Віктор Жданов — актор-універсал, який працює на сцені, знімається в кіно і серіалах; найвідомішою є його роль Кайдаша-старшого в популярному серіалі «Спіймати Кайдаша». Жданову 60 років, і більшу частину кар’єри він присвятив театру — до 2014-го працював спочатку в Херсонському, потім у Донецькому драмтеатрі; після початку війни переїхав у Київ і долучився до трупи Театру на лівому березі, а згодом — Театру Франка. Кінокар’єру почав 10 років тому і зіграв у таких помітних стрічках, як «Вулкан», «Я працюю на цвинтарі», «Кіборги», «Додому».
У прокат вийшов новий фільм Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли» за однойменним романом Андрія Куркова, де Жданов виконав головну роль. Ми поговорили з актором про роботу над фільмом, про його шлях до акторства, небажання зніматися і чи потрібна акторові режисерська диктатура.
У сірій зоні АТО живуть двоє пенсіонерів — Сергій Хмеленко (Віктор Жданов) і Пашка Яцюк (Володимир Ямненко). Перший, буркотливий відлюдько, тримає пасіку. Другий, друг-ворог Сергія ще з дитинства, не мучиться докорами сумління, отримує пенсію відразу і в Україні, і в «ДНР», а в покинутому селі, де лишилися тільки вони двоє, промишляє дрібним мародерством. Сергій і Пашка не дуже люблять один одного, але змушені співіснувати. Так і мусолять свої оманливо мирні будні, аж раптом в околицях окопується російський снайпер, а на порозі зʼявляється боєць ЗСУ (Максим Бурлака).
«Бджоли» наразі найуспішніша робота Дмитра Мойсеєва: світова прем’єра відбулася на Роттердамському кінофестивалі, а на Одеському фільм переміг у Національному конкурсі. Усі складники в цій картині збалансовані майже ідеально: ритмічно вибудована оповідь, блискуча операторська робота Вадима Ількова, тривожний, невіддільний від зруйнованого краєвиду саундтрек композитора Андрія Пономарьова і, звісно, актори. Жданов грає стримано, точно, на нього цікаво дивитися, що б він не робив: п’є чай, місить тісто, набирає воду чи просто сидить біля пічки.
Напередодні старту прокату ми поговорили з Віктором Ждановим про роботу над «Сірими бджолами» і загалом про акторське ремесло.
Вікторе, ви розуміли, що хочете грати, просто з дитинства? Чи довелося себе шукати?
Я, коли вже потрапив у професію, збагнув, що це, мабуть, дійсно з дитинства. Ми дуркували в школі, брали участь у якихось гуртках. І треба подякувати людям, які спонукали мене вийти на акторську стежку. Тому що я вступав до училища на клас труби, на духовий оркестр. Але трапилася така жінка, Ольга Каганова, Царство Небесне, яка, правду кажучи, почала формувати мене.
У мене якраз наступне питання про ваших наставників.
Ольга Аркадіївна провела мене по життю. Вона викладала і в мене, і в моєї дружини (акторка Олена Хохлаткіна. — Авт.), просто роки різні. Вона ходила на всі наші вистави і в Херсоні, і в Донецьку, слідкувала за нами. Коли ми приїжджали, то зустрічалися, спілкувалися. Коли мене не взяли в Херсонський музично-драматичний театр, вона зробила все для того, щоб я пішов актором у Херсонський театр ляльок. Я почав свій шлях звідти і дуже радий, що так склалося. Цей фактор дав змогу зрозуміти акторську професію ще й за ширмою. Те, що отримав там, досі допомагає мені.
Який метод роботи з роллю вам ближчий — вживання в образ і занурення у персонажа чи удавання?
Питання дещо провокаційне. Десь треба плюсувати, десь треба переживати. Є драматичні моменти, а є опереткові, де ти в плюс ідеш, не те щоб награєш, але трошки на котурнах підіймаєшся. І те, і те застосовують у професії. А вже глядач робить висновки: вірити тобі чи не вірити, голосує квитком за те, є ти чи тебе нема.
Кадр зі стрічки «Сірі бджоли» / Фото надано командою фільму
А як ви прийшли в кіно? Перша екранна роль у вас аж у 50 років.
Ніколи не хотів зніматися.
Отакої.
Коли ще приїздили до Херсона зі зйомками і Свердловська кіностудія, і кияни, я навіть у масовку не йшов. Свідомо. Мене це не захоплювало, я хотів щось довести в театральній сфері. Але війна викинула мене з Донецька. Унаслідок цього я потрапив у кіно і зрозумів, що мені там подобається. Відкрив новий світ: з цікавими людьми, з персонажами, сценаріями, режисерами, операторами, художниками. Може, я голосно це скажу, але це мене збагатило в усіх сенсах.
Робота на сцені й робота на знімальному майданчику потребує різних регістрів. Яка тут головна відмінність для актора?
Це очевидно. У театрі треба повторювати з вистави у виставу. Місяць минув, тобі треба згадувати, знову занурюватися в ті обставини. У кіно в цьому плані простіше, але складніше на початковому етапі. Ти приходиш, читаєш сценарій, знайомишся з персонажем, розмовляєш з режисером, потім виходиш на майданчик, оп, і вже не повернеш. Якщо в театрі можна щось виправити, то коли пішло на екрани, лишається тільки скреготіти зубами і казати: «Ох, треба було тут інакше зробити, але вже нічого не вдієш». Отакі відмінності. А підхід до професії що там, що там має бути чесним, щирим. І ти повинен це любити.
Часто так буває, що дивишся український фільм — цікава ідея в сценарії, чудовий оператор, а актори переграють, фальшивлять. Таке враження, що просто така пошесть в ігровому кіно. Чому так?
Ну вибачте, будь ласка, ми відповідаємо за те, за що відповідаємо, правда? Є люди, які відповідають за те, що відбувається перед камерою. Маю на увазі режисера, продюсерську групу тощо. Коли сказали «стоп, знято», я знімаю із себе всю відповідальність. Кожен має відповідально ставитися до роботи. І все.
Віктор Жданов у «Кіборгах» / Фото: kinorium.com
А з якими режисерами краще працювати? В одного, наприклад, все по міліметру й секунді розкреслено до самого кінця, а інший дозволяє імпровізувати, може змінювати сценарій під час зйомки.
Стикався з такими відмінностями. Перший має своє бачення, знає, що робить, і вимагає від тебе того, що він хоче. З іншого боку, коли тобі все дозволяють, воно не виходить гарно. А коли йдеш через ці колючки до зірок, коли трошки тобі щось заважає, тоді до цього й ставишся інакше. А коли ти сам собі режисер, то ти сам собі режисер.
Мені цікаво і з тими, і з тими. Але все має бути в міру. От щодо [Андрія] Жолдака зараз: у нього є перегини, неприємні мені особисто — значить, я не потрапляю в цю виставу, все, я цього не роблю.
Як для вас почалася робота в «Сірих бджолах»?
Мене одразу затвердили на роль. Були репетиції, проби, перебудови персонажа. Дмитро Мойсеєв — людина в цьому плані прискіплива. Він робить своє, авторське кіно. І ти, будь ласка, засунь власні амбіції подалі в кишеню. Це з приводу попереднього питання, з яким режисером краще працювати. Буває, ти знаходиш якісь точки відліку, буває, не знаходиш, але все одно ти вже в цій історії, тож повинен її робити, як би тобі там не велося. Фільмування «Бджіл» було непростим, хаотично-збалансованим, можна так сказати — та все ж збалансованим. Ще й повномасштабна війна вибила нас із формату, але це, можливо, спрацювало навіть на краще в певних складниках.
Як ви створювали свого героя?
Не хочу розкривати цю історію до кінця, щоб лишалася якась інтрига. Як я працюю, що я думаю… Ти споглядаєш своє життя, а якщо тебе бентежить чийсь біль, чиясь радість, то пропускаєш їх крізь себе. І дуже класно, коли можеш якийсь свій досвід втілити на майданчику очима, жестом, рухом. Мене запитували: «Як ви оце в “Сірих бджолах” коржі пекли?». Так моя бабця пекла коржі, я їв їх з такою насолодою, знаю, як це робиться, з дитинства бачив. Мені цікаво, щоб діти й онуки побачили це. Бо то історія твого народу, твоєї землі. А як інакше?
Я в одному фільмі чув репліку, мені здається, вона про те, що ви зараз кажете: поганий актор грає, а хороший актор робить по-справжньому, живе в цій миті.
Я над цим, чесно кажучи, не замислююсь. Намагаюсь робити, як роблю. А які підходи, яка техніка? Я не викладаю акторської майстерності. Мені теж цікаво, як це робиться. Я, коли знімався з ірландським актором, просто дивувався. От стоїть звичайний чоловік з Ірландії, тільки сказали: «камера, мотор» — і в кадр заходить зовсім інакша людина, з іншими думками, поглядом, хоча костюм той самий. Це магія нашого мистецтва. Як про це розказати? Виходить — і слава Богу. Це штука десь контрольована, десь ні. Не можу відповісти вичерпно.
Яка роль у вас була найскладнішою?
Вони всі складні. Навіть епізоди. Епізод ще складніший. У три секунди треба вкласти все. Не задаюся цим питанням. Ти бачиш ціль, ти до неї преш. Бачу мету, не бачу перепон. І все.
Кадр зі стрічки «Сірі бджоли» Фото: kinorium.com
Я, схоже, ставлю вам не ті питання.
Ні, питання логічні, правильні, але я не знаю відповідей. Я не навчався у вищих навчальних закладах так, щоб досконало знати професію. Коли хотів вступити до Інституту імені Карпенка-Карого, мене не пустили. Коли я таки вступив туди на режисуру, мені вже було за 40. Так, щось почерпнув. По-доброму заздрю тим людям, які вчилися там у юності, з радістю дивлюся, як вони вміють спілкуватися своєю особливою мовою. Вони впізнають одне одного просто за стилем розмови. І я дивлюся, думаю: «Це ж кайф». Мене туди не внесло. Я за цим, можливо, шкодую. Але це не означає, що треба скласти ручки і нічого не робити. Нічого страшного.
Розкажіть про роботу з Володимиром Ямненком. У вас вийшов блискучий дует, як на мене.
Я дуже вдячний, що ми працювали разом. Познайомилися ще у 2014-му на зйомках. І були один в один, як кажуть. Він уже мав великі роботи, пройшов цей етап у Карпенка-Карого. Його підказки дуже допомагали мені. Не така прямо допомога, що я за тебе там щось винесу. Але доречні поради — десь не так став, дивись, де камера тощо. Я йому за це безмірно вдячний. І тут ми з ним потрапляємо в один фільм. Це ж приємно.
Коли тебе поважають за те, що ти такий, який є, це багато чого варте. Для мене це етап особистого розвитку, входу в кіно. Я вдячний долі й Володі за те, що так сталося. Ну і продюсерці Іванні Дядюрі, що запросила його і в нас з’явився цей дует.
Є питання, яке часто ставлять акторам…
Цікаво.
Яку ще роль ви хотіли б зіграти? Роль мрії Віктора Жданова.
Річ не в тому, що я не мрію про це. Але я з початку роботи в театрі зрозумів, що не настільки видатний. Якби був суперталановитим, супервизнаним — є ж актори, які самі пишуть сценарії, п’єси, роблять постановки, кіно знімають — а в мене цього нема. Ти людина підневільна, залежиш від обставин, від режисера. Візьмуть тебе у виставу, не візьмуть. Коли я це зрозумів, то в мене амбіцій поменшало, бо я бачив людей, які мріють щось отаке зіграти і взагалі нічого не грають. Туди не йде, сюди не йде, а про щось мріє. Я не сказав би, що хапаю все, заробітчанством займаюся. Але іноді доводиться і таке робити. Я не тішу себе надією, що от принесу п’єсу і на неї підуть або принесу сценарій і його одразу втілять. А можливо, я такий лінивий, що не хочу це робити.
Тоді яких героїв вам грати найбільше до вподоби?
Не люблю грати «голубих героїв», тобто солодкаво-позитивних. Не для мене. Навіть у казках. Мені завжди подобалися шкодні персонажі. Памʼятаю перші ролі в театрі ляльок: Лєший і Дядюшка Ау, домовик, блін. Це ж клас. Ти можеш все. Це шкодні персонажі, це приколюха. Ти можеш працювати і голосом, і тембром, і рухами, тобі дозволено все. Ну а коли закоханий, то що? Ну закоханий — і ходиш, як дошка. Мені таке нецікаве. Можливо, якби я був писаний красень, ну весь як Арнольд Шварценеггер, то й грав би. А так пикою не вдався, то що будеш робити?
У мене була така роль, у постановку «Наймички» мене вводили: позитивний персонаж, хлопець-роботяга. Я довго текст учив, великі монологи: я тебе люблю, ти мене любиш, я страждаю — оце все. Не моє. А шкодні персонажі цікаві, в них рух є, вони мислять конкретно і швидко приймають рішення. Вони бувають такі, і такі, і такі. До речі, це зараз уже вік, але все одно ми шкодничали на майданчику. Дуже подобається, що Володя такий з гумором. Навіть на серйозних зйомках ми знаходили смішні моменти, тому що вижити в сьогоднішній ситуації без цього неможливо. Не знаю, чи відповів я на ваше питання.
Відповіли чудово. Спасибі.