17 березня в ефірі загальнонаціонального телемарафону «Єдині новини» в слоті мовлення каналу «Інтер» стартує новий сезон програми «Моя історія». Це серія інтерв’ю з відомими українцями: артистами, співаками, активістами, волонтерами, спортсменами, лідерами думок, які патріотично та дієво проявили себе під час повномасштабного вторгнення. Авторка й телеведуча проєкту Анастасія Даугуле розповіла, про що буде розмовляти з гостями студії, а також про те, як змінилося її життя після 24 лютого 2022 року і що наповнює її душу світлом під час великих випробувань.
– Анастасіє, розкажіть, коли програма «Моя історія» з’явилася на ТБ?
– Ми почали у 2022-му. Проєкт народжений у буремні часи після повномасштабного вторгнення. Тоді всі питали одне одного: «Як ти?» І народилась ідея: детально розпитати «Як ти?» – відомих людей. Розпитати на загал, в ефірі. Виходитимемо що два тижні.
– Чим новий сезон буде відрізнятися?
– Новий сезон – осучаснений спадкоємець. Ми дотримуємося принципів класичного інтервʼю. Втім, розвиваємося. Запросили нового режисера, тож будуть нові режисерські ходи. Для телебачення як візуального мистецтва це важливо.
– Хто може стати героєм вашої програми?
– Цікави особистості, які патріотично та дієво проявили себе під час великої війни. Глядач побачить, що знайомі йому відомі люди теж відчувають розпач і піднесення, спади та підйоми. Дізнається, як вони збирають себе докупи під час тривог і ворожих атак, як змінюють пріоритети і як діють, кому допомагають. Героями нових програм стали Іво Бобул, Арсен Мірзоян, Віктор Бронюк, Наталія Бучинська.
– Про які актуальні події та сенси життя піде розмова з героями?
– Виключно про сьогодення, але з усіх боків. Як війна впливає психологічно, фізично, що відбувається на загал, а що – всередині; як діяти в різних вимірах: у родині, в суспільстві, в державі, у світі.
– «Моя історія» – це розмова про те, що українці відчувають, як вони тримаються і, найголовніше, як вони діють у часи великої війни. А як особисто вас змінили два роки війни?
– Я в Києві з першого дня повномасштабного вторгнення. Свідомо вирішила залишатися і працювати, адже робота журналіста в той час була важлива, як ніколи! Нікуди не тікала. У найгарячіші дні лютого-березня 2022 року ходила на роботу спорожнілим містом. Спала на підлозі в редакції. Не знімала один світшот тижнями. Разом із колегами пережила ракетний удар по телевежі, коли в нашому приміщенні поруч здригалися стіни, а треба було виходити в прямий ефір. Пережила тут усі тривоги, ракетні та дронові атаки, блекаути. Стояла в черзі по молоко й консерви в єдиному магазині, що працював у моєму районі й відчинявся на кілька годин на день.
– Що нового ви відкрили в собі за цей час?
– Навчилася збирати все життя в один рюкзак. Цінувати кожен день. Не спати добу, дві й три поспіль. Життєстійкість підвищилася.
– А є якісь особисті зміни, які вам не подобаються, але ви з ними миритеся?
– Фізичні. Не могла змиритися з зайвими кілограмами, що їх набрала з початком великої війни. Лікар сказав, що це стресовий набір ваги, кортизоловий. Так організм захищається. Тож щойно від Києва відігнали окупаційні війська і в місті відчинився перший публічний басейн, я була там о сьомій ранку. Ще двері зачинені, а я вже стояла зі спортивною сумкою і ластами. Так, я була першою в першому відчиненому басейні. Відновила заняття з плавання – і таки почала позбавлятися тих кілограмів.
– Останні два роки ви працюєте ведучою цілодобового телемарафону «Єдині новини», один із блоків якого готує канал «Інтер». Як це – тримати інформаційний фронт під час війни?
– Складно. Відповідально. Незнайомі люди говорили в нескінченно страшному лютому 22-го: «Ми раніше не дивилися уважно ТБ. Та й взагалі – не дивилися. А тепер просто не вимикаємо телевізор, він працює постійно. Ми хочемо знати, чи є у нас країна, чи є у нас наші міста; де керівництво, де військові, де зараз лінія фронту. Хочемо бачити знайомі обличчя і розуміти ситуацію, адже від цього залежить життя. Дякуємо за вашу роботу».
Витримувати ритм цілодобового інформаційного мовлення – без перерв, без жодних фільмів і програм, тільки інформаційну стрічку; знімати, монтувати, записувати коментарі, прямі включення, ретельно перевіряти кожне повідомлення на шалених швидкостях – уранці, вдень, уночі, під сиренами, вибухами та пострілами в місті, силами значно меншого колективу, коли один робить за десятьох, – усе це було складно.
У лютому-березні 22-го ми практично жили в редакції. Кожен день був як останній. Увімкнули «режим термінаторів». Ти не втомлювався, не мав часу боятись і рефлексувати, тримав фокус і щодня йшов до мети – надавати людям важливу оперативну, перевірену інформацію.
– Яку тему ви хочете досліджувати через свій проєкт-інтерв’ю?
– Трансформацію людини в часи великих випробувань.
– Якщо говорити про ваші спостереження за людьми, якими стали українці під час війни?
– Щирими. Такими, що викликають захоплення. Особливо в перші місяці вторгнення. Ніби відкрився портал напряму в центр душі. І душа проявила себе благородно, добротворчо. У нас прекрасні люди. Звісно, багато хто виснажений зараз. Але я точно знаю, якими всі стають під час тотальної небезпеки, як допомагають, як захищають одне одного.
– Бачили в соцмережах ваші фото з філософом Олександром Філоненком і пост про Сковороду та філософію. Як ви ці знання застосовуєте в житті?
– Як випускниця філософського факультету, знаю, що істина – не в бібліотеках, а в спілкуванні наживо. Ви ж читали реальні тексти Сковороди? Це квест, пітьма і нудьга. Без провідника барокову структуру з 18 сторіччя не опанувати.
До речі, і Сковорода тісно повʼязаний з Харковом, і Олександр Філоненко в Харкові викладав, і я в Харкові вчилася. Тож зірки зійшлись – і я знову пішла вчитися: читати Сковороду з допомогою видатного сучасного мислителя-теолога. До слова, ми студіювали в Києві під час масованих атак російськими ракетами, і це така неосяжна петля сенсів – філософія світла на війні.
Фактично Григорій Савич був трендовим ментором і просунутим коучем. Адже відповідав на питання: як жити щасливо? Ухвалювати рішення – серцем. Розумом – тільки забезпечувати рішення серця. Знайти «сродну працю», тобто, рідну тобі справу, покликання; і в реалізації покликання ставати щасливим. А все інше підтягнеться.
Маленька підказка від Сковороди: стовідсоткова ознака того, що ви на своєму, «сродному» шляху, – вам хочеться танцювати. Під зовнішню або внутрішню музику. Намагаюся щодня тепер танцювати хоч кілька хвилин.
– Що сьогодні вас радує та наповнює душу світлом?
– Моя «сродна праця». Люди навколо. Люди, яких ми запрошуємо в студію. Наші військові, завдяки яким ми живемо. Наша майбутня перемога
