Військовослужбовці “Азову” Юлія і Олександр Чепурки одружилися 5 травня 2022. Весілля не було, як і білої сукні у нареченої та костюма у нареченого. Замість весільного вбрання — брудний камуфляж і броня. Юлія і Олександр розписались у бункері “Азовсталі” “Бастіон”, поцілувались і пішли далі працювати. “Зять” тоді мав поранення, тож чергував у бункері “Джерело”, а “Юла” була санітаром медпункту, тож пішла займатися легкими і середніми пораненими. Загалом Олександр освідчувався Юлі вже тричі — вперше у Маріуполі, вдруге на “Азовсталі”, а втретє після повернення з полону. Нині “Зять” і “Юла” знову в строю — продовжують служити у лавах “Азову”. А ще — чекають повернення з полону своїх друзів, і вже потім разом з побратимами та посестрами відгуляють весілля. Для Свої вони розповіли свою історію кохання.
17 травня 2022 “Зять” і “Юла” разом з іншими оборонцями Маріуполя за наказом вийшли у полон з “Азовсталі”. Спочатку обидва були у Оленівській колонії. “Зять” повернувся з полону 21 вересня 2022 — під час масштабного обміну військовополоненими. Юлію того ж місяця перевезли з Оленівки до Таганрогу. У російській в’язниці вона пробула до 31 грудня 2022.
Навчалася на вчительку, але мріяла служити в “Азові”
Юлія й Олександр познайомилися у одній із соцмереж наприкінці 2015 року. Декілька разів Олександр приїздив до Юлії в Умань, де вона навчалась, стільки ж і вона до нього в Маріуполь. Далі у пари почалися стосунки.
“Я навчалась у педуніверситеті в його рідному місті, а Сашко приїжджав у відпустку до мене, він з 2015 вже служив у “Азові”.
У 2017 році Юлія закінчила університет, здобула спеціальність вчителя початкових класів і одразу переїхала до Маріуполя, щоб бути ближче до коханого. Влаштувалась у школу №55, де працювала до 2020 року.
Юлія зрештою таки пішла в “Азов”, Маріуполь 2022
“В полк хотіла ще з 2015, відколи почала приїздити до Саші, але мені потрібно було довчитись і відпрацювати 3 роки. Тому після того, як я відпрацювала в школі й випустила свій 4-й клас, одразу звільнилась і вступила до лав “Азову”. У серпні 2020 підписала контракт на три роки, служила у медичній службі полку кадровиком”.
Через рік збулася мрія Олександра і Юлії — вони купили будинок у Мангуші, від центру Маріуполя до селища менше 20 кілометрів, і автівку. А ще — завели вівчарку по кличці Укра.
“Тоді всі наші спільні плани та бажання почали втілюватись в реальність”.
Плитоноска на день народження
На початок повномасштабного вторгнення Юлія з Олександром були в Урзуфі. Вранці всі військові поїхали з бази: “Зять” зі своїми хлопцями, він тоді був командиром 3-ї роти 2-го батальйону, а “Юла” — з медиками.
“Ми спочатку були окремо — Сашко зі своєю ротою на Правому березі, а я з деякими медиками зі штабу другого батальйону теж у Приморському районі, тільки в іншому місці”.
З “Юлою” завжди поруч була медикиня Юлія Зубченко на псевдо “Сирена”. Дівчата разом прийшли в полк, жили в одній кімнаті, вільний час проводили разом. І міцно потоваришували.
Юлія (праворуч) з подругою “Сиреною”
“Ця людина допомагала й підтримувала мене у всьому. І не тільки мене. “Сирена” з перших днів боїв у Маріуполі постійно рвалась на евакуацію з хлопцями, але її залишили, як і мене, у штабі медиком. Їй постійно казали, що у неї маленький син, тому сиди там, де безпечно”.
На свій день народження “Юла” від своєї подруги отримала подарунок. “Сирена”, коли їхала з бази вранці 24 лютого взяла, крім необхідних речей, ще і той презент, який придбала заздалегідь.
“Я пам’ятаю, коли ми вантажили речі в автівки, “Сирена” носила ще коробку. Я тоді сказала щось на кшталт, речей і так багато, залиш ту коробку на базі. А Юлія відповіла, що вона їй вкрай потрібна”.
3 березня “Юлу” до себе забрав Олександр, бо хлопці з його роти хотіли її привітати з днем народження.
“Тоді вони мені подарували багато різних дрібничок — ліхтарик, свічки, запальнички — все те необхідне, що потрібно було тоді, а також солодощі. Але найкращим подарунком від них тоді була плитоноска, бо моя дуже важка. Як я зраділа тому подарунку!”.
Подарунки на день народження Юлі, Маріуполь 2022
“Сирена” теж привітала “Юлу”. І вручила коробку, яку так дбайливо перевозила з бази. У тій коробці був портрет, змальований з фото “Юли”, де вона сидить біля Старокримського карʼєру, це поблизу Маріуполя.
Фото, з якого малювали подарунок від “Сирени”
“Цей подарунок я також перевозила постійно з собою, але коли ми були в медпункті військової частини 3057, нас “накрило” “смерчами” і картина залишилася під завалами”.
“Сирена” загинула в бункері під завалами
Коли “Юла” повернулася, “Сирени” вже не було — її забрали на “Азовсталь”. Сказали, що в один із бункерів потрібен медик.
“Чесно, я тоді дуже раділа, що її забрали у безпечне місце. Вона буде в бункері. Коли у нас ще був інтернет, періодично листувалися. А потім звʼязок пропав. Побачила я її уже на “Азовсталі”, після прориву з Правого берега на завод. Коли ми потрапили на територію підприємства, одразу почала усіх запитувати де “Сирена”, що з нею. Одні казали, що вона нещодавно загинула в якійсь автівці, але я в то не вірила, інші не знали про її місцеперебування. Тільки десь на початку травня потрапила до бункера, де знаходилась Юля. Радості від цієї зустрічі словами не передати, я думала вона мене задушить у своїх обіймах. Знала б я тоді, що це були наші останні обійми…”
8 травня на бункер з російського літака скинули авіабомбу. Того дня, за різними підрахунками, загинуло від 50 до 150 українських військових, серед них і Юлія Зубченко. У “Сирени” залишився син, якому скоро виповниться 9 років, його виховують бабуся з дідусем — батьки Юлії.
“Сирена” з сином до повномасштабної війни
До повномасштабної війни Юлія і Олександр не планували одруження. Хоч у них вже й був будинок, та спершу хотіли його облаштувати, зробити ремонт. Та стрімкі події в Маріуполі змусили змінити їхню думку. Особливо коли під час прориву на “Азовсталь” неподалік розірвався снаряд і уламок потрапив Олександру у поперековий відділ хребта. Вже в бункері заводу “Юла” дістала цей уламок з тіла коханого, але “Зять” ще довго не міг нормально ходити.
“Взагалі Сашко мені двічі освідчувався в Маріуполі. Вперше у торговельному центрі “Примор’я”, де на той час базувались. Ми вийшли на дах, аби спробувати зловити звʼязок, щоб зателефонувати рідним. Я поговорила зі своєю мамою, вона рвалась в Маріуполь, аби забрати нас. Коли спускалися сходами вниз, Саша трохи затримався і дійшов до мене вже з якоюсь коробочкою. Став на коліно і зробив пропозицію. Каблучка була біжутерією і мала на мене, навіть на мізинець ледве налізла. Звичайно, я погодилась ще тоді, а він пообіцяв після закінчення цього жахіття купити уже нормальну каблучку”.
Олександр на “Азовсталі”
Вдруге освідчитися “Зять” вирішив на “Азовсталі”. Він запропонував Юлії вийти з підвалу в цех.
“Пам’ятаю, у даху цеху був отвір після влучання снарядів. І через той отвір світило сонце. Коли не було сильних обстрілів ми туди періодично виходили погрітися і подихати свіжим повітрям. Дивилися на сонце, грілися і раптом Сашко знову стає на коліно. З кишені дістає кільце від гранати, яку він зі своїми хлопцями закинули у ворожий танк і підпалили його”.
Розписатись “Зять” і “Юла” вирішили раптово — 5 травня поговорили про це і одразу пішли на “Бастіон”, щоб писати заяву.
“Розпис був офіційний. Командир наші заяви затвердив, і Сашко фотоскани цих заяв перекинув своїй мамі. Вона віднесла їх до РАЦСу і там зареєстрували наш шлюб без нас. А свідоцтво чоловік вже забрав із РАЦСу, коли вийшов з полону. Я тоді ще була у Таганрозькій в’язниці”.
Юлія каже, коли вже написали заяву на “Бастіоні”, зрозуміли, 5 травня — день створення “Азову”.
“Тому у нас тепер дві важливі дати в один день.”
17 травня подружжя разом виходило з “Азовсталі”, дорогою ще зайшли за пораненими. Бо кожна група, яка виходила забирала поранених і допомагала їх донести до “швидких”.
“Йдучи територією заводу, Сашко ще примудрився знайти квітку ірису і подарував мені її. Здавалося, такі маленькі приємності, але тієї миті то набагато цінніше було”.
Разом дійшли до автобусів, а потім їх розділили. На огляд покликали спочатку жінок, а потім чоловіків, тому подружжя потрапило в різні автобуси. Не встигли навіть попрощатися.
В Оленівці дівчат поселили в ДІЗО — дисциплінарний ізолятор, а хлопців у бараки.
“Де ці бараки і де всі хлопці були ми дізнались пізніше. Через певний час дівчат почали звати на роботи по території колонії. Я на них принципово не ходила, бо не хотіла працювати на під***в. Але одного разу дівчата повернулись з робіт і сказали, що працювали біля бараків і бачили наших хлопців. І я вирішила, що потрібно йти працювати, може побачу Сашка. Наступного дня дівчат знову повели на роботу, попросилася і я. Працювали неподалік бараку і там я у вікні побачила чоловіка. Скільки радощів було — не передати. Спілкуватись з ними не можна було, до того ж далекувато ми були одне від одного. Тому кивали головами і щось показували пальцями. Я й далі постійно просилась працювати. Хоч рідко опинялися біля бараків, але все ж періодично ми туди доходили і бачили хлопців. Після полону я Саші сказала, що потрібно вчити мову жестів”.
У Оленівці вони були до вересня, за цей час Юлія бачила свого чоловіка шість разів. Але поспілкуватись нормально їм не вдавалось. Проте, за її словами, вона була рада, що хоча б бачить коханого і з ним більш-менш все добре. Правда, з кожним разом хлопці ставали все худіші і худіші.
Вже після полону Олександр освідчився Юлії втретє. Закохані минулого року на Різдво поїхали до Львова, це була їхня відпустка.
Олександр і Юлія
“Зайшли у провулок, де розташований центр “ЯМаріуполь”, там розмальовані стіни. І поки я роздивлялась, Сашко ще раз мені освідчився. Першу річницю ми не святкували, бо я була у лікарні після операції, а Саша вже був на службі. А от цю річницю, побачимо, наразі нічого не планували, бо знаходимось на виїзді й тому не знаємо, будемо”.
Весілля ще не було, бо “Зять” і “Юла” чекають своїх друзів, які вже майже два роки у російському полоні.
“Як тільки їх звільнять, то одразу будемо гуляти весілля”.
