Андрій Андрощук — досвідчений боєць, ще у 2014 році він пішов боротися за волю і свободу України. Тоді киянин не зміг залишатися осторонь подій, які стрімко розгорталися на Сході країні. Ще вчора він — ультрас столичного “Динамо”, нині ж Андрій — один з бійців окремого загону спецпризначення “Aзов” у складі Нацгвардії України. На початок повномасштабного вторгнення військовий на псевдо “Електрон” мав звання старшого сержанта. Разом з іншими захисниками 86 днів боронив Маріуполь, потім за наказом вийшов у полон, де пробув 354 дні на окупованій Донеччині. Нині вже 4 місяці, як розвідник Андрій Андрощук на волі. І це його перше спілкування з журналістами, воно вийшло відвертим та щирим.
Перший військовий у родині
Частина ультрасу київського “Динамо”, як і Андрій, спочатку були на Майдані, а навесні 2014-го пішли боротися за цілісність України. Це були приватні підприємці, працівники банківської сфери, нотаріуси, лікарі тощо.
“Можливо, якби не участь у фанатському русі, у мене не було б таких патріотичних поглядів. І я, як більшість співвітчизників, на жаль, дивився б на всі ці події по телевізору”, — розмірковує Андрій.
Андрій — перший військовий у родині. З початком повномасштабного вторгнення до війська приєднався і його молодший брат Олександр. Їхня мати — Тетяна Анатоліївна — рішення синів прийняла.
“Андрій ще у 2014 році вирішив стати на захист країни. Я не відмовляла, бо він доросла людина і я впливати на його рішення не можу. Навіть, якби й спробувала, то ніякі мої вмовляння не подіяли б”.
Тетяна Анатоліївна згадує, що в Андрія загострене почуття справедливості ще з дитинства. Саме тому він був активним учасником Революції гідності, і саме тому пішов в “Азов”.
Здобував вищу освіту, та подумки був на азовській базі
Андрій згадує, після року служби й очікуваної демобілізації, пообіцяв — з армією покінчено. Та минуло 7 місяців і він приєднався до “Азову”. Тоді підрозділ був сформований саме з футбольних хуліганів, добровольців та хлопців з націоналістичних організацій, в тому числі “Патріоти України”. Про “Азов” вся країна дізналася вже після деокупації Маріуполя — у червні 2014 року. “Електрон” теж брав участь у звільненні міста, хлопцю тоді був 21 рік. Про ті події Андрію нагадують дві нагороди.
Нагороди Андрія Андрощука за звільнення Маріуполя у 2014 році
До речі, свій позивний Андрій отримав ще у фанатські часи: перед поїздкою на гру “Динамо” всі вболівальники дали свої студентські одній людині, аби вона придбала квитки на потяг. Відповідальний за цю справу подивився в студентський квиток Андрія, прочитав, що він навчається в технікумі електронних приладів і записав його як “Електрон”.
“У 2015-му я отримав поранення ноги. Було тривале лікування, потім реабілітація і рішення про звільнення. Не було наступу, ми просто утримували свої позиції і більшість часу проводили на базі. Саме тоді я подумав — прямо зараз хтось здобуває освіту, хтось набуває робочого досвіду, а мій час спливає”, — каже співрозмовник.
Андрій з братом Олександром
Андрій хотів розвиватися за здобутою ще до Революції гідності спеціальністю у технікумі — він вивчав обробку металів на верстатах і автоматичних лініях. Каже, це магія, коли з металу за допомогою станка й майстерності виходить важлива деталь. Але через брак вакансій на той час і малу зарплатню Андрощук влаштувався у приватну охорону. Потім деякий час був без роботи, далі здобув вищу освіту за своєю спеціальністю, закінчивши Київський політехнічний інститут, та подумки був з побратимами на базі “Азову” — на березі Азовського моря, на тренуваннях і завданнях.
“Азов” і армія — то зовсім різні речі, різне ставлення командування до солдатів. Мені здається, що “Редіса” всі хлопці поважають, він з тобою спілкується, як з рівною людиною. Пам’ятаю Дениса ще з футбольних часів. І було приємно, що саме під його командуванням я розвивався у військовій справі. “Редіс” постійно саморозвивається, він завжди читає тематичну літературу і цим подає нам приклад”, — зазначив Андрій.
Андрій на базі “Азову” у Юр’ївці
“Електрон” повернувся до рідного “Азову” наприкінці травня 2021 року. Восени отримав звання старшого сержанта. Каже, побачив разючі зміни у підготовці особового складу порівняно з тим, що було на початку становлення “Азову”.
Приїхав до Маріуполя за лічені години до вторгнення
У грудні 2021-го Андрія прооперували в одній з київських лікарень. У нього на правій нозі був некроз таранної кістки. Після “Електрон” поїхав на базу до Юр’ївки, це неподалік від Маріуполя. Але пересуватися без милиць він не міг, тому його відправили назад на реабілітацію до Києва.
“У мене була відпустка за станом здоров’я 45 днів. Поки набирався сил, читав книги та новини. І розумів — щось назріває. Зателефонував командиру “Мангусту”, запитав, може мені треба вже повертатися. Він сказав, що не треба. А вже 22 лютого подзвонили, наказали бути на базі до дев’ятої ранку 24 лютого. Я швидко зібрався і поїхав на BlaBlaCar. У Маріуполі був пізно ввечері 23 лютого”, — згадує Андрій.
Розвідник, за плечима якого звільнення Маріуполя у 2014 році, гадав, що росіяни почнуть масований наступ на Донецькому та Луганському напрямках і звідти будуть просуватися далі. Але вийшло, що ворог почав нищити нашу країну з Білорусі, Криму тощо.
“Електрон” у Маріуполі, березень 2022. Росіяни обстріляли місце дислокації українських військових
Тетяна Анатоліївна з нетерпінням чекала дзвінка або повідомлення від сина. Для неї було достатньо кількох слів: “Мамо, все добре”. Поки Андрій бився за Маріуполь, його батьки залишалися в Києві. Безперервно передивлялися і читали новини. Вірили, що з їхнім сином все буде добре. Саме ці три слова — “все буде добре”— Тетяна Анатоліївна пошепки промовляла, як мантру.
Коли Андрій вже перебував в оточені на “Азовсталі”, у родині Андрощуків з’явився собака. Тетяна Анатоліївна каже, син мріяв про песика, але вона забороняла. У приватному будинку — будь ласка, але тільки не у квартирі в багатоповерхівці.
“Я завжди думала, що у мене на них алергія. Це теж причина, чому не підтримувала ідею щодо собаки. У мене є знайома з Ірпеня, яка не могла на початку повномасштабної війни одразу поїхати з міста, бо у неї була вагітна собака. Згодом народилися цуценята і я вирішила, що хочу собаку”.
Андрій і Сьюзі
Перш ніж взяти цуценя додому, Тетяна Анатоліївна з рідною сестрою ретельно прочитали всю інформацію про цю породу, дивилися відеоролики, вивчили звички. 6 травня 2022 року Тетяна Анатоліївна з Ірпеня до Києва привезла собаку породи боксер.
“Тоді з Андрієм був ще зв’язок, коли говорили, я запитала у сина як назвемо собаку. Андрій сказав, нехай буде Сьюзі”.
То була остання розмова матері з сином перед полоном.
Тільки не полон, краще померти
8 травня на один з бункерів “Азовсталі” росіяни скинули авіабомбу, через що загинуло багато військових. Тоді Андрій написав кільком друзям: “Нам всім хана, ми всі тут і загинемо!” Він розумів — вони у повному оточенні, ворог поступово знищив перший бункер, потім другий. Вони просто чекали своєї черги.
Андрій пішов боротися за волю і свободу українців ще у 2014. Водяне, 2021 рік
“З хлопцями спілкувалися, дехто казав, що треба здаватися в полон. Я тоді для себе вирішив, що краще померти. А потім через декілька днів наказ здаватися в полон… Була думка прориватися, але велика ділянка фронту, десь 100 кілометрів. До того ж було багато важкопоранених. Хотілося ризикувати, аби тільки не в полон”, — каже він.
Про те, що оборонці Маріуполя мають вийти з “Азовсталі” у полон “Електрон” дізнався від свого командира “Механіка”. Він тоді сказав, що ніби домовленість така: спочатку буде обмін важкопоранених, потім обміняють жінок, далі солдатів та сержантів, а наостанок — офіцерів.
Металургійний завод Андрій покидав 18 травня. Єдине почуття, яке було на той момент, страх перед невідомістю. Всіх, крім тих, кому була потрібна медична допомога, відвезли до Оленівської колонії.
В Оленівці спали на вулиці, читали книжки
Андрій згадує двір у Оленівці, там була можливість спокійно гуляти, займатися на турніку і брусах.
“Хочеш — лежи або спи цілий день, взагалі без питань. Я жив у бараку, який був переповнений. Наприклад, у моєму було понад 330 людей, а в сусідньому, який за площею приблизно такий же, лише сто. Перебувати там через велику кількість людей було важко, тому брав каремат і спальник, виходив на вулицю і спав просто неба, на землі. Свіже повітря, кайф”, — згадує Андрій спекотні літні місяці в колонії.
А ще була можливість читати: Джек Лондон, Луцій Анней Сенека, Олександр Дюма, Френк Герберт, Василій Шкляр тощо. Більшість книг хлопці привезли з собою. Також працівники колонії давали їх на барак, а полонені між собою розподіляли чергу на читання, обмінювалися книжками.
“Ще багато хлопців приїхали зі своїми книжками. А мою при виході з “Азовсталі” при обшуку забрали. Це був роман німецького письменника Еріха Марія Ремарка “Тріумфальна арка”. Навіть не знаю, чому її конфіскували, це ж не військова література. У колонії я прочитав ще один роман цього письменника “На Західному фронті без змін”, сюжет якого дуже співзвучний із сучасною війною на території нашої Батьківщини”, — зазначив “азовець”.
Андрій кілька разів телефонував рідним з Оленівської колонії, а потім його перевели до Донецького СІЗО — 20 липня, за вісім днів до теракту в Оленівці. Мама бійця про це не знала, тому вранці 29 липня після звістки про теракт у одному з бараків в Оленівці зі сльозами чекала списки. І як завжди повторювала: “Все буде добре”.
“Про те, що сталося в Оленівці, я дізнався лише через місяць. Працівники СІЗО між собою спілкувалися і я почув уривок їхньої розмови. Ми всі були в шоці від цієї новини”, — каже Андрій.
У полоні ми складали списки, що з’їмо, коли опинимося на волі
У російському полоні Андрій пробув 354 дні. Каже, за цей час у його голові промайнули мільйони думок на багато тем — і про батьків, і про особисте життя, і навіть про кулінарні вподобання.
“Чому не казав батькам про те, як їх люблю і чому проводив з ними так мало часу. Про те, що не встиг зробити, наприклад, одружитися і стати батьком. Я дуже люблю дітей, у мого молодшого на півтора року брата Олександра є донька й син, я теж мрію про свою родину. Ще перебирав в голові, що не встиг скуштувати. Раніше здебільшого купував звичні продукти або в кафе замовляв відомі страви, а зараз хочу спробувати нове, бо цікаво, яке воно на смак”, — говорить співрозмовник.
Голод — те, що постійно відчував Андрій. Ніяких фізичних бажань, зокрема сексу. Усі інстинкти ніби припинили існувати. Тільки одне бажання — їжа, бо її постійно не вистачало.
“Порції були малі. Шлунок тільки почав працювати, а їжа вже закінчилася. На обід давали суп і кашу, але їсти хотілося постійно. Після полону мене було важко зупинити. Я їв, їв, їв. Шлунок вже забитий, а в голові все одно думка: “Хочу їсти”. Ну, а потім живіт болить”, — каже він.
Хлопці у полоні складали списки, що вони у першу чергу з’їдять, коли опиняться на волі. У Андрія в голові теж є такий список. Він вже скуштував всі позиції у відомих ресторанах швидкої їжі, хот-доги на заправках. І ром, який за ґратами порадив побратим.
Маленька камера з вікнами без скла — були думки вкоротити собі віку
В Оленівці полоненим давали 1 цигарку на день. Андрій каже, що з його складу, а це 15 хлопців, палив лише він. А з початком повномасштабної війни затягуватися почали майже всі.
“Можна було на пальцях однієї руки перерахувати, хто не почав курити. Якщо не помиляюсь, то троє людей. З гілки дерева, яке росло у нас у дворику, зробив мундштук. Домовився з одним хлопцем, ми розрізали навпіл наші сигарети і курили їх за допомогою мундштука. Виходило, що на день могли по чотири рази покурити”, — згадує колишній полонений.
Фото: Олексій Малюшицький
У камері, де Андрій прожив, а точніше проіснував 10 місяців, було 25 людей. За словами “Електрона”, вона була десь 6 метрів завдовжки та 3 метри завширшки. Ці 18 “квадратів” були розраховані максимум на десятьох. Десять ліжок, стільки ж матраців, а людей у 2,5 раза більше. За словами Андрія, їм пощастило, бо в деяких і тієї кількості матраців не було.
“Температура в камері була 25 градусів. Неймовірний холод, бо на вікнах не було скла, вони розбиті, замість них — клейонка. А там постійно ходили коти, і вони дряпали ту клейонку. Тому ми брали футболки і ними завішували вікно. У лютому в камері нас поменшало, залишилось десь 15 людей. Тоді лупонули морози і нам видали ковдру. Одну на всіх. Але ми її повісили, щоб з вікна не так дуло. Ліжок теж не вистачало, їх в камері було десять. Тож спали ми по двоє або троє. А нари звичайні, одномісні. Ми лягали, тулились один до одного, зігрівали, як могли, і так спали”, — пригадує Андрій.
Зізнається, що в такі моменти були думки вкоротити собі віку. Голод, холод. І страх, коли чуєш собачий гавкіт. Це означає, що прийшли бити.
“Одні від знущання над нами кайфують, інші — до тебе відчувають ненависть. І ти не знаєш, до кого з них краще потрапити…”
І додає: “Але для себе вирішив, що я їм так легко не здамся. Вони нічого не втратять від того, що я вкорочу собі життя, а я від цього нічого не здобуду. До того ж вдома мене чекали мама, батько, брат з сім’єю та інші рідні. Розумів, що таким вчинком зроблю їм боляче і при цьому ніяк не нашкоджу ворогу”.
Замість туалетного паперу — рука і вода
Туалет — тут же, в камері. Андрій каже, що сором зник на другий день перебування в СІЗО.
“Нас коли привезли, в камері вже були хлопці з інших підрозділів. Питаю в одного з них, а що робити, адже туалетного паперу немає. А він показує на відро з водою і каже — митися рукою. За весь час перебування в Донецькому СІЗО нашу камеру лише один раз зводили в баню. А так милися водою, яку приносили у невеликих пластикових відрах з-під майонезу або консервованих огірків. Мило було, але в дефіциті. Ми його берегли, щоб помити руки перед їжею. Намагалися дотримуватися хоча б мінімальних норм гігієни, бо не хотілося мати проблем зі шлунком. Діареї не бувало, навпаки, бували дні, коли організм перетравлював всю їжу і в туалет не було чим сходити. За рік полону схуд на 15 кілограмів”, — каже Андрій.
“Електрону” важко назвати тему, на яку б він з хлопцями не спілкувався у полоні. Доходило до того, що вони фільми та серіали переказували. Грали в “Крокодила”, “Хто я?” тощо.
“Деякі хлопці примудрилися з курячих кісточок зробити голку. Навіщо? Щоб речі собі зашивати. Хлопці й подушки собі шили: брали стару футболку, набивали її ватою з матраців або іншими речами, які вже зносилися, і зашивали”, — пояснив він.
Полонені Маріупольського гарнізону були одягнені у те, в чому приїхали в СІЗО. Якщо у когось були військові речі, їх забирали, натомість давали інші. Але той одяг був у такому жахливому стані. Подушки не давали, ковдри теж. Лише старий матрац, який ось-ось піде по швах. А робу видали взагалі за кілька місяців до обміну, так само як і зубні щітки з пастою і посуд для їжі.
На допиті отримав за український герб
Старшому сержанту Андрощуку неодноразово доводилося бути на допиті.
“Коли нас транспортували, спочатку завезли на прокуратуру, потім в ізолятор тимчасового тримання, а потім вже в слідчий ізолятор. Саме тут була решта допитів, до нас приїжджали співробітники Слідчого комітету росії”, — каже він.
Андрій згадує, співробітники цієї структури щиро дивувалися, як “азовцям” без особливих зусиль вдається заходити у ворожі окопи так, що ніхто не чує.
“У мене на це питання тільки одна відповідь — ми мотивовані й зацікавлені в розвитку. Постійно читаємо військову літературу, постійно тренуємося, постійно у нас виїзди на полігон. Згадую, що могли на тиждень поїхати на полігон і там відпрацьовувати стрільбу, різні тактичні схеми тощо, і додатково кілька тренувань. Раз на квартал ми здавали фізичну підготовку. Тобто ти мусиш тримати постійно себе в формі. Ось такі вимоги в “Азові”. Можу з упевненістю сказати, що “Азов” за весь час свого існування нікого на міжнародні курси НАТО не відправляв, так само як ніхто з натівських інструкторів не займався підготовкою “азовців”, — зазначив Андрощук.
Також в прокуратурі зацікавилися татуюванням — на лівому боці в Андрія набитий герб України. Той, хто проводив допит, оцінив татуювання. Фізично.
“Але я думав, що причепляться за коловрат — восьмипроменевий слов’янський символ, що означає вічний рух життя, рух сонячного диска небосхилом. Нерідко його плутають із німецькою свастикою, але він не має жодного відношення до нацизму. Ще у мене є язичницький бог-громовержець Перун, бог неба, світла й вогню Сварог. Тема слов’янської міфології мені була цікава ще з фанатських часів, десь з 2010 року, коли активно вболівав за київське “Динамо”, — поділився “Електрон”.
Дні народження у камері були однаковими: іменнику — весь компот
Своє 30-річчя Андрій “відсвяткував” у Донецькому СІЗО. Каже, що при виході з “Азовсталі” було озвучено — у почесному полоні оборонці Маріуполя пробудуть 3-4 місяці.
“Я був впевнений, що на ювілей буду вдома і відсвяткую з родиною й друзями. Люблю співати в караоке, тому хотів заспівати пісню “30 років” групи “Сектор Газа”
7 грудня у квартирі Андрощуків було багато гостей — прийшли рідні, друзі з футбольного руху та побратими “Електрона”. Тетяна Анатоліївна приготувала улюблені страви Андрія і вони всі разом святкували його ювілей.
А у СІЗО для іменинника був звичайний день, який нічим не відрізнявся від попередніх. Лише хлопці, з якими Андрій був у камері, привітали. Побажання було лише одне — якомога швидше вийти з цього пекла.
“Ми всі дні народження “святкували” однаково: привітання і весь компот, що давали на обід, дарували імениннику. Нас у камері, крім мене, було ще 24, тож виходило добряче, якщо стакан був по 200 грамів. Але зазвичай ніхто самотужки той весь компот не випивав, ділилися”, — згадує оборонець Маріуполя.
Моя принципова позиція — розмовляти українською
Тетяна Анатоліївна написала синові листа. Датований він 5 травня 2022 роком. У ньому вона розповідала про поточні справи: що робила, кого бачила. І про Сьюзі згадала. Тетяна Анатоліївна навіть не здогадується, які новини принесе їй наступний день.
За день до звільнення з полону Тетяна Анатоліївна написала синові зворушливого листа
6 травня, на наступний день 9-ї річниці створення “Азову”, відбувся черговий обмін полоненими. Тоді додому повернулися 45 українців. Серед них і Андрій Андрощук. Для себе колишній полонений вирішив — відтепер розмовлятиме виключно українською мовою.
Зустріч з побратимом після звільнення з полону
“Ми ще в Оленівці частково стали спілкуватися між собою українською. І вирішили, що після звільнення всі перейдемо на рідну мову”, — зазначив Андрій. І своє слово стримав: все інтерв’ю, яке тривало понад три години, він говорив виключно українською.
На кордоні з росією “Електрон” ледь не розплакався, бо до останнього не вірив, що нарешті на волі. Зранку біля однієї зі столичних лікарень Андрія зустрічали побратими і командир Сергій “Мангуст” Каліберда, які повернулися з полону раніше.
6 травня Тетяна Анатоліївна гуляла в парку з онукою Мирославою і Сьюзі. Раптом виклик на мобільний з невідомого номера і лунає такий рідний голос: “Мамо, я в Україні!” Жінка згадує, що ніч перед зустріччю з сином їй здалася нескінченною.
Андрій з мамою
Наступного дня вони зустрілися. Слова тут були зайві: син з батьками міцно обіймалися. Андрій ледве стримував сльози, а Тетяна Анатоліївна дала волю своїм почуттям.
Після реабілітації знову у стрій. Треба звільнити Україну від російської нечисті
Зараз Андрій проходить реабілітацію. Скільки вона ще триватиме, він поки не знає. Але вже подумки збирається на фронт. Каже, що хоче прожити так, щоб йому потім не було соромно перед своїми майбутніми дітьми.
“Сидіти вдома, коли в країні війна, я вважаю, що це неправильно. Не хочу применшувати заслуги “Азову”, але ми, грубо кажучи, повоювали лише три місяці. Дійсно, за цей час ми багато чого зробили, враховуючи, що на нас були сконцентровані всі сили противника. І через це росіяни не взяли Дніпро, Миколаїв, Запоріжжя. Вважаю, що бійці нашої бригади зможуть зробити ще більше, і вони вже роблять на полі бою. Ми мусимо звільнити Україну від цієї нечисті”, — впевнено зазначив Андрощук.
Андрій дуже вірить в долю і жартує про смерть.
Після реабілітації Андрій повернеться на фронт, аби звільнити українську землю від окупантів / Фото: Олексій Малюшицький
“Ми, військові, принаймні більшість з нас, любимо чорний гумор. І до смерті ставимося теж з гумором, часто жартуємо на цю тему. Я вірю в долю. Як мені долею написано, так воно і буде. Якщо написано, що я буду без дітей і що загину на війні — так воно і буде. Ти від цього не втечеш. Якщо написано, що знайду гарну дівчину, одружуся з нею і у нас будуть діти, то значить так і буде. Коли прийде мій час, тоді й загину. І який би захист не був, нічого не допоможе. Це доля!”, — впевнений він.
Через тиждень після інтерв’ю, жартуючи, попросила Андрія зводити мене в інше місце, бо завдяки його розлогому одкровенню я разом з ним ніби побувала в Оленівській колонії та Донецькому СІЗО. Зрештою вирішили зустрітися в моєму рідному Донецьку, деокупованому й вільному. Нехай так і буде, і якомога скоріше.