У дитинстві Артему Слєпухіну батьки купували іграшки виключно на військову тематику — пістолети, автомати, танки тощо. Артем виросте і стрілятиме вже зі справжньої зброї — за 2,5 роки до повномасштабної війни він стане одним з бійців окремого загону спецпризначення “Азов”. Разом з побратимами триматиме 86 днів оборону Маріуполя, виживе при переправі на “Азовсталь” і під час теракту в Оленівській колонії.
31 грудня 2022 року Артем повернеться з російського полону, і це буде найкращий подарунок на Новий рік для рідних захисника. Під час реабілітації зануриться в улюблену справу, яка не дасть Артему впасти у депресію — він почне малювати в пам’ять про полеглих у Маріуполі й Оленівці побратимів.
Мріяв бути тільки в “Азові”
Артем Слєпухін родом Вознесенська Миколаївської області. Йому 27 років. Ще навчаючись на юриста, Артем захопився малюванням. Завдяки відео в YouTube розвивав у собі творчу жилку. Також багато фотографував і мріяв навчитися робити татуювання. Але не вийшло, плани зруйнував маленький папірець — у 2016 році Артема призвали на строкову службу в Нацгвардію.
“Нам говорили, що це полк спецпризначення. Були такі грандіозні сподівання, а насправді підмітав плац та вулиці, стриг траву, прибирав сніг. Армія забрала півтора року мого життя і натомість нічого не дала”.
Після того Артем дав собі слово, що ніколи більше не пов’яже своє життя з військовою справою. Не стримав слово…
“Відновився в університеті, вирішив, що краще вчитися, ніж мести плац. Знав, що у мене потенціал набагато більший, ніж збирати опале листя. Повернувся до малювання і фотографії, влаштувався на роботу, займався бігом. А потім зрозумів, що хочу приносити користь державі. Війна тривала, тож вибір був очевидним. Забрав документи з університету, з Миколаєва повернувся додому до Вознесенська і почав тренування, щоб вступити до лав “Азову”. Бігав щодня по 3-5 кілометрів, відточував підтягування та займався на брусах”.
А ще дивився відео з курсу молодого бійця, який проходять майбутні “азовці”. Артем для себе вирішив, що хоче бути тільки в цьому підрозділі. З документами пішов до рекрутингового центру, пройшов співбесіду. Потім була поїздка до Києва, де Артем без проблем пройшов військово-лікувальну комісію. Потім його з іншими хлопцями відправили до Маріуполя. По розподілу Артем Слєпухін на псевдо “Флейм” потрапив у мінометну батарею, де відслужив по контракту 2,5 роки.
Вирішили — будемо проривати, але не здаватися
А потім настало 24 лютого 2022 року. Артем згадує, що тоді він був на базі в Урзуфі. Всіх бійців підняли по тривозі й повезли до Маріуполя.
“Воювати було дуже важко, бо ми знаходилися у повному оточені й сили противника переважали наші. Але наша фішка в тому, що бійці “Азову” були підготовлені, вмотивовані і знали місто, як своїх п’ять пальців. Ми захищали свою країну. Ми стали першим рубежом оборони. Нас хотіли задавити, але ми не прогиналися і давали російській армії відсіч, як нас всі ці роки вчили. Можу з упевненістю сказати, що ніхто з моїх побратимів не давав задню, всі виконували поставлені командуванням задачі,бо знали, якщо ми їх тут не зупинимо, вони підуть вглиб країни. Таким чином нам вдалося протриматися 86 днів”.
В середині квітня українські військові були практично в облозі. За словами Артема, другий батальйон залишився на Правому березі, тобто відрізаний від постачання та основної групи азовського війська, яке вже знаходилося на території комбінату “Азовсталь”.
“Флейм” у Маріуполі / особистий архів
“Для себе ми вирішили — здаватися не будемо. Тому пішли на прорив через оточення. Робили це вночі. Було дві колони — автомобільна й піша. Я був у другій. Ми проривалися, а нас обстрілювали з важкої артилерії, в тому числі і з мінометів. Ніч була темна, але все світилося, як вдень, від того вогню, яким нас гасили. Бачив, як гинуть мої побратими, як отримують поранення. Ми всіх тягли, ми всіх підтримували. Йшли вперед, не здавалися. Мені пощастило бути у пішій, бо автомобільну колону росіяни повністю розбили. Але більшість хлопців все ж таки прорвалися на завод. На жаль, були втрати з нашого боку. Це непоправні втрати. Україна навесні минулого року в боях за Маріуполь втратила патріотів, вмотивованих та відмінних бійців. Російська пропаганда називає нас фашистами та нацистами. Ні, ми є патріотами своєї країни, які стоять до кінця”.
Справжні командири
Колоною, у якій йшов Артем, командував Лев Пашко на псевдо “Хорус”. З 21 березня, після евакуації з Маріуполя Микити Надточія, він був призначений тимчасовим виконувачем обов’язки командира другого батальйону тоді ще полку “Азов”. Під час прориву з маріупольського порту 2-го батальйону спільно з групою розвідки до заводу “Азовсталь” виходив останнім пішки, оскільки не вистачало техніки для транспортування всього особового складу. 21 вересня 2022 року звільнений з російського полону, має звання “Герой України”.
“Він нікого не кинув, дочекався кожного бійця і всі разом переправлялися десь о десятій ранку через річку Кальміус. Я зі своєю групою дістався до “Азовсталі”, нас відвели в бункер. Мій командир “Пауер” і “Хорус” проривалися останніми, вони потрапили під артобстріл. Лев тоді отримав важке поранення в ногу”.
В Оленівці читали книги та пили воду з озера
На заводі був дефіцит всього — боєкомплектів, їжі, питної води, медикаментів. Багато машин, які були завантажені всім цим, дорогою під час прориву були знищені. “Азовцям” довелося протистояти озброєним росіянам лише маючи автомат в руках. Так продовжувалося з 15 квітня по 16 травня.
Далі був полон.
Артем став одним з героїв книги “Очі Маріуполя” / особистий архів
“З “Азовсталі” виходив серед перших. Я з трьома побратимами на ношах винесли пораненого. Всі 86 днів в Маріуполі у мене не було страху, а як тільки нас вивезли в Оленівську колонію, одразу з’явилося це відчуття. Їжі давали мало, воду для пиття привозили з озера пожежними автівками. І у всіх одразу почалася діарея, спалах кишкової палички. Була можливість гуляти на свіжому повітрі у внутрішньому дворі загальною площею десь 100 квадратних метрів. Там я намотував кола, розминав ноги, спілкувався з друзями. Нам навіть давали книги, ми читали їх, розповідали один одному про що ці книги”.
Тиждень плакав після теракту
У ніч з 28 на 29 липня в колонії стався теракт. Загинуло понад пів сотні оборонців Маріупольського гарнізону, понад 130 отримали поранення.
“Вони таким жорстоким чином катували моїх побратимів. Це була запланована кара”.
“Гадаю, що вони хотіли вбити ще більше, але завдяки тим, що ми мали добрі медичні навички й навички виживання, вдалося багатьох врятувати.”
Тоді загинули друзі Артема і побратими з мінометної батареї. “Флейм” з тиждень не міг оговтатися від трагедії. Ридав за закатованими хлопцями, які змогли вижити в Маріуполі, але були підло спалені посеред ночі.
Сподівався на обмін ще у вересні
20 вересня робітники колонії зачитують список з багатьох прізвищ. Артем згадує, що тоді відчув — хлопців везуть на обмін. Так і вийшло: тоді на волю вийшло 215 захисників і захисниць, серед них керівник патрульної поліції Маріуполя Михайло Вершинін, парамедикиня Катерина “Пташка” Поліщук, старший сержант 36-ї бригади Михайло Діанов, автор фото з “Азовсталі” Дмитро “Орест” Козацький, військова медикиня Мар’яна Мамонова, яка перебувала у полоні вагітною, а також командири.
“Через п’ять днів знову зачитують прізвища, забирають хлопців. Наступного дня те ж саме. Серед 150 прізвищ є і моє. Була надія, що нас також повезуть на обмін. Нас роздягли догола, обшукали, все, що їм сподобалося, забирали собі. 26 вересня нас посадили у вантажівку, а перед цим скотчем перев’язали руки. А ще заклеїли очі, так сильно, що через 15 хвилин розболілася голова. Руки теж ломило від болю. Нас трамбують у “КАМАЗ”, який розрахований на 20 людей у сидячому положенні, а нас там було удвічі більше”.
“Прийомка” у в’язниці — найстрашніше в моєму житті
Та це був не обмін. Полонених з Оленівки привезли до Таганрогу в СІЗО№2.
“Про знущання говорити не буду, гадаю, всім і так зрозуміло, що нас там не з хлібом-сіллю зустрічали. Видали зеківську форму чорного кольору, взуття зношене, шкарпетки та труси — драні. Ще видали матрац, подушку, кружку. Мені матрац дістався такий старий, що з нього все сипалося, спати на залізному ліжку було дуже незручно. Але до всього звикаєш”.
Артема з іншими полоненими помістили у камеру розміром 3х2 метри. На стінах пліснява, щілини у вікнах і до того ж ще скла немає. Кілька тижнів все було більш-менш добре, а потім на вулиці стало холоднішати і у в’язниці температура одразу впала.
Довідка про Артема на одному з російських сайті / особистий архів
Але не холод був ворогом для “азовців”, а робітники таганрозької в’язниці. Двічі на день вони проводили “прийомку”. Артем не хоче згадувати подробиці фізичного й морального знущання. Каже, що під час бомбардування авіацією “Азовсталі” не було так страшно, як коли чули важкі кроки багатьох людей, брязкання ключів, скрип дверей та гавкання собак.
“Звук електрошокерів, стукіт гумових дубинок і крики. Це страшно. Страх з’явився тільки в Таганрозі. Тому ми постійно молилися, про себе зачитували “Отче наш”.
95 днів пекла і перша “подорож” літаком
У такому пеклі Артем проіснував 95 днів. Багато його побратимів залишаються у полоні, вже 500 днів.
“Десь о четвертій ранку 31 грудня мене розбудив охоронець, сказав приготуватися впродовж п’яти хвилин. Зібрав всі ті речі, які видали. Змусили роздягтися, повернути зеківську форму. Перш ніж дали одягтися у щось інше нас знімали на відео. Питали, чи є у нас якійсь претензії до утримання. Звичайно, всі відповіли, що немає”.
Знову зв’язані скотчем руки та очі. Знову повезли в “КАМАЗі”. Аеродром — тут Артем пробув близько двох годин в очікуванні, коли із різних в’язниць сюди привезуть українських полонених.
Далі всіх посадили у літак, загалом нас було десь 150. Знаєте, я до цього ніколи не літав і навіть уявити не міг, що перший політ станеться за таких обставин
“Але я тоді відчував, що це обмін, що скоро буду на волі. Хоча до останнього не вірив. Повірив лише, коли на кордоні в Сумській області вийшов з автобуса і побачив українські прапори”.
Не міг повірити, що вже на свободі
У полоні “Флейм” схуд на 32 кілограми. Згадує, як назустріч йшли російські полонені, добре одягнені, доглянуті, видно, що їх добре годували. І українці — шкіра та кістки, і з травмами від знущань.
“Мені дали торбу з їжею. А ще сигарету. Я так швидко її викурив, що навіть не відчув смаку. Я був у шоковому стані, повністю розгублений. Коли нас везли в автобусі, інші колишні полонені сміялися, кричали, співали, а я сидів і не міг сказати ані слова”.
Артем на реабілітації після полону / особистий архів
Мати й сестра Артема вже знали про обмін. Він, як тільки зміг, одразу зателефонував своїм найріднішим.
“Вони не збиралися святкувати Новий рік, бо не до свят поки я у полоні. А раз вже так вийшло, то мати з сестрою одразу побігли в магазин за продуктами. Я ж Новий рік зустрів у лікарні, як і всі, кого обміняли у той день”.
В Оленівці намалював календар і оформив нарди для побратима
Через тиждень після звільнення Артем вперше взяв до рук олівець. Намалював пробитий ворожою кулею шолом побратима при переході на “Азовсталь”.
“Малюю з дитинства і здебільшого на воєнну тематику. Ще мені подобається готичний стиль, шрифт. Лицарі, мотиви Другої світової війни. Всі мої знайомі знають мене, як культурного вандала”.
Малювати “Флейм” не припиняв навіть в Оленівці. У Артема із собою були маркер та олівець. А ще — папір, цей рулон він знайшов на “Азовсталі”.
“Малював — так я відволікався. Потім хлопці почали масово робити нарди з брусків і планок, які знайшли в підвалі на бараці в Оленівці, і я запропонував себе, як оформлювача. Григорій Барнинець на псевдо “Шуберт”, загинув у теракті, зробив дошку, а я надряпав дубові листя. А ще на стінах малював олівцем, але доводилось це стирати, бо охоронці заходили перевіряти. Оформив календар, на якому відмічали дні народження моїх побратимів з батареї та рідкісні випадки обміну. В Оленівці на стінах у камері малював дім, в Таганрозі — слова з пісень”.
Артем каже, що малюнки — то самовираження і стан його душі. Якщо він не може емоційно справитися з якоюсь проблемою, то береться за малювання або пише вірші.
Футболка в пам’ять про згорілих живцем друзів
Напередодні річниці теракту в Оленівці “Флейм” розмалював футболку. На ній 9 імен та позивних. Олександр “Smoke”, Роман “Ghost”, Володимир “Minfin”, Леонід “Marble”, Григорій “Shubert”, Дмитро “First”, Едуард “Ded”, Дмитро “Bezya”, Ігор “Dumbbell” — всі ці бійці мінометної батареї “Азову” згоріли живцем у бараці в Оленівській колонії.
Футболка, намальована Артемом, у пам’ять про загиблих друзів /особистий архів
“Імена на цій футболці — не просто імена. Це пам’ять про хлопців з мінометної батареї, в якій я служив. Це пам’ять про друзів. Мені пощастило, я вижив, то я повинен нести про цих хоробрих воїнів пам’ять і не забувати про них та їхні подвиги. Імена, прізвища, обличчя стираються з людської пам’яті, тому я вирішив створити меморіальну футболку.
У пам’ять про побратимів / особистий архів
Нещодавно до мене звернувся побратим, він захотів таку футболку, але з іменами своїх близьких друзів, та в розмові з’ясувалося, що він майже не пам’ятає позивних своїх загиблих побратимів. Тому ця футболка саме створювалася для того, щоб люди пам’ятали своїх друзів, своїх побратимів, їхні позивні, їхні імена. Щоб воїни, які на війні поклали свої життя, ніколи не були забуті”.