Серед відвідувачів Колізею наприкінці вересня 2025 року в Римі можна було зустріти 21-річних киян – Дмитра Островського і його дівчину Анну. Дізнавшись, звідки вони, сторонній спостерігач, цілком імовірно, міг би з осудом подумати: “Чому подорожують? Не допомагають Україні у війні?”.
Дмитро “Соєр” Островський пішов добровольцем в “Азов” 2022-го, щойно йому виповнилось 18 років. Отримавши кілька важких поранень, щоразу повертався на передову. За пару років пройшов шлях від піхотинця, штурмовика до снайпера. Від солдата до сержанта. Докладніше – Євген Руденко, УП.
І ось там, у Римі, на відпочинку, між кривавими боями на Донбасі, під впливом побаченого у вічному місті Соєр сказав коханій: “За це можна і померти”. За два місяці після відпустки, 6 грудня 2025-го, в день Збройних сил України боєць загинув на Покровському напрямку. За це і за інше. За інших.
“Він захоплювався історією, зокрема Римської імперії. Був дуже радий, що одне з бажань – подивитися Рим – виконано. Пам’ятаю, якими щасливими були його очі, як тільки приїхали, вийшли з вокзалу”, – згадує ту поїздку Анна.
Одразу після Риму вони вирушили в Барселону на матч Ліги чемпіонів. Того дня “Барса” програла ПСЖ. Але ще одну мету – побачити наживо улюблену команду, в якій грав Мессі – Соєр перевів у статус “зроблено”.
“Йому треба було спочатку в Рим, а потім вже все решта, – розповідає Анна. – У майбутньому у нас на черзі був Париж. Це вже більше моє бажання, а він, звісно, не був проти”.
У загальній несправедливості війни є сотні, тисячі більш нестерпних несправедливостей, про які можуть розповісти лише близькі полеглих.
“Найболючіше, що він загинув у день, коли група виходила (з позицій – УП), – каже мама Дмитра Наталя. – Все склалося максимально не так. Евакуаційна машина, яка їхала його забирати (після влучання fpv – УП), підірвалася на міні. Його не встигли довезти до “стаба”. Він загинув єдиний з групи.
Наступного дня після виходу син планував приїхати додому. В холодильнику вже був сир для сирників, які він просив щоранку на сніданок… Лише два дні тому я викинула цей сир”.
Спираючись на спомини батьків Соєра, його дівчини та побратимів, “Українська правда” розповідає історію воїна, який не любив хизуватися тим, що воює, та забороняв розповідати про себе в соцмережах.
Осяяння
Інколи про народження героя сповіщає музика вітру.
У ніч з 13 на 14 серпня 2004 року медійник Ігор Островський не спав в однушці на лівому березі Києва. Сидів схвильований у кріслі на 14-му поверсі навпроти панорамного вікна. Попереду проглядалися Русанівка, Венеційський острів, Дніпро та бані Лаври. Там, на правому березі, в пологовому № 7 Наталя чекала на сина.
“Коли пізніше народилась Соломія (друга дитина Ігоря й Наталі – УП), я вже був на пологах, перерізав пуповину, – згадує Ігор. – А Дмитро з’явився, коли я знаходився вдома. Сидів у тому кріслі всю ніч, і раптом о 5:25 почув, як задзвонили дзвоники. Знаєте, такі китайські трубочки з металу? Вони висіли у нас в кімнаті на вікні.
У цей момент я чомусь взяв телефон і написав Наталі sms: “Вітаю з народженням сина”. Вона повернулася у палату з пологового залу пізніше, прочитала, відповіла: “Звідки ти знав?! Хвилина у хвилину!”.
Я – аж ніяк не містик, але ось така містична, проте цілком реальна родинна історія: я точно знав, коли з’явився Дмитро. Це було якесь осяяння. Хтось сказав мені про це тими дзвониками”.
Мама Дмитра: “Він ніколи нікому не створював проблем, за будь-яких обставин залишався врівноваженим. Коли набув бойового досвіду, втратив багато побратимів, я не помічала щирої, великої злості щодо мірняка в тилу. Бачачи якогось здорового цивільного він так казав: Мене це не злить. Мене це турбує.”
Тут і далі: фото з родинного архіву Островських, колажі – Андрій Калістратенко
Малим Дмитро завзято й зосереджено пізнавав дійсність і конструював власні світи, дуже любив Lego, згадують батьки.
“Ми прокидались зранку під шум детальок, які він висипав із коробки на підлогу, – розповідає мати. – Постійно щось збирав. Спочатку за інструкцією, потім імпровізував”.
З дорослішанням світ ставав дедалі складнішим. Розібратися у всьому Дмитру допомагали книги, багато книжок. І розмови зі старшими.
“Насправді я зараз боюся зробити з нього якогось бронзового хлопчика, – каже Наталя. – Але дивувала його якась неймовірна спокійність, врівноваженість, зрілий погляд на життя. У нього було багато друзів, він вмів знайти з усіма спільну мову. І дуже любив спілкуватися з дорослими. Хотів чогось у них навчитися. Питав, як все влаштовано”.
Одного разу, прогулюючись рідною Русанівкою, Дмитро запитав: “Тато, а Бог є?”.
“Я навіть зупинився на якусь мить, – згадує Ігор. – Думав, як правильно сказати, бо я – агностик. Тож відповів: “Синку, Бог є для тих, хто у нього вірить. Якщо ти в нього віриш – він є. Якщо ні, то його немає”.
Хлопчик, який любить свободу
Перші удари по м’ячу в 5 років на прогулянках із татом. Футбольна дитячо-юнацька команда на стадіоні “Русанівець”. Пристрасть. Самодисципліна. Планування. Індивідуальні тренування рано вранці перед школою за будь-якої погоди. Самостійне рішення вступити в університет фізичного виховання.
Попри марення спортом, кармічних налаштувань не піти на війну у Дмитра, схоже, не було. “На початку повномасштабного вторгнення я внутрішньо дякувала, що йому ще 17, – згадує дівчина Анна. – Чомусь подумала, що якби йому було тоді 18, то він вже міг бути у війську”.
Досягши повноліття, зі старту другого курсу університету, у вересні 2022-го він пішов до “Азову”. Пройшов співбесіди, надважкі іспити БЗВП. Брати приклад було з кого. Батько Дмитра Ігор, редактор-телевізійник, активний учасник Майдану, воював з 2015 року в складі добровольчого батальйону “Донбас-Україна”. З позивним “Марк” через пошану до Марка Твена. Зустрічав росіян у лютому 2022 року на власноруч збудованому блокпості в Ірпені.
Через повагу до чину тата Дмитро обрав псевдо “Соєр”.
“Він асоціював себе з хлопчиком, який любить свободу, – каже мати. – Соєр – дитина Марка. Син, який, як і батько, обрав шлях піти на війну”.
Ігор Островський: Якось я купив сину PlayStation, і тоді основною його розвагою був автосимулятор Gran Turismo. У Дмитра було реалістичне шкіряне кермо з електромоторами, алюмінієвим блоком педалей. Усе це встановили на ігрове гоночне крісло, яке займало пів кімнати.
Розповідаючи про те, як формувався світогляд сина, Наталя, яка працює в радіохолдингу, усміхається: “Головним контент-менеджером у нас був батько”.
“У Дмитра не було “самих добрих в мірє совєцкіх мультіків”, – розповідає вона. – У нього були “Тачки”, мультиплікація переважно від Pixar, Disney, DreamWorks. У нього був “Спайдермен”, шоу “Топ Гір” із Джеремі Кларксоном”.
“Ми не дивились телевізійні програми, – продовжує мати. – Ігор заборонив реєструватися в “Однокласниках” і “Вконтакті”. Доходило до скандалів. Спочатку я сперечалась, бо мені в дитинстві дозволяли все, і я вважала, що син має сам все пройти та визначитися. Але потім зрозуміла, наскільки все було правильно. Дмитро цікавився історією, добре розумів причинно-наслідкові зв’язки”.
Ігор Островський: Нічого радянського чи російського у нас принципово не було. Ми могли дивитися німе кіно The Kid 1921 року з Чапліном або оригінальний Дамбо 1941 року. Все дивилися українською мовою, дещо з англійськими титрами. Одного разу, коли з Дмитром та його сестрою Соломією перечитали всі великі твори Астрід Ліндґрен, взялися за її оповідання. Українського перекладу не було. Довелось завантажити з мережі білоруською. Я читав дітям уголос, а вони все розуміли.
З’явившись на світ у серпні 2004-го, Дмитро майже одразу поринув у революційні події. Наприкінці листопада батьки стояли на Майдані з малюком.
“Тримали Дмитра, піднімали його ручку вверх, – згадує Ігор. – Це означало: “Ющенко – так!”. Звісно, суть не конкретно в Ющенку. Суть в тому, що той Майдан був таким першим масовим проявом проукраїнської позиції. Люди, які приходили туди, заявили, що обирають Україну. А Ющенко став першим таким суто проукраїнським президентом, який почав говорити вголос про нашу історію”.
Просто тихо готувався
Зрілість дитини має для її близьких неприємний бік – дізнаватися про доленосні рішення постфактум. Так було, коли Соєр вирішив йти у військо.
“Я була у Європі, виїхала туди на деякий час, – розповідає Аня, дівчина Дмитра. – Коли він повідомив, чомусь спершу подумала, що йде у щось на кшталт патрульної поліції. Не могла усвідомити, що йде на війну”.
“Я повернулась у Київ рано вранці удень, коли він вирушав на полігон, – продовжує Аня розповідь. – Перед цим, о 5:30, встиг приїхати до мене, бо ми не бачились два місяці. Я дещо злилася на нього. Але він був відповідальним за свої рішення, ніколи не виправдовувався. Тому переконувати його не було сенсу”.
Мама Соєра згадує:
“У серпні 2022 року йому виповнилось вісімнадцять. Почався навчальний рік онлайн. Я сиділа за ноутом, і ось він підійшов: “Мам, є сімейна розмова. Хвилинку маєш? Сьогодні я їду на полігон”. Спочатку в мене була істерика. Я не була готова, бо він ніяк не показував, що має такий намір. Я була ніби приспана його фірмовим спокоєм. А він просто тихо готувався.
Я намагалась якось акуратно аргументувати: “Син, поки є ще кому воювати. Ти молодий хлопець, який принесе користь країні у її відбудові”. А він казав: “Мам, ти мене у “відбудовники” записала тільки тому, що я – твій син. Всі хочуть, щоб їхні діти були “відбудовниками”. Ніхто не хоче, щоб вони йшли на війну”.
Мама Дмитра Островського: Син ніколи не переймався тим, що про нього подумають інші. Підкупало, з якою ніжністю він ставився до своєї дівчини. Міг спокійно подарувати при всіх квіти в школі, де це вважалось чимось “не крутим”
“Про те, що у нього може бути якась кар’єра військового, ми з ним ніколи не говорили, – каже батько Ігор. – Звичайно, я не хотів, щоб син потрапив на війну. Я там був, бачив, що значить “є людина – і людини немає”. Поховав багато друзів, починаючи з “Донбасу”.
Коли він повідомив телефоном, що йде в “Азов”, на якийсь момент я замовк. А потім сказав: “Пишаюсь тобою, сину”. Я мав його підтримати. Це був його непростий, але чоловічий вибір – стати захисником, воїном”.
У питанні, що саме змушує вісімнадцятирічного хлопця піти на війну, годі шукати однієї відповіді. У випадку з Дмитром Островським – це родинна пам’ять, життєві ситуації, події, емоції. Люди, яких зустрічав. Прочитане, почуте у піснях.
В урочистій промові Ігор Островський під час прощання з Дмитром на Майдані розповів про сім’ю. Двоюрідний брат Соєра, прикордонник, якого також звали Дмитро Островський, зник під час боїв у районі Красногорівки в травні 2024-го. Рідний брат зниклого прикордонника Дмитра – Нікіта, теж воює кілька років. На похорон Соєра він прийшов після поранення
У 1936 році прадіда Соєра по лінії батька “розкуркулили”, вигнали в казахські степи. А діда погнали на війну 1943-го, коли йому не було і сімнадцяти років. Він закінчив війну із пораненням на лівій нозі – у тому ж місці, що потім й у Дмитра.
Одного разу, коли Соєру було 11, він вирушив із мамою на вокзал. Зустрітися з побратимом батька, снайпером з позивним “Квітка” – той їхав на рідну Полтавщину.
“Я тоді був на фронті, – згадує Ігор Островський. – Квітка у нас був найкращим снайпером. Стояли з ним в районі 31-го блокпосту на Бахмутській трасі.
Коли я дізнався, що він їхатиме через Київ, попросив зустрітися з Дмитром, щось йому передати. У мене на позиції нічого не було – лише “зеленка”, поле, болото. Кажу: “Придумай щось”. І він подарував бойову кулю. Наталя розповідала, якими очима Дмитро дивився на Квітку – красивого військового, з широкими плечима, схожого на голлівудського героя.
“Тримайся, брате”
Після кількох поранень у бою в Серебрянському лісі, після ампутації безіменного пальця на правій руці у переписці з батьком Дмитро жартував: “Я тепер як платформа “Дев’ять і три чверті” з Гаррі Поттера”.
Гумор був його стихією. Тонкий, без зайвих смайлів у месенджерах, якими зазвичай намагаються набити ціну жартам. “Безіменний палець так і назвали, бо у ньому немає жодного сенсу”,– кепкував він. “Але ж на ньому носять обручку”, – подумала одного разу мама. Проте не стала озвучувати це вголос.
“Він до своїх поранень ставився просто, – каже дівчина Аня. – Якщо живий – значить, все добре. Якщо травма не критична – можна продовжувати воювати”.
Своїм найближчим він писав коротко, по суті: “Все добре. Зайшли на позиції. Чілимо. Вийшли з позиції”. Що насправді стоїть за цими словами, мати якось випадково побачила в мережі – на відео жорсткого штурму від першої особи вона почула голос сина. Це було його відео.
“Азовець” із позивним “Саян”: Я не зустрічав 18-річних хлопців, які міркують так по-дорослому, так серйозно ставляться до своїх обов’язків і настільки відповідальні за свої дії
Про бій у Серебрянському лісі, де Соєр отримав кульове і три важкі осколкові травми, його побратим і командир Саян може розповідати довго, в усіх подробицях. Бо те, що для цивільного вкладається в хвилини, для штурмовика стає великим епосом.
У серпні 2023 року вони як група резерву несли основній штурмовій групі БК, але вимушені були самі вступити в бій, в якому були чималі втрати з обох сторін. Попри поранення і Соєру, і Саяну вдалося виконати завдання. Але перед тим під прямим вогнем, за кілька метрів від ворожої бійниці, Соєр відтягував назад пораненого побратима з позивним “Касир”.
“То був єдиний раз, коли він, скажемо так, не беззаперечно виконав наказ, – каже Саян. – Я крив бійницю, і в мене було менше ніж пів магазину. Я наказав відходити, залишити Касира, бо стояв вибір: або їх двох зрізають, або одного. Але Соєр кричав, сперечався, поки я йому з матюками не пояснив, що до чого”.
Перед тим, як відступити, Дмитро пішов уперед, щоб підібрати автомат Касира. Перезарядив його і залишив зі словами: “Тримайся, брате, ми за тобою прийдемо”.
“Ну а потім були щільні прильоти 82-го калібру (міни – УП), – згадує Саян. – Соєра зачепило, коли він побіг надавати допомогу іншому пораненому з позивним “Стосотий”. Вони вдвох були в крові, сильно покоцані, намагались щось собі затягнути (турнікети – УП). Мене поранило, вже коли я допомагав їм.
Друг Касир вижив завдяки тому зарядженому автомату, який залишив йому Соєр. Касир втрачав свідомість, хотів підірвати себе гранатою, щоб не потрапити в полон. Але врешті зміг знищити п’ятьох з резерву “п*дор*в”, які підійшли вибивати нас з того штурму. Касира знайшли та врятували наші хлопці з суміжного квадрату”.
Зв’язок
Найкраще про людину розповідають її вчинки. Але як дізнатися про гідну особистість, якщо вона не любить розповідати про себе? Як знати про всіх, хто воює без фанфар і тихо гине на цій війні?
Боєць із позивним “Квіт”, з яким Дмитро Островський проходив навчання на снайпера в Європі, де став найкращим на курсі, згадує:
“Соєр не з тих, хто любив вихвалятися тим, що він у війську. Не виставляв фото. Хоча з його досвідом йому було що показати, на свій вік він пройшов дуже багато. Більшості його ровесників далеко до його відважності. Попри поранення він завжди повертався. Соєр – один з найгідніших хлопців, яких я знав”.
“Мені так сильно хотілося писати про нього у соцмережах, але він постійно зупиняв, – каже мати Наталя. – Його позиція: “Я – там, де потрібен. Хочеш постити фото, викладай свої”. Він нічого не писав від себе. Лише один раз погодився на інтерв’ю, чим здивував усіх. Хоча і там розповів мало подробиць про себе”.
Батько Соєра: Не впевнений, що про це знали його цивільні друзі, знайомі. Я теж цього ще публічно не робив, але вам розкажу про його нагороди. Він у такому віці вже мав “Хрест хоробрих” від Сирського, нагрудний знак “За відвагу” від командувача Нацгвардії, медаль “За військову службу Україні” від президента, нагрудний знак “Ветеран війни – учасник бойових дій” від держави
НА ФОТО: ДМИТРО З СЕСТРОЮ СОЛОМІЄЮ
Перед тим, як 6 грудня 2025 року із Соєром навічно пропав інтернет-зв’язок, найрідніші встигли привітати його з днем Збройних сил. Запитати, коли він вийде з позиції.
“Думок про можливу смерть або подібних розмов ніколи не було. Мабуть, через його впевненість і спокій. Навіть коли він зник у мережі 6 грудня, я намагалася робити все, щоб не думати про погане. А вже 8 грудня мені зателефонували. І запитали, як знайти його маму”, – розповідає дівчина Анна.
“Я їхала з роботи, – згадує Наталя. – Ввечері подзвонив побратим Дмитра, запитав, чи я вдома. Я все зрозуміла”.
“Увечері того дня (загибелі Соєра – УП) в мене дико розболілась голова. Це було якесь містичне відчуття, що його вже немає”, – додає батько.
Соєр і тепер знаходить способи поговорити з близькими. Часто приходить у снах до 15-річної сестри Соломії, передає через неї мамі: “Хай припиняє всю цю драматизацію. У мене все добре”. У сновидіннях дівчини Анни він проводить з коханою багато часу. Нагадує про сценки зі шкільного та більш дорослого життя.
“Буквально вчора він мені наснився 12-річним хлопчиком, – розповідає тато Ігор. – Спочатку дивимось з ним і Наталкою якесь кіно з Джоном Геммом. Потім опиняємося на вулиці. Дмитрик сидить на такому паркані з перелазом, які можна побачити на старих сільських картинках. І в якийсь момент він з нього падає. А потім мовчки розглядає свою ручку. І, як завжди, не жаліється, нічого не каже”.
“А мені поки єдиний раз наснився сон, як я очікую Дмитра вдома після бойового виходу, – каже мама Наталя. – Я бачу, що над його робочим столом немає географічної карти, яка завжди там висіла.
І я купую цю мапу перед його приїздом. Розгортаю, а там ні кордонів, ні назв міст. Я думаю, що треба поставити хоча б точку на місці селища Шахове Покровського району, де він на виході.
А потім прокидаюсь і з жахом розумію, що Дмитра немає. І світу нема з кордонами. Я заходжу на DeepState, а Шахове майже все червоне. Далі йде “сіряк”.