Киянин Станіслав Ковшар був високим – майже два метри, і через це мав проблеми зі спиною. Хлопець двічі проходив медкомісію, бо спочатку лікар написав — “для служби непридатний”. Стас так хотів служити в “Азові”, що “загубив” той обхідний і пішов до іншого лікаря. І таки потрапив до лав “Азову”. “Бард” з перших днів великої війни захищав Маріуполь. Під час переправи на “Азовсталь” Станіслав був в останній групі, яка прикривала відхід побратимів. І не повернувся з переправи. Його тіло досі не повернули батькам.
Відтоді минуло три роки. Спогадами про свого єдиного сина для Свої поділилася Тетяна Коннорова. Вона розповіла про дитинство та спортивні захоплення Станіслава, службу в “Азові”, як син допомагав пораненим бійцям. Також спогадами про “Барда” поділилися його побратими — “Пчела” і “Ягуар”.
Разом в гори, на велосипедах, лижах і байдарках
Змалечку Станіслав був допитливою дитиною з власною думкою і відчуттям світу. Якщо він не хотів щось робити або не розумів, для чого це треба — було дуже важко його змусити. Аргумент “так треба” не працював. Вже коли йому було 10 років, Тетяна побачила, що її син не просто дитина, він — особистість, з якою цікаво спілкуватись, обговорювати спільні, навіть побутові та сімейні, питання, фільми тощо.
Станіслав з мамою
“Я і до народження сина захоплювалась подорожами й туризмом, а коли він трохи підріс, Стасу було 4,5 роки, ми вперше взяли його в похід у гори, в Крим. Син ніс свій маленький рюкзак з іграшками та туалетним папером. Ми спільно долали відстані, ставили намети, готували їжу, співали біля вогнища. В походах сину подобалось, і згодом активність стала нашим способом життя. Разом з родиною та друзями ми багато років ходили спочатку тільки у піші походи. Згодом додались велосипедні, байдарки, бігові та гірські лижі тощо. Організовували спільні подорожі Україною та за її межами, побували у високих горах — на Арараті, Тубкалі, пройшли шлях Сантьяго. В наших спільних походах я зрозуміла, що син дійсно надійна та потужна людина, якій можна довірити своє життя, як то кажуть, з ним можна було впевнено йти у розвідку”.
Велоподорожі
Безумовно такі спільні проєкти сформували між матір’ю та сином дружні та партнерські стосунки. Тетяна зі Станіславом були командою, їм було цікаво разом. Вона каже, навіть коли син вже служив в “Азові” і приїздив у відпустку, вони завжди намагались вибиратись у хоча б короткі подорожі. Або активно проводити час — обов’язково відвідували театри, виставки. Хлопець з цього жартував, казав, що у нього в армії “культурний голод”.
Спільні подорожі Стаса з мамою були завжди теплими і цікавими
“Він дорослішав, пізнавав світ, і я розвивалась поряд з ним. Весь час треба було бути на рівні і відповідати на його питання — ми ніби разом виросли”.
Інтелектуал, учасник Революції Гідності з аналітичним складом характеру та фантастичним почуттям гумору
Підлітком Станіслав зацікавився музикою і навчився грати на гітарі. Спочатку це були прості популярні пісні, але згодом він вдосконалював свою гру та виконував навіть фламенко, а ще гарно співав. Мав схильність до мов: закінчив гуманітарну гімназію з гарними результатами ЗНО та вступив до Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка на факультет соціології, на бюджет.
“Син був інтелектуалом, мав багато талантів: знався на музиці, кінематографі, культурології, мав аналітичний склад характеру, був зваженою і водночас дуже веселою людиною, мав фантастичне почуття гумору. З ним завжди було цікаво та затишно. Був справжнім, не паперовим, патріотом. Гадаю, на це вплинуло те, що Стас добре знався на історії України, воєнній історії, світовій, багато читав, відвідував різні екскурсії та музеї, аналізував наші стосунки з Росією з періоду Великого князівства Литовського”.
Коли після школи багато однокласників Станіслава поїхали навчатися до Польщі, Чехії тощо (тоді була така мода, та й за кордоном у вишах переважно не вимагали ЗНО), він відмовився навідріз покидати Україну.
Стас не хотів їхати з України, йому було комфортно жити тут
“Сказав, що хоче розбудовувати рідну країну та будувати своє життя тут, щоб навпаки всі їхали до нас на навчання, роботу або з туристичними цілями”.
Станіслав Ковшар — учасник Революції Гідності. Хлопець тоді був студентом-першокурсником. Весь грудень 2013 року та січень-лютий 2014-го з однодумцями був на Майдані Незалежності.
Стас завжди вважав, що будь-який громадянин має відповідальність перед Батьківщиною — ця ідея проходила “червоною ниткою” через його світогляд. Одна з його улюблених книг — “Зоряний десант” Роберта Хайнлайна. Науково-фантастичний роман, написаний після Другої світової війни, розповідає про громадянський обов’язок, відповідальність, дружбу.
“Я теж її читала, і це допомогло мені більше зрозуміти принципи та мотивацію свого сина”.
В житті “Барда” навесні 2022 року мав початися новий етап
Влітку 2020 року Станіслав Ковшар поїхав на службу в Маріуполь, пройшов “Курс молодого бійця”, отримав шеврон полку “Азов” від командира Дениса “Редіса” Прокопенка, підписав контракт. Псевдо “Бард” він взяв від героя саги Джона Рональда Руела Толкієна “Хоббіт: туди і назад”. Там Бард-лучник бився з драконом і переміг його.
Після КМБ “Редіс” вручає “Барду” шеврон “Азову”
“Восени 2021 року син якось ввечері зателефонував мені з Урзуфа і сказав, що вони зі своєю дівчиною хочуть заручитися. Я посміхнулась, здивувалась, кажу: “Це як у ХІХ столітті! Ну, заручайтесь, я не проти”. Вони мали побратися навесні 2022 року, Стас в останній мирний місяць замовив особливу обручку для нареченої і сплатив аванс за її виготовлення. Фірма-продавець вже після його загибелі відправила каблучку дівчині без оплати другої частини вартості виробу”.
Каблучка для коханої
Останнє фото сина — він вже тоді розумів, що з Маріуполя не вийти
Повномасштабне вторгнення “Бард” зустрів на бойових позиціях на околицях Маріуполя на Правому березі.
“Ще у студентські роки син зацікавився медициною. До служби в “Азові” він закінчив курси Червоного Хреста у Києві, і у своєму підрозділі, крім основної спеціальності, був парамедиком взводу. Коли ще був зв’язок у Маріуполі, написав мені, що рятував трьохсотих, з деякими з них я потім познайомилася особисто. Хлопці розповідали про випадок, коли у бійця була пробита легеня і не було потрібних матеріалів, щоб перемотати як слід. Тоді син трохи затампонував рану, розрізав пакет АТБ та замотав його скотчем зверху рани”.
Остання прижиттєва світлина була зроблена проти ночі 10 квітня. Тетяна згадує, що не могла заснути і весь час дивилася на екран телефону, сподіваючись, що син вийде на зв’язок. І так дійсно сталося.
“У нас була можливість трохи поспілкуватись. Могли тільки писати. Я запитала, чи цілий він, син відповів, що так, і, як доказ, сфотографував себе. Хоча, як я дізналася пізніше від побратимів, у Стаса тоді була поранена рука, і він сам собі надав медичну допомогу. Відлежався два дні і повернувся у стрій.
Остання світлина “Барда”
На цій світлині я одразу побачила геть інше обличчя: Стас завжди був сповнений енергії та оптимізму, а тут в його очах спокійна безвихідь. Вони вже не сподівались на деблокаду та евакуацію в Туреччину, як це говорили тоді в ЗМІ. Мені здається, що вони вже розуміли, що звідти не вийдуть”.
Що сталося на переправі на “Азовсталь”, коли загинув “Бард”?
Після 12 квітня тримати позиції на правому березі Маріуполя вже було неможливо, тож захисники отримали наказ прориватися на Лівий берег, на “Азовсталь”. “Бард” був у останній групі, 15 квітня вона прикривала відхід інших бійців у районі рибоконсервного заводу біля річки Кальміус. У тому місці на Лівий берег переправилося близько 300 бійців, а коли надійшла черга останньої групи, почався сильний мінометний обстріл. Там було пекло і хаос — багато поранених і загиблих.
Стас у Маріуполі
“Коли після чергового прильоту поранений побратим звернувся до сина за допомогою, як до медика, той не відреагував, залишаючись лежати долілиць у позі, як падають на землю під час обстрілу. Оскільки поранення побратима було важким, перевірити, чи живий син, на жаль, побратим не зміг. Стаса, як іще декількох хлопців, лишили у тому місці на полі бою. Евакуювати тіла звідти теж було неможливо. Хлопці кажуть, що через декілька днів піднімали коптери — тіл там не було. Але чи це правда, хто знає…”
Побратим “Пчела”: “Він такий — один на мільйон!”
Такі, як “Бард”, народжуються один на мільйон, і про таких людей, як Станіслав Ковшар, треба знімати повнометражні фільми, каже побратим Олександр “Пчела”. Хлопці разом в “Азові” служили з 2020 року.
“Ми познайомилися, коли Стас прийшов у нашу роту, не сильно пізніше від мене та інших членів нашої банди. Одразу було видно, що це непроста людина. У такому суворому світі чоловіків “Бард” випромінював добро, наче месія. Я не знаю людини, добрішої за нього. Стас був дуже ерудований у військовій справі. Він був ходячою базою знань по війні, а особливо з військового спорядження. Саме Стас перетворив мене з “колгоспника” у плітніку за 600 гривень на того, ким я є. Він завжди допомагав, завжди був готовий вислухати та навіть просто помовчати з тобою за компанію”.
“Бард” і “Пчела” (на задньому фоні)
Саме “Бард” був поряд і першим надав допомогу, коли “Пчела” дістав поранення в Маріуполі. Станіслав був поряд з ним у підвалі до евакуації, а після двох годин поранення зняв турнікет та провів тампонаду, щоб врятувати ногу побратиму.
“Поки мене везли в машині, він сидів поряд, тримаючи мене за руку, і казав, що хоче особисто проконтролювати, щоб мені не відрізали ногу. І повернувся на позиції тільки коли остаточно впевнився, що я в надійних руках”.
“Пчела” без перебільшення каже, що кращого побратима, аніж “Бард”, неможливо знайти.
“Гинуть дійсно кращі. Я хочу, щоб ви знали та пам’ятали про реальних героїв, про яких ніхто не згадує і не говорить. Про воїнів з великим серцем та білою і щирою душею. Такі, як Стас, народжуються один на мільйон, про таких, як “Бард”, треба знімати фільми, щоб нащадки знали про тих, хто бився не на життя, а на смерть проти російських окупантів в Маріуполі навесні 2022 року”.
У цій війні полягло золоте покоління українців
Минуло три роки, а рідні досі не мають тіла, щоб попрощатися та поховати. Тетяна каже, з того місця переправи, де лишили її сина та інших бійців, взагалі ні про кого жодної інформації не з’явилося — ані про мертвих, ані про живих, ані про полонених. Жінка знає, що мінімум трьох бійців там лишили.
“Доля наших хлопців невідома. Я багато разів намагалася дізнатися, від кого саме черговому на “Азовсталі” надійшла інформація, що син загинув, але так і не змогла добитися бодай якоїсь інформації. Ніхто не знає, керівництво від нас відмахується”.
Прапорець з позивним Стаса у Києві на Майдані
В одній з останніх розмов з матір’ю у березні 2022 року “Бард” сказав: “Ми обов’язково переможемо! Ціна не важлива, треба вже нарешті порубати цю гідру, яка мучить Україну вже багато століть!”.
Я дивилася на сина — він ріс, мужнів, набирався досвіду і думала, що ось саме це, не совкове, покоління свідомих патріотів стане основою української нації!
“І постане могутня Україна, і посяде достойне місце у світі! Я пишалася, що Батьківщина виростила таких синів! Тепер це золоте покоління полягло…”
Побратим “Ягуар”: “Стас був людиною з залізними нервами, зберігав “холодний розум”, умів контролювати власні емоції”
Побратим на псевдо “Ягуар” каже, Станіслав був мудрою, надійною та відданою своїй справі людиною.
“Як сержант, я постійно проявляв суворість та виваженість, бо часто доводилося приймати дуже складні рішення. Утім, після важкого робочого дня я завжди міг зайти до “Барда”, з ним вся моя суворість нівелювалась. Стас любив грати на гітарі. Коли він починав грати, напруга в повітрі розчинялася. Це його вміння нам дуже допомагало в стресові та критичні моменти”.
Станіслав Ковшар був дуже різнобічно розвиненим хлопцем, надзвичайно цікавим співрозмовником. У нього було вміння тонко помічати деталі, він і доречно жартував, і вмів бути серйозним.
“Ягуар”
“Вже після того, як ми побували з ним пліч-о-пліч у бою, я зрозумів, наскільки це цінна людина для нашого підрозділу. Він був медиком і дуже добре знався на своїй справі. Якось ми потрапили під мінометний обстріл, і наш побратим “Пчела” отримав важке поранення. Тоді я побачив, як “Бард” професійно надав йому першу допомогу — він тоді врятував йому життя. Я зрозумів, що можу цій людині довіряти. А ще — під час одного з виїздів “Бард” дістав поранення в руку. Тоді він робив сам собі перев’язки й повернувся до бою вже через два дні, бо не міг без діла сидіти. Стас був людиною із залізними нервами, він ніколи не кричав, не панікував, зберігав “холодний розум” і умів контролювати власні емоції”.
“Бард” – перший ліворуч
15 квітня “Ягуар” дістав поранення. За ним тоді доглядав Станіслав Ковшар: надав першу допомогу, відвів пораненого побратима в укриття, змайстрував лежанку, накрив його термоковдрою. А коли “Ягуар” “зловив” гіпотермію, “Бард” з ним постійно говорив, аби той не знепритомнів, гладив побратима по голові. Власне, це тоді “Ягуара” і врятувало. “Ягуар” бачив “Барда” востаннє, коли його відправляли в шпиталь на “Азовсталь”.
“Про таких людей має знати увесь світ. Я захоплювався “Бардом”, він був справжнім героєм. Побратими пам’ятатимуть його як мужню, щиру, небайдужу, рішучу та відповідальну людину”.
“Буду тебе шукати до останнього подиху…”
Тетяна Коннорова багато за що в цьому житті завдячує своєму сину.
“За відчуття всеосяжної любові, щастя та тепла, яке він дарував. Тонкому світогляду — від Стаса я навчилася бачити різнобарв’я світу. Музика, кінематограф, спільні захоплюючі подорожі, підтримка, дружба, тепло, яке панувало у нашій родині. Син був моїм кращим другом, завжди мене підтримував, був моєю справжньою опорою у цьому житті. У це важко повірити, але за всі його 25 років ми жодного разу не посварилися. Безумовно, у нас були суперечки, дискусії, але сварок — ніколи”.
Станіслав Ковшар
Веселий, добрий, чуйний хлопець, надійний товариш. Людина, здатна брати на себе відповідальність. Щиро вірив у свою справу та Україну. Був справжнім воїном.
“Де ти мандруєш зараз? У яких світах ти підкорюєш чергову гору, мій любий сину, мій Герою? Я дуже за тобою сумую! Я задихаюсь без тебе у цьому світі! Я буду шукати тебе до останнього подиху…”
