В український кінопрокат вийшов перший вітчизняний еротичний історичний трилер – “Всі відтінки спокуси” Ірини Громозди, яка до свого повнометражного дебюту працювала над “Кавою з кардамоном”. Фільм інтригує не лише новою для українських постановників темою – ще стрічка стала кінодебютом для співака Володимира Дантеса.
Кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає, що еротичні трилери можуть нам розповісти про суспільство, чи варто пророкувати Володимиру Дантесу зіркове майбутнє в кіно і чому у фільмі про Галичину XIX сторіччя раптом з’явилася пітахая.
Львів, 1895 рік. Амелія Крижевська-Зег (Олена Лавренюк), донька покійного винахідника гасової лампи, повертається до родинного маєтку у Львові після одруження з малознайомим, але харизматичним чоловіком (Володимир Дантес). Як ви вже могли здогадатися, варто молодій переступити поріг родинного гніздечка, як все йде не за планом — колись сповнена світла та теплих спогадів домівка здається гнітючою та небезпечною, понура нова покоївка поводиться якось дивно, Амелія потрапляє в низку підозрілих нещасних випадків, а її чоловік, схоже, є не тим, за кого себе видає. Чи вдасться героїні зрозуміти, що за зловісна змова її оточує? Як їй встояти перед звабливим чоловіком, який ще й постійно переконує її пити загадкові пігулки, від яких Амелію переслідують еротичні сни? І що нам ця стрічка може розповісти про сексуальність, гендерні питання та політичну реальність у Галичині XIX сторіччя?
Останнє питання може здатися дещо дивним. Зрештою, на поверхні еротичний трилер — з його легким розфокусом та блискучими напівголими тілами, що зливаються в екстазі під закадровий супровід саксофонів, — видається цілком аполітичним жанром, на особливості якого впливають лише глибоко індивідуальні фантазії окремих режисерів. Можна було б припустити, що Ірина Громозда просто захотіла зняти красиве сексуальне кіно, події якого розгораються в ідеалізованій версії минулого — з гасовими лампами, корсетами й галицькою аристократією. Власне, а що ще потрібно від такої історії? Тут є і низка тропів з готичної літератури (героїня, замкнена у похмурій будівлі), і часом цілком пристойна операторська робота (тоді, коли камера фокусується не на згенерованих ШІ портретах), і навіть акторська гра, яка не викликає суттєвих заперечень.
Та секс і насильство в кіно майже завжди є віддзеркаленням глибших суспільних тривог, а еротичний трилер, яким його знаємо з культових стрічок 1980-х та 1990-х — породження двох надзвичайно політичних жанрів: нуарів 40-х та порношику 60-х. Перший був відображенням недовіри повоєнної Америки до самостійних та амбітних жінок, які використовували власну сексуальність як зброю та руйнували (хоч і завжди з трагічними наслідками для себе) звичний патріархальний устрій. Другий виник вже на хвилі сексуальної революції, змушуючи публічність відкрито говорити про секс — складно вдавати, що його не існує, коли на великих екранах масово крутять “Глибоке горло”.
Своєю чергою еротичний трилер поєднав естетику напівпорнографічних стрічок 1960-х (повільні рухи камери, м’який фокус) зі сценарними конвенціями нуарів, які пов’язували сексуальність із небезпекою, насильством і руйнуванням суспільного ладу. Не випадково найбільш пам’ятні еротичні трилери виходили якраз у 1980-х та 1990-х — на фоні того, як американські жінки почали масово будувати кар’єри, а суспільність охопила тривога щодо епідемії ВІЛ / СНІД.
У “Злочинах на основі пристрасті” Кен Рассел деконструював загальноприйняту американську мрію з її буржуазним спокоєм, тоді як “Основний інстинкт” Пола Верговена досліджує недовіру патріархального суспільства до жіночого лібідо як такого. І ці стрічки, і інші представники жанру (наприклад, “Фатальний потяг”, “Синій оксамит”, “Дикість”) пропускали соціальну реальність своєї епохи крізь призму психоаналізу і змушували збуджене глядацтво ще й замислитися над тим, чому ж поєднання еротики та насильства викликає таку емоційну реакцію.
“Всі відтінки спокуси” містять всі маркери еротичного трилера, немов сценарист працював, механічно викреслюючи пункти зі списку: тут і зняті в м’якому освітленні любовні сцени з використанням БДСМ-приладдя та екзотичних фруктів, і змова, що відбувається за спиною головної героїні, і безсмертна асоціація сексу зі смертельною небезпекою. У шаблонного сюжету фільму є один плюс — події на екрані та дивні діалоги зрозумілі хіба завдяки тому, що пересічний глядач або глядачка знайомі з класичними тропами жанру. Щоразу, коли фільм сходить із рейок передбачуваної навкологотичної історії про бідолашну красиву героїню, яку хоче вбити злий, але красивий чоловік, сценарій стає максимально незрозумілими та нелогічними — між персонажами раптом з’являються натяки на взаємостосунки, про які нам повідомляють уперше, а діалоги звучать так, ніби на етапі монтажу фільм втратив низку ключових для його розуміння сцен.
Навіть деякі класичні для жанру деталі набувають абсурдного забарвлення, немов сценарист десь чув, що все це має бути, але до кінця не зрозумів, про що конкретно мова. Так, герой Володимира Дантеса в одній із еротичних сцен чомусь шмагає свою партнерку по колінним чашечкам (наполегливо не радимо це повторювати у житті), а в іншій — звабливо розриває руками соковиту… пітахаю. Так, мова усе ще про історію навколо винайдення гасової лампи. На цьому анахроністичність стрічки не закінчується, адже всі інтимні сцени тут візуально нагадують музичні кліпи нульових, герой Дантеса має ті самі татуювання, що і сам співак, а одяг головної героїні часом виглядає так, ніби вона щойно прийшла із сучасного випускного.
Тут важливо зауважити, що анахроністичність сама собою може бути потужним інструментом: Софія Коппола свого часу використала в саундтреку “Марії-Антуанетти” постпанк та ньювейв, аби провести паралелі між протагоністкою та будь-якою іншою підліткою, а Баз Лурман блискуче переніс “Ромео та Джульєтту” в сучасний Лос-Анджелес, при цьому максимально зберігши оригінальний текст Шекспіра. Навіть минулорічний “Франкенштейн” Гільєрмо дель Торо цікаво грався з костюмами героїв (наприклад, тканина суконь героїні Мії Гот натхненна жуками та рентгеновими знімками), створюючи світ, далекий від історичного реалізму. Тож цілком можна було б прийняти і пітахаю, і сучасну білизну, і блюз-рок, що періодично грає на фоні подій фільму — але за умови, що це складалося б у цілісну історію, яка хоче розповісти нам щось про свій світ або ж про наш власний.
Натомість Ірина Громозда запрошує глядачів у Львів 1897 року (до слова, це за два роки після смерті Леопольда фон Захера-Мазоха — львів’янина, завдяки якому в нас взагалі є термін “мазохізм”), але так і не пояснює, навіщо її фільму ні історичність, ні еротика.