Руслан Середа на псевдо “Акація” мав би приймати вітання від рідних, друзів, побратимів. Проте своє 52-річчя боєць “Азову” зустрів у російському полоні, минулий день народження так само пройшов за ґратами. 86 днів оборони Маріуполя і вже понад 570 днів сержант Середа перебуває у катівні на ворожій території.
Дружина Наталія весь цей час мовчала, вона не була готова ділитися з оточуючими своїм болем і горем. Це її перша розповідь про чоловіка в ЗМІ. Зараз Наталія за кордоном, куди у травні 2022 змогла виїхати з Маріуполя — рідного міста, яке зруйноване солдатами російської армії.
На війні від самого початку
Руслан Середа жив у Кам’янці-Подільському, самостійно виховував двох діток. Руслан — творча натура, в цивільному житті він був ковалем. Акуратний, педантичний, працьовитий. Наталія з Маріуполя, багатодітна мати-одиначка з трьома дітьми. Познайомилися у вересні 2015 року вони на зупинці в місті на березі Азовського моря, Руслан тоді був у складі 93-ї окремої механізованої бригади. Коли побачили один одного, зрозуміли — їм доля бути разом.
“Руслан на війні ще з її початку, з 2014 року. Вступив до лав Збройних сил України. Був у Широкиному, Павлопіллі, Ясинуватій, Дебальцевому, Водяному, Щасті, Золотому. Ми постійно були на зв’язку і підтримували одне одного”.
Оскільки у військового було декілька контузій, стан його здоров’я погіршувався, тож у жовтні 2016 року він звільнився з армії. Наталя переїхала до коханого у Кам’янець-Подільський.
“Руслану довелось тривалий час лікуватися у лікарнях та госпіталі, навіть почалися напади епілепсії. Від перемерзання та простуд у Руслана з’явилася дірка в легені, яку лікарям вдалося вилікувати. Нам обом тоді було психологічно важко, бо Руся по ночах кричав, бився. Це наслідки війни. Він завжди сумував за своїми друзями по бригаді. Багато хто з них не зміг після звільнення знайти себе у мирному житті, бо їхня друга сім’я була там, на фронті. Через деякий час я також засумувала за рідним містом, за дітьми та онуками і ми повернулися до Маріуполя.
Я намагалася вмовити Руслана, щоб він продовжив займатися ковальством або освоїв іншу мирну професію. Та він рвався у свою славетно героїчну 93-ю бригаду.
Та й друзі його до себе звали. Щоб не травмувати один одного, ми знайшли рішення, яке влаштувало обох. Руслан не міг залишатися осторонь, коли хлопці захищають Батьківщину, а я не могла й не хотіла його надовго далеко відпускати, тож вирішили, що Руслан піде в “Азов”, де на той час вже служив мій син від другого шлюбу”.
Наталя поруч з Русланом відчувала себе коханою дівчиною
І ковальство не кинув — у вільний час займався улюбленою справою. На одному з фестивалів в Маріуполі отримав диплом. Роботи Руслана є на базах відпочинку в Карпатах — ковані люстри, сходи, ворота, вікна, двері тощо. У рідному Кам’янці-Подільському в парках багато його робіт. Тисячі людей щодня проходять повз них і навіть не здогадуються, що всі витвори — оборонця Маріуполя, який вже понад півтора року перебуває в російському полоні.
Роботи Руслана
“У Маріуполі наші почуття розквітли, наче троянди. Парк “Веселка”, оглядовий майданчик на Нахімова, пірс на березі Азовського моря, вздовж річки в “Екстрім-парк” і ще багато місць, де ми любили гуляти й були щасливими. Але найулюбленішим місцем для нас був звіринець: ми ходили гуляти туди з онучками, годували тварин. Гуляючи містом, поруч з Русіком я завжди почувалася юною закоханою дівчиною. Ми завжди йшли, тримаючись за руки. Іноді я ставала перед ним і заплющувала очі, Руся знав, що мене потрібно поцілувати, бо я не піду з місця. Спочатку він соромився цього, навіть за ручку ходити, казав: “Ну, ми ж не діти, що за припливи ніжності, ми ж на вулиці”. Та я завжди йому говорила, що майже пів життя у нас і так минуло без кохання, то треба зараз цим жити, в ці хвилини”.
Подружжя підтримувало одне одного і не давало впасти у відчай — спочатку Наталія чоловіка під час лікування після повернення з війни у 2017 році, потім Руслан дружину під час страшної хвороби та трьох операцій. Наступного року Руслан попросив Наталю звільнитися з роботи, бо бачив як кохана на ній у прямому сенсі згорала, до того ж ще й зі здоров’я були проблеми.
Наталія в санчатах, які зробив Руслан
“Сказав, що хоче приходити додому й бачити мене зайнятою своєю улюбленою справою, енергійною, усміхненою і щасливою. Сказав пожити собі і йому на радість. І я звільнилася”.
Могла поїхати з Маріуполя напередодні вторгнення, але відмовилася
“Азовці” готувалися до можливого російського вторгнення: з 17 січня Руслан Середа перебував на базі, додому, як зазвичай, ночувати не повертався. Подружжя сумувало одне за одним, тому раз на тиждень Наталія їздила до Руслана на базу в Урзуф.
“Напередодні вторгнення чоловік, а потім і син подзвонили, сказали, що “Азов” готує автобуси, ними будуть з міста вивозити рідних військовослужбовців. Записали мене з молодшою донькою Ліною.
Та я категорично відмовилася. По-перше, не хотіла залишати своїх хлопців, а по-друге — не могла повірити, що буде таке пекло. 24 лютого прокинулася о 4-й ранку від вибухів. Відкрила вікно — йшов дощ і видно було заграву.
Русік зміг зателефонувати десь о дев’ятій. Сказав, щоб ми виїжджали, дочка також наполягала. А я знову відмовилася. Говорила доньці, щоб їхала, але вона без мене не хотіла, а я не могла без чоловіка та сина. Звісно, тепер я дуже жалкую про своє рішення”.
Пів міста об’їздила з донькою, щоб знайти цигарки для хлопців
Наталя каже, в одному з мобільних додатків вона могла передивлятися, хто з членів родини де зараз перебуває. Поки був зв’язок, жінка могла відстежувати пересування своїх рідних і розуміти, що вони живі та з ними все добре. Коли була можливість, подружжя постійно зідзвонювалося: весь час Наталя з Русланом зізнавалися одне одному у коханні, просили пробачення за деякі негаразди в житті, а ще кожен з них обіцяв обов’язково вижити, бо тоді немає сенсу далі існувати.
“Через те, що ворог дуже швидко просунувся та обстріляв бази, хлопцям не привезли їжу, був тільки сухпай. Ми з донькою приготували гарячу їжу, каву, теплий одяг, ковдри. Зателефонувала Русіку, сказала, що везу їжу. Він спочатку не дав добро, сказав, що це небезпечно, та й потрібно запитати командира. Зараз, згадуючи, ридаю, а тоді я була непохитна і сказала, що за три кілометри пішки віднесу їжу. Навіть вже взяла ручну “кравчучку”, бо там було 12 хлопців і наготувала я багато. Командир зразу не міг дати добро, та зваживши й знавши мій характер, призначив місце зустрічі, сказав, щоб я далі з місця не їхала. Потім Русік подзвонив і сказав, що хлопцям потрібні цигарки, кожному по блоку хоч би, бо нервують. У магазинах були шалені черги, люди змітали з прилавків все. Ми пів міста об’їздили, щоб зібрати поштучно пачки сигарет, бо блоків не було. Коли стало темно, ми зустрілися у призначеному місці. Командир нам сказав не виходити з машини, вони припаркуються поруч і він забере все через вікно.
Пам’ятаю їх здивовані очі, коли ми передавали їм все це, хлопці не очікували, що буде так багато. Коли ми приїхали додому, подзвонив Русік і сказав, що домашні пельмені в домашній сметані — це було неймовірно.
Як раз в той день зранку дівчина Аня, яка не побоялася обстрілів, з села привезла молочку, і я раділа, бо маю що передати хлопцям. Побратими Русіка для нього, наче діти, хлопцям від 20 до 30 років, не більше”.
Боєць “Акація” відчував війну, тому в будинку все підготував. Десь знайшов керосинові лампи, привів їх до ладу, зробив водостік з даху, щоб стікало у велику балію, зварив буржуйку, наточив сокиру та пили.
“До війни я не розуміла, чому він так багато часу останні пів року проводить в гаражі. Та коли ми залишились без води, світла, газу тоді це була велика радість. Все, до чого я торкалася, нагадувало, що він у мене дуже гарний господар і як він нас любить”.
Обійнялися і пообіцяли вижити в цьому пеклі
Крайній раз подружжя бачилося 17 березня. О шостій ранку обстріли затихли і Наталя з донькою лягли подрімати, аж раптом жінка почула знайомий голос. Спочатку подумала, що це сон, та потім зрозуміла, що то її кличе Руслан. Наталя побігла на вулицю і біля воріт побачила коханого.
“Я почала розкидати барикаду від воріт, почала смикати хвіртку та вона не відкривалася, Руслан сказав мені: “Наталочка, ще один замок”. Він зайшов, такий гарний в екіпіровці, з ліхтарем на шоломі і я ще більше в нього закохалася, у мого воїна, який стоїть на захисті рідного Маріуполя. Ми притиснулися одне до одного, обіймалися та цілувалися. Він був такий сильний та водночас чуйний, мені хотілося розплакатися. А коли побачила на очах Руслана сльози та почула його слова з тремтячим голосом: “Я так боявся, що ви загинули! Я такий щасливий, що ви живі. Пообіцяй, що ви виживете…” Потім він запитав, де доця, я відповіла, що в ліжку. Руслан побіг до кімнати, впав на коліна, обняв закутану у дві теплих ковдри доню і заплакав.
Коли він впав на коліна, то було голосно, тому що дуже важка амуніція, і доця трохи злякалася. Вона подумала, що знову стеля обвалилася. Русічка сказав, що у нього дві хвилини, бо хлопці чекають біля дому. Я кинулася насипати йому цукор, печиво, яблука, шоколад, фініки, каву, цигарки, все, що було, бо знала як їм тяжко. Він взяв все, крім води. Досі сварюсь на себе, бо не наполягла на цьому, адже у хлопців води зовсім не було. А нам Господь трохи з дощем дав. Він дуже просив мене більше не привозити хлопцям їжу під обстрілами. І я пообіцяла цього більше не робити, і своє слово стримала. Ми обійнялися та поцілувалися і пообіцяли вижити в тому пеклі. Він сів у машину, я чула і бачила, як Руслан сказав і показав побратимам те, що я їм дала. Вони на це відреагували так радісно, наче малі діти”.
У “Акації” погано зі здоров’ям, у полоні до нього застосовують тортури
Вибратися з пекельного Маріуполя Наталія з донькою змогла тільки на початку травня. І тільки-но їм вдалося зловити зв’язок, одразу стали дивитися й читати новини. Потім дізналися про вихід з “Азовсталі” в полон.
“Ми з доньками і онучками безліч разів передивлялися всі відео виходу і на жодному не знайшли Русіка. Десь через тиждень мої діти принесли фото чоловіка, вони тільки при розкадруванні змогли його впізнати. Ми і плакали, і сміялися, і кричали від радості. Куди я тільки не дзвонила, в десятки інстанції, та все марно. Згодом я змогла передати Руслану, що ми вижили, він тоді був у Оленівці. Бо мені сказали, що Руслан в колонії не мав сенсу жити, думав, що ми загинули. А ми так і продовжувати жити — постійно у переживаннях, дні і безсонні ночі тягнулися і перетікали одне в одне.
А потім той страшний теракт в Оленівці, де загинули наші герої. Я скрізь шукала списки, дзвонила, ридаючи, Я тоді сама ледь не померла.
Продивившись список поранених та вбитих, Руслана я не знайшла, дякувати Богу. Хоч і звістки, що живий теж не було. Про те, що він живий я дізналася лиш у вересні 2002 року, коли обміняли офіцерів”.
31 грудня жінка отримала смс з текстом: “Наталя, я був з вашим чоловіком в одній камері. У мене розрядився телефон, я вам скоро передзвоню”. Наталя чекала десь 4 години, які їй здавалися вічністю. То було повідомлення від “азовця” “Флейма”, якого обміняли напередодні Нового року.
“Від Артема дізналася, що мій чоловік у колонії в Таганрозі і які тортури до нього застосовують. Досі не було жодного дзвінка, листа і я не знаю, де зараз Русланчик і що з ним. Від побратимів, яких обміняли, дізналася, що чоловік був поранений при виконанні бойового завдання на “Азовсталі”. У березні після чергового обміну мені передали, що Руслан сильно кульгає, що в нього сині ноги, що він кашляє, і що від 120 кг залишилось лише шістдесят. Після служби в нього була дірка в легені, яку ми довго лікували. А ще контузії. Навіть не уявляю, в якому він стані через 19 місяців полону і що зараз із його здоров’ям”.
Чекаємо з полону нашого Добриньку
Наталя згадує мирні й щасливі часи в українському Маріуполі. По вихідних у них в гостях часто були друзі. Руслан на власноруч викуваному мангалі смажив м’ясо та овочі. І обов’язково співали.
“У Русланчика гарний голос, він любив співати все про кохання, українські пісні та шансон. Ще він змайстрував коптильню і ми готували смачні ковбаси, буженину та сало. Восени з винограду робили сік і вино. У нас був свій невеликий город біля будинку, де ми разом порались. Нам подобалося наше життя”.
Руслана “Акацію” Середу з полону чекають троє доньок, двоє синів і четверо онуків. Він їм всім дуже потрібен. Їхнє бажання — якомога скоріше побачити Руслана живим і неушкодженим, та міцно обійняти.
“Онучки, діти моєї старшої доньки, Русіка називають Добринькою. Вони так його люблять, плачуть і не можуть дочекатися обміну, коли вже їхній дідусь буде на волі. Русічка — моя надійна опора, і без нього мені тяжко, я наче лебідка без крила. Ми одне ціле, навіть на відстані”.
