У другу річницю початку повномасштабної війни телеканал 2+2 покаже чотирисерійний пригодницький серіал «Друзі» про справжню чоловічу дружбу, яку не зламає навіть війна. За сюжетом, троє друзів вирішують зробити сюрприз товаришу, який вступив до лав ЗСУ, і привітати його з днем народження. Хлопці вирушають в дорогу, але згодом дізнаються, що їхній приятель служить не в тилу, а на передовій. Прем’єра стрічки: 24 лютого о 19:30.
Одну з головних ролей у серіалі зіграв актор Артур Шурипа. Про неочікуване запрошення на проби «Друзів» і роль Олімпа, кохання з першого погляду, рідне село на Хмельниччині та перші місяці повномасштабної війни актор ексклюзивно розповів в інтерв’ю.
– Артуре, у «Друзях» зібрали молодих, але вже доволі відомих акторів. З вами грають Євгеній Ламах, Ярослав Шахторін. Пам’ятаєте, як ви отримали роль?
– Я залетів у проєкт швидко, фактично в останній день кастингу. Виконавчий продюсер Ілона Гребенюк написала мені у месенджер, чи не хочу я спробувати себе у новому серіалі, і одразу запропонувала приїхати на проби. За кілька годин я вже знайомився з режисером Пашею Тупіком та креативним продюсером Володимиром Москальцем – серйозні мужчини, все по факту, без води, миттю ввели мене в курс справи, я таке люблю. Все розвивалося дуже швидко! До мене доєдналися Ярик і Женя, які тоді вже були затверджені. Пізніше я дізнався, що хлопці тижнями проходили ансамблеві проби, бо на роль Олімпа ніяк не могли знайти актора.
Мене здивувало, що вони щиро вболівали за мене на прослуховуваннях. Можливо, через те, що їм набридло їздити на ансамблеві проби і вони хотіли, щоб вже все ж таки когось затвердили на роль Олімпа. (сміється) На знімальному майданчику теж була щира підтримка один одного. У нашій професії це буває вкрай рідко, бо як-не-як у будь-якому проєкті відчувається конкуренція. На «Друзях» було по-іншому, хлопці так підтримували мене, що хотілося віддавати взаємністю, і ця взаємність була протягом усього знімального процесу. Ми були як спортивний автомобіль, тюнінгом якого вдало займався режисер Паша Тупік.
– Чи не було сумнівів щодо участі?
– Жодних! Матеріал якісний. «Друзі» сильно відрізняються від того, що ми звикли бачити на нашому телебаченні. Бо це абсолютно оригінальна історія з цікавим сюжетом і героями. Мені подобається лінія мого персонажа, вона більш драматична, ніж персонажі, яких я робив до Олімпа. Під час подорожі Олімп закохується, переживає втрати, дізнається, що таке війна, внутрішньо змінюється та дорослішає.
Не знаю, чи сподобається глядачу Олімп, бо в деяких ситуаціях він трохи токсичний та агресивний. Але впевнений, що всі полюблять Ярика, якого зіграв Шахторін. Це проєкція друга, з яким весело, драйвово, разом з тим у критичних ситуаціях він готовий підставити своє плече. Герой Жені Ламаха – ідеальний чоловік. Дівчата хотітимуть, щоб їх так само кохали. Звісно, якісь моменти у серіалі гіперболізовані, але суть залишається. Наші герої абсолютно різні, та у кожному глядач впізнає себе. Саме цього результату ми прагнули досягти.
– Головну жіночу роль зіграла акторка, волонтерка Ярина Гордієнко. Ви були знайомі до проєкту?
– Я знав, що вона працює волонтеркою, що зараз чекає на повернення коханого-військового, бо він вважається зниклим безвісти. Тому у перші години спілкування був обережним з жартами, боявся сказати, щось не те. Тримав відстань, бо не хотів порушити внутрішні кордони Ярини. Та вона першою пішла на більш легкий контакт, і я відчув, що ми можемо жартувати, говорити про війну, відносини людей та життя.
Справді зблизилися ми під час сцени в авто. Їй було важко розібратися з механікою, тому в кадрі вона тримала кермо, а я переключав передачі. Це було дуже весело. Я постійно казав: «Давай, Яринко, тиснеш щеплення, а потім відпускаєш, я вмикаю першу передачу, і ми потихеньку їдемо». (сміється) Вона крута мала! Вдячний їй за те, що вона робить для наших захисників.
– А у вашому житті було кохання з першого погляду?
– Ой, ні. Для мене не така важлива зовнішність, вона, звичайно, привертає мою увагу, але важливіше відчути людину, зрозуміти, що там у неї в голові, енергія дівчини, запах. Для цього потрібен час. У моєму житті взагалі з коханням трохи важко. (усміхається)
– Де ви зустріли повномасштабну війну? Чи були готові до вторгнення?
– Напередодні я всіх дуже сильно накручував, що треба зібрати речі, цінності, документи, що буде якась двіжуха, краще підстрахуватися, ніж бути не готовим. Мені ніхто не вірив, але всі послухались. Я тим часом навіть не почав готуватися, особливо нічого не склав, крім запасів води та джгутів. Пам’ятаю, 23-го лютого до третьої години ночі не міг заснути, о п’ятій мені вже зателефонував друг зі словами: «Почалась війна». Я не очікував. «Василь, лягай спати, я хочу спати і ти спи», – відповів я, але вже ніхто не спав… Перше, що зробив, підійшов до вікна, подивитись, що коїться і побачив наслідки від вибухів.
У нас з друзями був план. Близьких людей, цінні речі ми відвезли подалі від Києва. Згодом кожен був зі своєю сімʼєю та рідними. Я з родиною на Хмельниччині. При місцевому військкоматі формувалось ДФТГ, я був один з його учасників. Це був цікавий досвід. Одного разу зупинили автобуси, а там купа зброї. У перші дні війни було дуже страшно, тим паче ми не знали, що це за зброя, хто ці люди. Після досить емоційної розмови, виявилося, що це наші хлопці, колишні військові, які пройшли АТО, і знову вирішили стати на захист країни. Ми розібрались і спокійно роз’їхались. Взагалі, було психологічно дуже важко, я і з батьками сварився щодо наших спільних дій та нашого майбутнього. Вже зараз всі питання вирішені й непорозумінь між нами менше.
– Коли ви повернулись додому?
– Після деокупації Київської області ми поїхали туди з допомогою для товаришів-військових, які займалися звільненням Київської області. Дві години їхали селами Житомирською трасою і просто мовчали. Не хотілося говорити. Зруйнована інфраструктура, величезна кількість спаленої техніки – все це шокувало. Я ніколи не думав, що у 27 років побачу уламки танків, БТРів, знищені через бойові дії будинки. Хоча тоді був бойових дух і впевненість у перемозі, промайнула думка, що ми – втрачене покоління…
– Багато ваших колег вступили до лав ЗСУ?
– Так, звичайно, я вдячний їм за захист. Думаю, в кожного є рідні чи знайомі, які пішли у військо і зараз десь під Авдіївкою… У всіх є шанс там опинитися. Не виключаю, що за певний час ті, хто ще не в пікселі, будуть змушені його одягнути.
– Війна чітко показала, для кого ми дійсно важливі. Чи зменшилось ваше коло спілкування?
– У мене і до вторгнення було небагато друзів. Але ті, хто поруч, зі мною ще зі школи або університетських років. Ми все життя разом, навіть живемо один біля одного. Друзі бачили мене у різних станах – дуже щасливим, сумним, розбитим. Я не боюся показати їм справжнього Артура, а це багато про що говорить. У нас є довіра – це головне. Один із друзів взагалі бачив всі мої серіали, завжди підтримує мене, навіть коли я сам у себе не вірю. Я ціную це і знаю, що можу на них розраховувати, а вони в свою чергу на мене.
– В усіх інтерв’ю ви з особливим теплом згадуєте рідне село Віньківці на Хмельниччині. Яким було ваше дитинство?
– Дуже тішуся, коли запитують про моє рідне село! Не розумію тих людей, які не пишаються містом, де провели дитинство, де було підліткове життя, перша закоханість. Це дуже важливо. З 2013 року я живу в Києві і люблю його, але ніколи не кажу, що я киянин, бо моє рідне містечко – Віньківці. Люблю казати, що «Вінь» – це перемагати, а «ківці» – завжди. (усміхається) Саме у Віньківцях я отримав мотивацію та поштовх хотіти більшого. Воно асоціюється у мене з домом, теплом та роботою в селі. (сміється)
Батьки ніколи не змушували мене займатися тим, чим я не хотів. Я завжди мав вибір – ходив на футбол, грав на гітарі в шкільний музичній групі, потім пішов до театру. У першій своїй виставі я виносив труну і казав: «Ось вам». Я радів навіть цій маленькій ролі! Пізніше пішов на єдиноборства. Пам’ятаю, коли приходив додому побитим, мама хапалась за голову, але продовжувала розуміти і казала: «Ти ж сам цього хотів, ти сам це вибрав».
– У селі завжди є робота. Часто доводилось допомагати батькам з господарством?
– Щоліта і щовихідних, поки друзі йшли гуляти, Артур Петрович приїздив до бабусі і щось робив – пас худобу, садив і копав картоплю, носив, загортав сіно. Коли ти малий, тобі це не дуже подобається. Але зараз я дякую Богу, що в мене є кому допомагати. Завдяки цьому досвіду я знаю, що таке праця.
Паралельно ми з другом шукали, де б підзаробити. У 9 класі проводили корпоративи, за які нам платили 300 грн. Це були шалені гроші! У п’ятницю проводив захід, гуляв на чесно зароблені, а наступного дня їхав до своїх допомогти. Це було відчуття повної реалізації себе в девʼятому класі. (сміється)
– У соцмережах ви рідко розповідаєте про родину, дитинство і транслюєте зовсім інший образ.
– Соцмережі – це робочий інструмент. Усім не обов’язково знати, який ти справжній. Щирість – це слабкість і сила одночасно, але багато хто використовує її у своїх інтересах. Я хочу показувати себе не в соцмережах, а в житті, поруч з близькими людьми, і, звісно, в своїх майбутніх кінороботах.
– Для своїх дописів ви часто використовуєте українську народну музику. А що любите слухати в житті?
– Я публікую те, що сам слухаю. У мене є підбірки італійської, французької, української народної і навіть весільної музики, коротше, є все. Раніше мене мало хто розумів, зараз це актуально, і люди ставляться по-іншому. Коли я почув пісню «Люблю тебе, маниш мене, дурманиш» (наспівує), три дні насолоджувався. Класно, що українське популяризується, нехай навіть тільки ТікТоком.
Треба любити своє, цінувати, поширювати. Досі не розумію людей, які спілкуються російською. Навіщо? Ви не хочете бути особливими, не хочете знати своєї ідентичності? Повномасштабне вторгнення показало, що ми можемо багато чого, можемо об’єднуватися і маємо велику силу. Прийшов час цю силу й енергію направляти у правильне русло. Тому вчіть мову, бо це важливо, це код нації. Нам треба нарешті зрозуміти, що ми чогось варті і у нас все є, а ми постійно озираємось на закордоне і думаємо, що залежимо від когось. Ми залежимо тільки від себе! До України зараз прикута максимальна увага, і наше завдання – створювати проєкти, які б презентували нашу націю та культуру.
