Як проводили перев’язки та ампутації на “Азовсталі”, рятували бійців з критичною крововтратою та наскрізними пораненнями, «УП.Життя» розпитала керівника медичної служби «Азову» Євгена Чуднецова. Далі – його пряма мова.
Звичайно, не всі 300-ті виживали. Найчастіше помирали з пораненнями живота, голови та грудної клітини. Принесли якось пораненого з двома отворами в грудині, але всередині все було як після м’ясорубки.
Були пацієнти з відкритою черепно-мозковою травмою, що лишались при тямі та перенесли операції. Лікарі проявляли винахідливість та робили дренажі, клапани з підручних матеріалів. Наприклад, бійцю з пораненням в грудину встановили торакальний дренаж, щоб рідина та повітря не накопичувались в пробитій легені. Але це був не фабричний дренаж з металевою основою, а саморобний. Лікарі обрізали назофаренгіальну трубку, пальцем розширили отвір, вставили трубку, а клапан зробили з латексної рукавички.
Собаки, яки прибились на «Азовсталь», постійно ласували кістками, що лишались після ампутацій. Бо не було куди їх подіти – виносили з бункера та лишали. Пси розтягували це все по території – фактично все було всіяно відірваними кінцівками.
Хлопці лазили по заводу – шукали аптечки, запаси. Познаходили багато флаконів з фізрозчином для промивання очей – ним розводили йод, а тоді змочували бинти для перев’язок та використовували для тампонади глибоких ран. Виходило навіть без антибіотиків в абсолютно антистерильний та антигуманних умовах заживляти наскрізні поранення, кульові канали тощо. За 2-3 тижні рани починали стягуватись.
У бункері наприкінці квітня було десь 400 поранених, і кожен потребував води та їжі. Все навколо було розбомблено, готувати доводилось в іншому бункері, а потім бійці з інших підрозділів під обстрілами бігли з рюкзаками, в яких були термоси з їжею. Денна норма на кожного пораненого складала один стаканчик (десь 200 гр) каші чи борщу.
