Ірина Пелехата у травні 2024 піднялася на гору Хом’як. Це сходження на висоту 1542 метри вона присвятила своєму коханому чоловіку — “азовцю” Миколі Пелехатому. Старший солдат “Васильович” боронив Маріуполь, бо перед початком повномасштабної війни був на базі полку в Урзуфі. 86 днів він з побратимами захищав місто Марії від окупантів. Через рік, у першу річницю виходу з “Азовсталі”, Ірина отримала підтвердження загибелі коханого. До цього вона жила з надією, що її любий Микола живий.
Одразу відчула, що чоловік зі мною поруч
Журналістка Свої Ганна познайомилася з Іриною Пелехатою під час сходження на Хом’як. Найважчу ділянку шляху, де були кам’яні валуни, вони пройшли разом. Підтримали одна одну і на вершину піднялися майже одночасно.
Ірина Пелехата
“Це сходження на гору було для мене вкрай важким. Коли залишалося кілька сотень метрів дійти по камінню, сили мене майже покинули. Але я сказала сама собі — треба! Бо вже стільки пройдено і здаватися не можна”.
Ірина зізнається, що їхала в Карпати та подолала шлях до вершини заради того, аби побути ближче до коханого. І так воно сталося: подружжя одне до одного стали ближче на 1 542 метри.
“Я одразу відчула Колю, що він тут зі мною. Мені і радісно було від цього відчуття, але й важко. Не стрималася і заплакала. Наплакалась, як то кажуть, від душі. Так мені хотілося хоча б на кілька секунд побути в обіймах чоловіка”.
Так закохалася, що навіть різниця у віці не лякала
Микола та Ірина познайомилися в рідному Бердянську, який з весни 2022 окупований російськими військами. Йому 40 років, їй — 25. Ірина згадує, що тоді зустрічалася з хлопцем, який був знайомий з Миколою. А потім пара розійшлася.
“Ми влітку 2000 року з Колею випадково зустрілися в автобусі, обидва їхали вранці на роботу. Розговорилися. Коля запитав, чи зустрічаюся ще з тим хлопцем. Сказала, що вже ні”.
Микола працював рятувальником в міському відділі МНС. Його дружина померла і він сам виховував сина Віктора, якому тоді було 12 років.
Микола Пелехатий
“І я запитала, як син, в якому класі навчається. Пізніше Коля зізнався, що він був у шоці, бо чужа людина щиро цікавилася Вітєю. Після тієї зустрічі в автобусі ми почали більше спілкуватися”.
Микола почав регулярно приїжджати на роботу до Ірини, а після вони йшли гуляти вулицями Бердянська. Жінка потрохи почала від батьків звозити свої речі у будинок коханого.
“Звісно, я була закохана. Про мої почуття до Колі говорили мої закохані очі. Цього не можна було не помітити, всім друзям це було зрозуміло.”
“А Коля перший час був спостережливий, бо його лякала різниця у віці. До того ж я дуже хотіла дитину, а він вагався. І в цей час мені запропонували роботу в іншій країні. Для нас це стало випробуванням — чи зможемо зберегти стосунки на відстані. Хоча робота була класна і добре за неї платили, протрималася чотири місяці й повернулася до Бердянська. І ні про що не шкодую. Коля з Вітєю раді були мене бачити, а я їх”.
Понад усе Ірина хотіла дитину, але завагітніти не вдавалося.
“Майже рік, і нічого. Тоді згадала такий вислів: “Віддайте Богові всі свої мрії та бажання”. І згодом дізналася, що у нас буде дитина. Ми розписалися, коли я була на восьмому місяці вагітності. Після розпису Коля пішов на роботу, а я з подругою — гуляти Бердянськом”.
Син Миколи і Ірини теж піднімався на гору
4 квітня 2003 року Микола та Ірина одружилися, а в травні народився син, якого назвали Максимом. До речі, він теж піднімався на гору Хом’як разом з Іриною.
Син пішов служити в “Азов”, а за ним і батько
Микола Пелехатий у 2006 вийшов на пенсію. Відкрив бізнес — автомайстерня, де власноруч ремонтував будь-які машини.
“Коли почалася війна, Коля з Вітєю безоплатно ремонтували автівки військовим з добровольчих батальйонів. А у 2015 син вступив до лав “Азову”. Через чотири місяці до нього приєднався Коля. Йому тоді було 55 років. Спочатку Коля у своїй автомайстерні ремонтував “азовські” машини, а згодом на базі в Урзуфі створили ремонтну роту, де він був старшим механіком”.
Ірина на горі Хом’як
Ірина згадує розмову з чоловіком перед його вступом до полку “Азов”.
“Коля тоді по-філософськи сказав: “Ти уявляєш, скільки у нас буде ворогів?” Бо це відомий факт — в Бердянську і до 2014 року було багато тих, хто підтримує Росію, а після початку війни таких значно побільшало. Звісно, я, як любляча дружина, підтримала його рішення. Страшно було, але я Колі довіряла.
Чи змінилося після цього ставлення людей до нас? Так, і навіть ті, кого ми вважали друзями, відвернулися, коли дізналися, що Коля тепер “азовець.”
Проте в нашому житті з’явилися нові друзі та знайомі, які й досі мене підтримують”.
У 60 років підписав новий контракт з полком
У 2020 році у “Васильовича” закінчився контракт з “Азовом”. Миколі Пелехатому було вже 60 років.
“Колю хотіли звільнити, були сумніви, чи потягне службу зі своїм здоров’ям. Але він пройшов військово-лікарську комісію, сам, нікому з лікарів жодної копійки не заплатив. Тиск у чоловіка був такий, хоч зараз в космос. І він підписав з “Азовом” контракт на три роки”.
Певний час “Васильович” служив разом з сином Віктором. А потім “Дизель” з ремонтної роти перевівся у 2-й батальйон. Ірина бачила, як чоловік переймався. Причина — “Васильович” хотів не тільки гайки в автівках крутити, а й по-справжньому воювати, тобто битися на передовій. І його бажання здійснилося, проте якою ціною.
“Наше прізвище ще за кілька років до повномасштабної війни з’явилося в російських списках. Ми були позначені як “націоналісти та терористи.”
“І незадовго до вторгнення ми згадували про ті списки. Коля сказав, якщо Бердянськ окупують російські солдати, я маю одразу покинути місто. Вивезти Максима, а також невістку Діану з онукою Веронікою до його родини в Черкаси. Бо ворог буде в першу чергу вишукувати сім’ї українських військових”.
З Бердянська не поїхали, бо вірили, що ворога виб’ють з нашої території
Ця розмова відбулася наприкінці 2021 року. Ірина не могла повірити, що буде війна таких масштабів. Вже на початку лютого 2022 Микола зателефонував дружині з Урзуфа і попросив зібрати документи та важливі речі. Одним словом — бути напоготові до найгіршого розвитку подій.
“І на початок вторгнення ми були підготовлені. Через два дні росіяни без бою зайшли в Бердянськ і окупували місто. А ми виїхати не встигли.”
“В одну мить я стала головою родини, крім Максима, Вероніка та Діани, з нами був ще племінник моєї невістки. За всіх відповідала я, звісно, було важко, бо в нашій родині майже всіма питаннями займався Коля”.
Сім’я переїхала зі свого будинку, адреса якого була відома ворогу. В Бердянську вони пробули до початку червня.
“Вітя дзвонив дружині майже щодня, підбадьорював її. Коля рідше виходив на зв’язок, але теж був сповнений оптимізму. Мабуть, тому ми й особливо не рвалися покинути Бердянськ — була надія, що українські військові скоро виб’ють ворога з нашої території”.
Командир заборонив казати “Васильовичу” про загибель сина
А 21 березня родину сколихнула страшна звістка — на “Азовсталі” загинув Віктор. “Дизелю” було 33 роки.
“Ми тоді у дворі всі були, сідали вечеряти, коли мені подзвонив знайомий і сповістив про загибель сина. Я не знала, як про це сказати Діані. Але зробити це було важко. Через кілька днів подзвонили з Патронатної служби “Янголи Азову” і підтвердили, що нашого Віті немає серед живих”.
Микола Пелехатий до останнього не знав про загибель сина. Командир ремонтної роти Сергій Павліченко на псевдо “Броня” заборонив підлеглим розповідати йому. Але, за словами Ірини, боєць, який не знав про наказ “Броні”, підійшов до “Васильовича” і став йому співчувати.
15 годин безперервно читала молитви й тримала Максима за руку
“Не знаю, скільки б ми ще залишалися в Бердянську, якби не дзвінок з Патронатної служби. Невістці повідомили, що та сторона передала тіла загиблих і потрібно здати ДНК”.
Звісно, було страшно виїжджати, адже в пам’яті були ті списки. Можливо, вони вже були в руках росіян. А ще Ірина хвилювалася за молодшого сина, якому тоді було 19 років. Для себе вона прокручувала найгірший сценарій: якщо Максима виведуть з автобуса, то і вона піде за сином.
“Коли ми тільки сіли в мікроавтобус, водій подивився на сина і його документи, сказав: “Ти не доїдеш, тебе можуть висадити на будь-якому блокпості”. Я всю дорогу сиділа поруч з Максимом і тримала його за руку. І безперервно читала молитви, які тільки знала”.
Їм вдалося без перешкод подолати два десятки блокпостів. Лише один раз всіх чоловіків попросили вийти з автівки — перевіряли на наявність татуювань.
“А потім забрали паспорти на перевірку, я тоді дуже переймалася. Але, слава Богу, віддали і ми поїхали далі. Проте водій попередив, щоб не розслаблялися, бо попереду фільтраційний блокпост. Та на диво його ми проїхали швидко. Я почула з розмов, що навряд тут є сім’ї українських військових, бо вони всі давно вже виїхали. Тоді Бог був на нашому боці, і ми виїхали здоровими та неушкодженими”.
Якщо у мирні часи дорога з Бердянська до Запоріжжя тривала 3 години і квиток на автобус коштував 300 гривень, то після окупації Ірина заплатила по 3 тисячі гривень за кожного. Взагалі шлях на підконтрольну територію зайняв 15 годин. Після Запоріжжя всі разом вони поїхали до рідні в Черкаси.
“Ми ще були у Бердянську, як 25 травня мені зателефонували з Червоного Хреста і повідомили, що з чоловіком все гаразд, він здоровий і без поранень. За обмін — ані слова. Я попросила їх передати чоловіку, що виїжджаємо і скоро будемо на території України”.
З Оленівки подзвонив, наче з підземелля, голос був пригнічений
Майже одразу після початку повномасштабної війни у “Васильовича” розбився телефон.
“Поки Коля був у Маріуполі, за всі ті 86 днів, я жодного разу не чула його голосу. Зателефонував вже з полону, з Оленівки. Це було в липні.”
Ірина згадує голос чоловіка. Він був наче з підземелля. А ще пригнічений. Від того оптимізму, який “Васильович” випромінював у перші дні вторгнення, нічого не залишилося.
“Розмова тривала лише 40 секунд. Він тільки й встиг сказати, щоб тіло Віті кремували. Аби після деокупації Бердянська ми могли поховати його на рідній землі”.
Вона пообіцяла чоловіку все зробити, як він сказав. Але тіла “Дизеля” і досі немає.
“Ще встигла сказати Колі, що з нами все добре, що ми змогли виїхати з окупації. І сказала, що ми всі його любимо і чекаємо”.
На Майдані в Києві дізналася про збіг ДНК — ноги підкосилися і почалася істерика
Живим свого “Васильовича” Ірина Пелехата не дочекалася: старшого солдата ремонтної роти полку “Азов” разом з іншими оборонцями Маріуполя росіяни вбили, підірвавши вночі зсередини один з бараків Оленівської колонії.
“Не вірила тим спискам, які в російських пабліках були опубліковані наступного дня після вибуху. Коля мав бути живий, він не міг ось так нас залишити…”
У жовтні 2022 російська сторона передала тіла загиблих в Оленівці. Далі — збір ДНК у рідних. Ірина щодня ходила до церкви, молилася за Миколу як за живого і благала Бога, щоб не було збігу ДНК.
20 травня 2023 року. Ірина в той день була в Києві — в столиці рідні оборонців Маріупольського гарнізону організували ходу на першу річницю виходу з “Азовсталі” у “почесний полон”.
“Після ходи підійшла до однієї дівчини з “Патронатної служби”, питаю, чи є якісь звістки. Каже, що 30 хвилин тому прийшов новий список. Відкриває телефон і говорить: “Микола Пелехатий — підтверджено, що серед загиблих в Оленівці”. Розмова відбулася на майдані Незалежності. У мене одразу ноги підкосилися, стало погано. А далі істерика, плач…”.
Максима поруч з матір’ю не було. Ірину чекала розмова з сином. На диво, новину про смерть батька Максим прийняв стійко — жодної сльозинки не проронив.
“Коля ще з дитинства його привчив, щоб Максим не плакав. Навіть коли падав або після сильних забоїв чи переломів. І в цей раз не плакав.”
“Знаю, йому дуже боляче, але син все тримає у собі. Нічого не каже, знаку не подає, але дуже переживає. А ще знаходить сили мене заспокоювати, коли стає нестерпно від болю”.
Максим для Ірини — як ковток свіжого повітря, як джерело життя.
“Він повертає мене до реального життя і не дає забутися в поганих думках”.
“Дизель” і “Васильович” мріяли воювати на “нулі” — бажання здійснилося, але ціною їхнього життя
Ірина та Микола разом прожили в любові та злагоді 22 роки. Вона згадує, як в компанії Микола зізнався у своїх почуттях до неї.
“Це було у 2020 році. Ми у своєму будинку зібралися з друзями і Коля несподівано для мене підвівся і сказав тост. Як він радий, що у його житті з’явилася добра людина, що таких людей, як я, він у своєму житті не зустрічав. Вперше при людях зізнався мені у коханні. Це була дійсно несподіванка, бо раніше він не хотів виставляти на показ свої почуття, навіть за руку не брав і не обіймав, якщо ми були не наодинці”.
Проте Ірина у Миколи була на другому місці. І вона це знала.
“Ми говорили і Коля сказав: “Іро, ти не ображайся, але Україна для мене перш за все”. Не було сенсу сперечатись та сваритись. Я прийняла це і підтримала коханого.”
“Васильович” і “Дизель” — Микола і Віктор Пелехаті, мріяли воювати на “нулі”, боронити Батьківщину від російської навали. І це бажання здійснилося, але ціною їхнього життя…
1 червня 2023 року з Миколою Пелехатим попрощалися в Києві, у Михайлівському Золотоверхому соборі. Після — кремація в столичному крематорії. Прах “азовця” зберігається за меморіальною плитою на лук’янівському військовому цвинтарі.
Тіло Віктора Пелехатого досі не поховане.
Зараз Ірина з Максимом живуть у Черкасах. Кілька разів на тиждень вони ходять до стіни пам’яті в центрі міста.
Стіна зі світлинами загиблих захисників, серед яких фото Миколи
На ній десятки світлин загиблих військовослужбовців російсько-українській війни. Є там фотографія і “Васильовича”.
Ірина Пелехата постійно ходить на акції в підтримку полонених
А ще постійно ходять на акції “Не мовчи! Полон вбиває!”, на яких нагадують суспільству про теракт в Оленівці, де загинув їхній чоловік і батько.
