У програмі «Моя історія» на телеканалі «Інтер» вийшло щире інтервʼю з народним артистом України Анатолієм Гнатюком. Актор Національного театру ім. Івана Франка розповів, чому під час війни українці прагнуть до театру, як комедія допомагає триматися у важкі часи, чому сьогодні важливо підтримувати лише український культурний контент та як його надихає родина і віра у Перемогу.
Театр під час війни
– Пане Анатолію, ви майже сорок років служите на сцені Національного драматичного театру ім. Івана Франка. Але війна й жарти – чи може це бути поруч? З початку повномасштабного вторгнення дістати квиток до театру практично неможливо: у вільному продажу їх миттєво розкуповують. Як ви пояснюєте, чому саме війна привела стільки людей у театр?
– Ми живемо в реаліях страшної війни й великого випробування. Людина не може постійно перебувати в напрузі – їй потрібна віддушина, місце, де можна розслабитися, посміхнутися, хоча б на якийсь час заспокоїтися. Театр узяв на себе цю місію.
– Українські театри перебудували репертуари й відмовилися від більшості п’єс російських драматургів. Як ви, як знаний актор, ставитеся до того, щоб нині в Україні й далі грати, скажімо, Чехова?
– Недоречно. Усе має працювати на нашу перемогу. Ми маємо підтримувати своє, рідне, а не чуже. Коли закінчиться війна – розберемося. А зараз я готовий «забути» всіх цих Пушкіних, Лермонтових, Чехових, Достоєвських, особливо тих, хто у своїх текстах принижував Україну. Згадайте того ж Пушкіна та його «Полтаву» – образ Мазепи там дуже неоднозначний і негативний. Тож для мене такий автор тимчасово «не існує». Головне – щоб була перемога й мир в Україні.
– Цікаво, а який взагалі має бути «коефіцієнт корисної дії» у культури? Чи корелює культурне життя країни з поведінкою нації?
– Є вислів: «Сьогодні театр такий, яким суспільство має бути завтра». Театр, кіно, українська пісня – це інструменти виховання. Вони повинні показувати кращі сторони, формувати стійкість, смак, гідність.
– Ви часто в інтерв’ю згадуєте свого сценічного героя – Шельменка-денщика. Чому він для вас уособлення українського характеру?
– Шельменко-денщик – між молотом і ковадлом: з одного боку пан Шпак, з іншого – капітан, а він щоразу викручується переможцем і не втрачає гідності, та ще й виставляє дурнями обох. Під час Другої світової війни виставу «Шельменко-денщик» найчастіше возили на фронт – солдати вірили: якщо Шельменко викрутиться, то й вони повернуться живими. Ми їздили з цією виставою й під час АТО, бо війна для нас почалася ще у 2014 році. З акторами театру Франка були в Артемівську (нині Бахмут), Слов’янську, Краматорську. Бійців привозили з передової в зали. І я тоді не думав, що Шельменко знову стане настільки потрібним.
– У перші дні після повномасштабного вторгнення багато хто виїжджав із Києва на Захід. Ви у 1990-х уже мали досвід еміграції до Німеччини й повернення додому. Чому цього разу не поїхали з родиною за кордон?
– Ми не могли кинути Київ і свою країну в біді. Так, звучить пафосно, але це правда. Я не міг залишити тещу й тестя поважного віку – вони б не виїхали. Не міг кинути рідний театр. Тож із дружиною залишилися.
Брат Микола і феномен пісні «Ой, смереко»
– Ви ж, взагалі, не киянин: родом із Поділля, з Хмельниччини, зі співучої родини, де виросли двоє талановитих хлопців – молодший Анатолій і старший Микола Гнатюк, суперзірка української естради 1980–1990-х.
– Так, Микола – талановитий український співак.
– Свого часу говорили, що він серйозно зайнявся духовною освітою, закінчив семінарію, думав піти до монастиря, потім – що жив у Німеччині поруч із сином. Де зараз ваш брат Микола Гнатюк?
– Зараз він у Німеччині, де мешкає його син. З початком повномасштабної війни Микола там. Ми регулярно спілкуємося телефоном. Він дуже переживає за Україну. Він був, є і буде українським патріотом.
– Я не раз переглядала старий кліп, де ви вперше разом співаєте пісню «Ой, смереко»: два брати-красені і та пісня, яка стала абсолютним хітом. У чому її секрет?
– Восени 1996 року ми з Миколою взяли «Смереку» до репертуару й уперше заспівали її в Палаці «Україна». Реакція – шалені оплески. Потім записали студійну версію, дали на радіо – пішли постійні замовлення. Зняли кліп – і пісня «пішла в народ», стала фактично народною. У чому секрет? Якби знав – написав би десяток таких. Там прості акорди, нескладна мелодія. Може, в словах: «Ой, смереко, чом ти так ростеш далеко?» – усе, що далеко, хочеться наблизити. Мабуть, це зачепило людей.
– А хто, на думку ваших батьків, співав краще: старший брат Микола чи молодший Анатолій?
– Вони нас дуже любили обох. Для них ми були однаково талановиті – я в цьому переконаний.
– І у вас, і в Миколи – сини. Ваш син – драматург: пише п’єси, в яких ви граєте. Як це – мати «персонального автора» в родині?
– Класична історія! Не кожен актор може похвалитися власним драматургом. Жарти жартами, але так і є – воно само склалося.
Комедія та невиправний оптимізм
– У вас величезний акторський діапазон, але найпопулярніші ролі — саме в комедіях: Голохвастов, Шельменко-денщик, Хлестаков, Остап Бендер… Чи не затісно вам у такому амплуа?
– Це мрія кожного артиста – зіграти такі класичні яскраві образи. Не вірте тим, хто скаже «ні». Чи тісно мені в комедійному жанрі? Ні. Шекспір писав: «Втомився писати комедії – треба відпочити, напишу трагедію». Комедію грати важче. У трагедії зал мовчить – важко збагнути, подобається чи ні. А в комедії все видно відразу: вийшов, пожартував – є сміх чи нема? Якщо нема реакції – катастрофа. У мене цього, на щастя, не було: мої персонажі смішать там, де треба. Пам’ятаю й фразу, приписувану Пітеру О’Тулу: «Легко помирати, важко грати комедію». І – так: кожен комік мріє зіграти трагедію.
– Ви в житті теж невиправний оптиміст?
– Так! Це навіть дратує дружину. Я все повторюю: «Все буде добре». А вона каже: «Не все добре – треба відремонтувати те, зробити інше…» Але намагаюся триматися оптимізму, бо таке вже життя.
– Як підтримуєте життєстійкість у справді важкі часи, коли в людей здають нерви, порушується сон, здоров’я?
– Молюся Богу. Звертаюся до роду, до предків, прошу допомоги – і ніби з небес приходить енергія. Чесно. Є моменти, коли нічого не хочеться, коли настрій уже на межі депресії. Тоді – молитва. Віра, що все буде добре.
– Що плануєте зробити після Перемоги й настання тривалого справедливого миру? Маєте особистий план?
– Святкувати! Пити, танцювати, співати – мабуть, тиждень (сміється). А якщо серйозно – працюватиму для відновлення нашої країни. Хочу прославляти наших героїв, наших солдатів – у пісні, в кіно, у виставах. І тепер як ніколи розумію: нам потрібно працювати на українського митця.
– Щоб дати новий поштовх українській культурі?
– Це дуже важливо. І, можливо, наша велика помилка в тому, що колись ми працювали над цим замало – і суспільство, і політики, і ми, артисти. Не знімаю з себе відповідальності. Маємо більше робити для українського слова, історії, культури.