністю.
Реалістичність опису воєнного побуту та бойових дій у повісті “В окопах Сталінграда” стала одним із поштовхів для формування вже під час хрущовської “відлиги”, на межі 1950-1960 років “лейтенантської прози” – літератури авторів, які у війну були переважно молодшими офіцерами і змогли відносно реалістично описати досвід участі в Другій світовій війні. До “лейтенантської прози” зараховують творчість Василя Бикова, Алеся Адамовича, В’ячеслава Кондратьєва тощо.
Дисидентство
У 1950-х Віктор Некрасов вже є вагомим радянським письменником. Він мешкає в самому центрі Києва – в Пасажі на Хрещатику. Публікується в одному з найпрестижніших радянських видань – “Новый мир”. Кіностудії стоять в черзі за сценаріями від Некрасова. Заслужений ветеран та популярний письменник – він мав усі можливості стати класичним представником радянської партійно-культурної еліти. Однак вроджене відчуття справедливості та прямолінійність, які зробили його видатним письменником, не давали йому змоги змовчати там, де цього вимагала радянська цензура.
Віктор Некрасов з дружиною / ФОТО: NEKRASSOV-VIKTOR.COM
Ще в 1947 році Некрасова зі скандалом зняли з посади заступника голови правління Спілки письменників України через його відмову брати участь у цькуванні, розгорнутому в межах кампанії боротьби з космополітизмом. Згодом, у 1957 році Некрасов як радянський письменник отримав небачену для радянського громадянина можливість відвідати європейські країни та США. За підсумками свого турне він опублікував збірку нарисів “По обидва боки океану” (1962). Некрасов чесно описував враження від побаченого в мандрах, без пропагандистських штампів про загниваючих Захід. Книгу особисто розгромив радянський лідер Микита Хрущов, за ним покотилася хвиля критики уже з літературного цеху. В Україні особливо в цьому старався драматург і публіцист Олександр Корнійчук (в той час – голова Верховної ради УРСР). Під час одного з “розборів” Некрасова, Корнійчук заявив письменнику: “Ви з якого до нас фронту, Віктор Платонович?” На що фронтовик Некрасов відповів Корнійчуку, який не воював: “Я, зі Сталінградського, а ви з якого фронту Олександре Євдокимовичу?”
Наступним кроком в дисидентстві Некрасова стала пам’ять про Бабин Яр. Письменник наполягав на вшануванні жертв найбільшого акту “Голокосту від куль”. Наголошував насамперед на його єврейських жертвах. У 1959 році, коли стало відомо, що на місці масової страти планують побудувати стадіон, Некрасов публікує у всесоюзній “Літературній газеті” статтю «Чому це не зроблено? (Про пам’ятник загиблим у Бабиному Яру в Києві)». Боротьбу за будівництво меморіалу у Бабиному Яру він вів до запуску його побудови на початку 1970-х. Саме тоді Некрасов знайомиться з молодою та прогресивною української інтелігенцією, що зовсім скоро стане основою дисидентського руху в Україні – В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою, Леонідом Плющем, зовсім молодим Семеном Глузманом. Через активну участь у відстоюванні пам’яті Бабиного Яру Некрасова звинувачували в організації “сіоністських збіговиськ”. На мітингу до 25-ї роковини розстрілів Некрасов виступив зі словами “Тут розстріляно багато національностей, але лише євреїв тут розстріляли за те, що вони євреї”.
У 1960-х дисидентство Некрасова почало набирати обертів. Лауреат Сталінської премії та учасник оборони Сталінграда Некрасов підписав листа з вимогою припинити реабілітацію Сталіна. Російськомовний у побуті та літературі, Некрасов активно виступав проти русифікації освіти та культури в Україні. Фінальною точкою стала підтримка арештованих В’ячеслава Чорновола та Івана Дзюби.
Віктор Некрасов, 1957 / ФОТО: NEKRASSOV-VIKTOR.COM
У 1972 році в Некрасова провели перший обшук; знайшли дисидентський самвидав та закордонні заборонені видання Бориса Пастернака та Олександра Солженіцина. Цього було достатньо, аби ініціювати виключення з Компартії, що автоматично означало позбавлення багатьох громадянських прав. Зокрема, Некрасова перестали публікувати. У 1974 році відбувся ще один масштабний обшук в квартирі письменника, що тривав два дні.
У Некрасова вилучили сім мішків конфіскату: самвидав, закордонні видання, його власні архіви. Протягом кількох днів письменника допитували в КДБ. Наступні два роки Некрасов жив під прискіпливим наглядом радянських спецслужб: його твори не друкували, міліція регулярно затримувала його для “перевірки особистості”. В умовах постійного тиску, у 1974 році Некрасов емігрує з СРСР – йому дозволили тимчасово виїхати на лікування, ймовірно розраховуючи, що він зникне з радянського інформаційного поля. Спершу він поїхав у Швейцарію, а згодом у Францію, в Париж. Навіть під час виїзду радянська влада намагалася принизити дисидента: в обшуках загубилося посвідчення на медаль «За оборону Сталінграда», а провезти медаль без посвідчення не дозволяли. Тоді Некрасов узяв свою повість, приколов до неї медаль і запитав: “Це посвідчення підходить?”.
Віктор Некрасов у Парижі / ФОТО: ВІКТОР НЕКРАСОВ
У Франції жилося складно, не вистачало грошей. Некрасов був близький переважно з російською інтелігенцією: Володимиром Набоковим, Андрієм Синявським, Володимиром Максимовим; друкувався в російськомовних виданнях на кшталт журналу “Континент”; працював на Радіо Свобода. Остання книга, яку випустив Віктор Некрасов, мала назву “Маленька печальна повість” (1986). Письменник помер 1987 року від раку легеней. Похований на паризькому цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.
Вулиця киянина
Віктор Некрасов був непересічної та харизматичною особистістю. У ньому збігалися абсолютно різні естетики. Нащадок дореволюційного дворянства, він сам себе іноді жартома називав “білогвардійцем”. Фронтова молодість і героїзм під Сталінградом давали йому змогу стати шанованим партійним автором до кінця життя. Та він став на шлях дисидентства, яке постійно набувало різних форм та проявів, а згодом обрав еміграцію.
Так чи інакше, більша частина його життя було міцно пов’язана з Києвом, в якому він народився, хрестився, навчався, формувався як письменник. Некрасов був дослідником Києва – знав його історію та трепетно беріг його пам’ять. Він проектував сходи на Аскольдовій могилі ще до Другої світової війни, перший заговорив про важливість збереження Замку Ричарда Левове Серце на Андріївському узвозі, його квартира в Пасажі була центром зібрань київської інтелігенції, а для гостей з інших міст він обожнював проводити екскурсії містом. В еміграції Некрасов продовжував наполягати, що він – киянин у Парижі. Тож вулиця Віктора Некрасова на Сирці – це не просто вулиця письменника та дисидента. Це вулиця киянина, який все своє життя любив це місто.
Антон Веклич, журналіст, LB.ua