З мамою захисника Маріуполя, старшого солдата Василя Бодячука Світланою Свої відвідали у Києві виставку “Воїни світла”. Жінка приїхала з Мукачева разом з онуком Ростіком. Хлопчикові зараз три роки, він зовсім не пам’ятає свого батька, бо коли поїхав з Маріуполя з мамою і бабусею, йому було тільки 8 місяців. “Фалькор” загинув на “Азовсталі” – 3 жовтня йому мало би виповнитися 27, але назавжди 24. Світлана Тимофіївна розповіла історію оборонця Маріуполя.
На виставку з мамою та сином загиблого бійця приїхав молодший син пані Світлани — Микола. Він став опікуном хлопчика після загибелі старшого брата. Загалом Світлана Бодячук має статус матері-героїні — у родині п’ятеро дітей: четверо синів і донька. Василь був середнім сином.
На цій війні Світлана Тимофіївна втратила двох дорогих людей — сина, чиє тіло і досі не повернули, та чоловіка Ярослава, який помер у лютому 2024 у Костянтинівці — помер від поранення. Пані Світлана каже, чоловік пішов у військо у 57 років, аби помститися за смерть сина.
Військову форму треба заслужити!
Світлана Тимофіївна однією рукою притримує онука, а іншою гладить світлину Василя. І плаче. Її син після школи здобув фах столяра-будівельника. Але, за словами матері, жодного дня не працював за спеціальністю.
Пані Світлана з онуком Ростіком біля світлини сина Василя
“В шкільні роки Васька прислуговував у церкві, яку ми відвідуємо. Я думала, що він буде священником. Я ніколи не думала, що він піде на службу. У нього 3 жовтня 2015 року був день народження, виповнилося 18. І через два дні син заявив, що йде у військкомат. Я спочатку не повірила словам сина. А його головний аргумент був таким — хоче заслужити носити військову форму. Був такий випадок, коли Васька вдома одягнув батькову форму і потім про це розповів вчителю, який викладав в ліцеї ДПІ (допризовна підготовка юнаків). А той сказав, що носити військову форму треба заслужити!”
За контрактом в Збройних силах України “Фалькор” прослужив три роки, брав участь в АТО/ООС.
“Потім повернувся додому, але ненадовго. Сказав, що не може знайти себе у цивільному житті. І знову вирішив піти на службу, бо казав, що це його покликання — бути військовим. У березні 2019 вступив в полк “Азов”, був розвідником. Більше нічого про його службу в полку сказати не можу, бо Вася нічого не розповідав. Мовчазним був, намагався мене відгородити, щоб я за нього сильно не переймалася. Головне, що він живий і здоровий”.
Василь не бачив себе у цивільному житті, тому повернувся служити
На першому місці була робота, до якої ставився відповідально
У Маріуполі Василь познайомився з Аліною, яка згодом стала його дружиною. У червні 2021 року в сім’ї народився син, якого назвали Ростиславом.
“Колись Аліна сказала, що у Васі на першому місці робота, на другому — син, а вона вже на третьому. Він і дійсно жив роботою в “Азові”, був відповідальною та дисциплінованою людиною”.
У липні Світлана Тимофіївна приїздила до Маріуполя, тоді ж жінка востаннє бачила свого Василя.
Василь з новонародженим сином Ростиславом
У січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення, в дному з маріупольських храмів похрестили онука пані Світлани — Ростіка. Світлана Тимофіївна мріяла, аби це таїнство відбулося на батьківщині, в Мукачеві. Але Василь вирішив так, мабуть, вже відчував, що війна неминуча. Хрещеним для сина обрав свого найкращого друга, теж “азовця” на псевдо “Мягкий”. Дмитро Забузній служив оператором у гаубичному артилерійському дивізіоні, загинув через 6 днів після того, як росіяни вбили його друга “Фалькора”. Це сталося під час боїв, коли Дмитро рятував побратимів.
Сказав, що буде битися до останнього патрона і просив піклуватися про сина
За два тижні до повномасштабного вторгнення Василь сказав матері такі слова: “Я не здамся ніколи. Я за свою країну життя віддам”. Так і сталося…
“Василь вже два тижні був на завданні. Попросив мене приїхати і забрати дружину з сином. Купив мені квиток на потяг, і 23 лютого я була в Маріуполі. Швидко зібралися, взяли лише одну валізу з необхідними речами. Син казав, що це не надовго, бо Маріуполь знову залишиться Україною. І ввечері того ж дня ми втрьох поїхали до Мукачева. А вночі росіяни почали бомбити місто. Ми були ще в потягу “Маріуполь-Львів”, коли син зателефонував дружині і сказав, що почалася війна”.
Востаннє мати з сином спілкувалися 20 березня 2022. “Фалькор” тоді вже був на “Азовсталі” і попросив, щоб вона не залишила Ростіка.
“Я сказала: “Васько, ти ж повернися”. А він: “Мамо, дай слово, що ти будеш опікуватися моїм сином”. Ще говорив, що у полон не здасться і буде воювати до останнього патрона”.
Василь “Фалькор” Бодячук загинув у 2022 на “Азовсталі”
Після цього Василь тиждень не виходив на зв’язок. А 27 березня Світлані Тимофіївні зателефонували з Патронатної служби і сказали, що її син загинув на “Азовсталі” під час виконання бойового завдання.
Чоловік загинув на Донецькому напрямку
Окрім Василя, боронили Україну ще двоє молодших синів Світлани Тимофіївни — близнюки Юрій та Микола. Їм зараз по 24 роки. Микола служив за контрактом з 2019 року, а Юрій повернувся з-за кордону, аби долучитися до ЗСУ. До війська згодом приєднався і їхній батько — Ярослав Васильович.
“Чоловік пройшов Афганістан, мав поранення. Потім була служба в АТО в 2014-2015 роках. Звільнився, а з початком повномасштабного вторгнення знову рвався на війну, та через незадовільний стан здоров’я його не брали. Мав контузії. До того ж на початок великої війни чоловіку було вже більше 50 років. Але він такий настирливий, що зрештою таки дотиснув робітників військкомату — спочатку чоловіка взяли у тероборону, а потім перевели до військової частини А4805”.
Ярослав Бодячук
Ярослав Бодячук помер в зоні бойових дій 22 лютого 2024 року. Чоловік отримав поранення і, на жаль, не вижив.
“У чоловіка було велике побажання дістатися до Маріуполя. Він заради цього і пішов на війну, щоб за першої ж можливості з військом зайти в місто і розшукати тіло сина…”.
Рідні дуже хочуть поховати Василя, але тіла й досі немає
Василь Бодячук посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Рік тому, якраз у день народження “Фалькора”, Світлана Тимофіївна їздила до Києва, аби особисто отримати нагороду свого сина. Того ж дня колишня дружина Василя вирішила приєднатися до війська, а Ростіка віддала на виховання бабусі. Проте згодом стало відомо, що жінка у такий спосіб хотіла позбавитися від сина. Нині триває суд про позбавлення її материнських прав.
Журналістка Свої Ганна Курцановська подарувала Ростиславу від своїх підписників військові автомобілі, які дуже подобаються хлопчикові
Трирічний Ростислав зараз живе зі своєю бабусею Світланою Тимофіївною у Мукачеві. Його дядько Микола, теж військовий, став для хлопчика опікуном, а по суті — другим батьком, а його дружина — мамою. Сім’єю опікується Асоціація захисників ”Азовсталі”.
Коли Світлана Тимофіївна забрала Ростіка з Маріуполя, хлопчику було лише вісім місяців, він зовсім не пам’ятає тата. Рідні показують йому фотографії батька і відео з Василем і розповідають, яким героєм він був.
“Дуже люблю Ростіка. Коли він спить, я дивлюся на нього і згадую, як Васька був маленький. А які в нього обійми — міцні та щирі. Не знаю, як би я пережила це горе, якби не він”.
Пані Світлана з сином Миколою, який нині став опікуном сина загиблого брата
Василя Бодячука досі не поховали, бо немає збігу ДНК. Мати не втрачає надію, що тіло колись знайдуть і повернуть, й тоді вона зможе з усіма почестями поховати свого сина.
“Наша родина вірить в Бога, таким же віруючим був і Василь. Тож для нас важливо віддати землі його тіло… 20 березня 2022 року, в день, коли загинув Василь, разом з його життям зупинилося і моє. Біль, який я відчуваю й досі, неможливо передати словами. Час не лікує — боляче так само, як і тоді, коли дізналася про смерть сина. На плаву мене тримає онук, тільки заради нього я живу. Син попросив піклуватися про Ростіка, і я виконую останню волю Василька”.
