27 жовтня о 18:30 на телеканалі 2+2 відбудеться прем’єра чотирисерійної стрічки «Одна родина. Весілля». Це життєва історія двох українських родин, які попри нескінчені суперечки, сварки та конкуренцію намагаються примиритися заради дітей і майбутнього.
Одну з головних ролей у серіалі зіграв актор Олег Шушпанніков. Його герой – Гриша Куліков змагається на виборах зі своїм затятим ворогом Павлом Доценком. У гонитві за прихильність містян кандидати не припиняють сперечатися й хитрувати, через що потрапляють у складні, заплутані, а іноді кумедні ситуації. Непорозуміння між ними не вщухають навіть після новини про заручини їхніх дітей.
На яких локаціях знімали серіал, чому актор вважає свого героя суперечливим і як поєднував службу зі зйомками, Олег Шушпанніков розповів в інтерв’ю TV-ПАРК.
– Олеже, чим вас, як актора, зачепив цей серіал? Чому ви погодилися
приєднатися до проєкту?
– Насамперед мені дуже сподобався сценарій. Він написаний живою мовою реальних людей. Герої серіалу помиляються, сваряться та інколи намагаються перехитрити один одного, але вони ніколи не зраджують. Це наше життя. Життя без прикрас.
– Про що для вас ця історія?
– Найперше це історія про кохання, про взаємовідносини в родині, про батьків та дітей, про зміну світоглядів, про вірність, хоробрість і щирий, справжній, а не показний патріотизм.
– Ви згадали тему батьків і дітей. Вона вам близька? Чи доводилося йти наперекір батькам, відстоюючи власний вибір?
– Звісно, як кожного сина та батька, ця проблема не обходить і мене. Але, як не дивно, мені не доводилося у дитинстві йти наперекір батькам. У нашій родині було заведено поважати один одного і все вирішувалося колегіально. Тому вважаю, що основа здорових взаємовідносин між поколіннями полягає у взаємоповазі й можливості прийти до компромісу.
– Ваш герой – Гриша Куліков, який він?
– Гриша досить суперечливий персонаж. Він одночасно є аферистом та гарним сім’янином і батьком. Він нібито й сумує за радянськими часами, та водночас виявляється справжнім патріотом України.
– На жаль, в Україні досі є люди, які також ностальгують за СРСР, мовляв, «тоді було ліпше»…
– Річ у тім, що Гриша не стільки сумує за Радянським союзом, як за тими часами коли йому було краще, було стабільніше. А це було саме в радянські часи. Гриша був молодший, красивіший. Тому й люди, які начебто сумують за «совком», насправді сумують за собою в молодості.
– Яка ваша найулюбленіша сцена?
– Мені дуже подобається сцена, де Гриша виїжджає з гаража на раритетній «Чайці». Вона досить кумедна. Хоча через тривогу і вимушені зупинки знімали ми її довго. До речі, «Чайка» – справжній ексклюзив. Свого часу цю модель випустили невеликою партією, тому знайти її зараз непросто. Як ви розумієте, на майданчику до неї ставилися, як до справжнього скарбу, і під час сирен швиденько заганяли в гараж.
– Актори й знімальні групи зізнаються, що воєнний стан наклав свій відбиток на виробничий процес. Окрім тривог, з якими складнощами довелося зіштовхнутися на майданчику?
– Зйомки стартували навесні, тому найскладніше було з погодою. Наприклад, сцену рибалки ми почали знімати з яскравим сонцем, а закінчували вже у дощ. Але все це нюанси. Взагалі на знімальному майданчику була дуже приємна та креативна атмосфера. На превеликий жаль, раніше ні з ким з акторів серіалу не працював. Але під час зйомок в мене було враження, що знаю їх все життя. Партнери виявились як чудовими акторами, так і прекрасними людьми. Ми стали дуже близькими!
– Чи правда, що ви поєднували зйомки зі службою?
– Так, майже з перших днів війни я пішов добровольцем до одного з підрозділів Тероборони Київської області. Коли були зйомки, то дійсно доводилося поєднувати їх з чергуваннями. Це стало можливим завдяки підтримці побратимів, які підміняли мене на службі. Потім чергував вже у вільні від зйомок дні.
– Події серіалу відбуваються після 2014 року в деокупованому шахтарському містечку, яке повертається до мирного життя в Україні. Де автори знаходили потрібні локації?
– Зйомки проходили у Києві та частково в Ірпені, Гостомелі. Найбільше вразила локація в Ірпені – розбитий Будинок культури… Це яскравий приклад того, що війна не закінчилася.
– У стрічці показано, як українці люблять гаряче, інколи не зовсім дипломатично відстоювати свою позицію. Звідки ця потреба гучно і публічно сперечатися?
– Українці дійсно історично звикли сваритися, бо кожен має власну думку з
будь-якого приводу. І саме його думка (на його думку) є найправильнішою.
До речі, це притаманно всім демократичним суспільствам. І я вважаю, що це
досить природно. (посміхається) Головне, що перед загрозою реальної
небезпеки ми – єдині.
Єгор ПОЛІЩУК