Джеймс Кемерон повертається на Пандору з третьою частиною своєї епічної саги – стрічкою “Аватар: Вогонь і попіл”. Анонсована відразу після успішного виходу першого “Аватара” в далекому 2009 році, картина мала вийти у прокат ще у 2015 році, але через складні зйомки, які вимагали розвитку нових технологій, робота над стрічкою затягнулася майже на десятиліття. І ось, після анонсів, чуток, перенесень та багаторічного виробництва, третій та передостанній “Аватар” нарешті вийшов в український кінопрокат.
Кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає про те, якою вийшла стрічка “Аватар: Вогонь і попіл”, чи вдається Джеймсу Кемерону зберігати звання “режисера-візіонера”, яким його так часто називають, і чи вартує новий фільм тригодинного сидіння у кінотеатрі.
Увага: рецензія містить спойлери на попередні частини франшизи та загальний опис деяких центральних конфліктів “Вогню та попелу”.
У третій частині саги головні герої — родина водночас войовничих та поміркованих мешканців Пандори на чолі з колишнім земним морпіхом Джейком Саллі (Сем Вортінґтон) — стикаються з новою загрозою — агресивним кланом людей попелу, який об’єднує зусилля з колонізаторами-землянами, аби ширити планетою кровопролиття та руйнацію.
Якщо ви бачили хоч одну частину франшизи, то вже знаєте, що на нас чекає у “Вогні та попелі”: чергове повернення давно знайомих антагоністів (привіт, Кворіч!), чергові епічні битви на воді, суші та у повітрі, той самий старий конфлікт між цивілізацією та природою й кліше про безжальних колонізаторів та благородних дикунів.
Це все виглядало вторинним ще у першому “Аватарі”, але якщо тоді технічна сміливість та інноваційність Кемерона дозволяла хоч якось ігнорувати його слабкий сценарій, то тут це вже виглядає так, ніби нам утретє переказують ту саму історію, але щоразу в трішки іншому — хоч і захопливо красивому — сетингу. І так, цього разу в нас формально є нові антагоністи — люди попелу (які виглядають не менш шаблонними дикунами за решту мешканців Пандори, але тепер вже з негативними конотаціями) під проводом харизматичної та кровожерливої героїні Уни Чаплін, однак історія здебільшого йде все тим же старим шляхом.
Та найгірше – те, що коли Кемерон та його команда сценаристів наважуються на крок відійти від попередньо закладених рейок історії і ставлять перед персонажами нові конфлікти, результат розчаровує навіть більше за виважену передбачуваність. Особливо складно спостерігати за стосунками Джейка та Нейтірі (Зої Салдана) з їхніми дітьми — і якщо колишній морпіх ніколи себе не показував емоційно компетентним батьком, то раптова антипатія Нейтірі до Спайдера (людської дитини, яку Саллі всиновили у другій частині саги) та власних дітей виглядає як дивний та доволі плаский космічний расизм, який намагаються видати за складний моральний конфлікт.
В одній зі сцен фільму (вочевидь задуманих як джерело емоційного катарсису), Кемерон вільно адаптує один із найвідоміших сюжетів Старого Завіту, в іншій — показує нам власну версію наради ентів з “Володаря перснів”. Але щоразу це виглядає як спроба створити етичну дилему посеред цілком простого конфлікту.
Можливо, вам на очі потрапляло контроверсійне нещодавнє інтерв’ю постановника, в якому Кемерон порівнював “нескінченний та безглуздий цикл насильства та помсти”, з яким стикаються його герої, з наслідками реальних конфліктів — зокрема, й з російсько-українською війною. З цього інтерв’ю стає очевидним, що режисер сприймає обидві сторони — і колонізаторів, і колонізованих — як такі, що мають шукати миру та пробачати своєму ворогу. Те, як він намагається говорити про складні теми у фільмі, але в підсумку зводить їх до банального “і з ворогом можна знайти щось спільне”, лише підтверджує цю думку.
Власне, показово, що попри синю шкіру та триметровий зріст і центральний антагоніст саги, і її головний герой — представники нації колонізаторів, а не колонізованих. Так, у першій стрічці Джейк приєднався до народу наві та формально відрікся своєї людської ідентичності, але він і досі часом краще знаходить спільну мову з Кворічем, ніж із власною дружиною. А його погляд — погляд чужинця, який полюбив культуру корінного народу попри його “примітивність” — залишається для цієї історії центральним.
“Аватар” Джеймса Кемерона посідає у попкультурі парадоксальне місце. З одного боку, це, безумовно, чи не найуспішніша франшиза в історії кіно, яку регулярно описують епітетами на кшталт “революційна” чи “культова”, і касові збори якої перетнули позначку в п’ять мільярдів доларів.
З іншого — попри статус сучасної класики вплив “Аватара” на масову культуру залишається невизначеним: його персонажів складно назвати улюбленцями публіки, цитати та тропи цієї історії не увійшли в попкультурний лексикон, а якщо запитати випадкову людину, що вона пам’ятає про сюжет стрічок, ви, ймовірно, почуєте щось про “«Покахонтас», але із синіми людьми”. І якщо у далекому 2009 році технологічна інноваційність стрічки (і лише сам той факт, що Кемерону вдалося переконати студію вкластися у такий абсурдний проєкт) виправдовувала її існування, то сьогодні дедалі складніше виправдати існування фільму, який виглядає як тригодинна кат-сцена з відеогри — тим паче, що немало відеоігор суттєво краще працюють зі своїми персонажами та моральними конфліктами.