Від дня трагедії в Оленівці минув рік і місяць. Проти ночі на 29 липня росіяни скоїли масове вбивство українських військових. Тоді загинули 57 бійців, ще понад 130 отримали поранення. Серед тих, хто був у “бараку смерті” боєць бригади “Азов” Вадим Безуглий — хлопець, якому тоді було 24 роки, отримав поранення, але вижив.
На волі Вадима чекають мати Тетяна, дві молодші сестри — 12-річна Єва і 20-річна Дар’я. І батько, який нині захищає цілісність нашої країни. Про сина та трохи про себе й родину Сергій Безуглий на псевдо “Хмурий” розповів Свої з передової на Запорізькому напрямку, коли у нього з’явилося трохи вільного часу для спілкування.
Син воював, я не міг залишатися за його спиною
Сергію 51 рік, він — колишній працівник Дніпровського металургійного комбінату у Кам’янському. Прийшов туди ще студентом і з часом поступово виріс до заступника начальника цеху металоконструкцій.
На другий день повномасштабного вторгнення добровольцем записався у рідному Кам’янську до територіальної оборони на посаду гранатометника, бо мав досвід володіння цією зброєю. Спочатку він з іншими добровольцями був на блокпостах за містом, а потім їх перекинули на Ізюмський напрямок.
Сергій Безуглий нині боронить Україну і б’ється за визволення з полону сина
“У мене за плечима два роки служби у радянській армії, я колишній десантник. Залишатися осторонь від подій не зміг, став на захист своєї родини та Батьківщини. Не хотів стояти за спиною сина, який боровся з російською нечистю у складі “Азову” ще з 2017 року”.
Вадим Безуглий закінчив металургійний коледж і, не чекаючи повістки з військкомату, пішов захищати суверенітет України. Сергій виховував сина порядною людиною, прищеплював йому любов до спорту, зокрема до футболу, а ще жагу до справедливості і повагу до сім’ї та рідної країни.
“20 лютого 2014-го ми були на грі Ліги Європи, де грали наш “Дніпро” проти англійського “Тоттенхему”. Ми спеціально з Кам’янська приїхали на футбольний матч. Перед грою поїхали до будівлі обласної адміністрації. Син тоді вже бачив, що коїться в країні, він ще тоді загорівся. Але я запропонував спочатку здобути освіту, син погодився. Тільки-но Вадим отримав диплом будівельника, одразу записався рекрутом у “Азов”. У нього був друг на кілька років старший, він вже носив шеврон цього підрозділу. Тому Вадим знав, що потрібно для проходження курсу молодого бійця, настирливо готувався до цього іспиту”.
Чому я “Хмурий”, а син “Будильник”
22 вересня 2017 року Вадим поїхав з Кам’янського до Маріуполя. За словами Сергія, син хотів реалізуватися в житті, бути корисним, тому пішов у військо.
“Від друга він вже знав про братерство в “Азові”, про взаємодопомогу, коли всі один за одного, коли всі борються до кінця. І це моєму синові імпонувало. А ще Вадим пишався тим, що пройшов курс молодого бійця, отримав жаданий шеврон і зміг прочитати молитву українського націоналіста”.
“Будильник” — позивний Вадима Безуглого. У Сергія є дві версії, чому у сина таке псевдо.
Потрапити до лав “Азову” Вадим хотів одразу після школи і наполегливо готувався
“У дитинстві його важко було розбудити до школи. Це перша версія. А друга така, і я вважаю її більш правдивою, звучить так: вже у “Азові” в незручний момент на телефоні Вадима спрацював будильник і він одразу не зміг його вимкнути. Гадаю, що після цього випадку побратими й дали сину такий позивний”.
У Сергія ж позивний “Хмурий”. Каже, мабуть, тому що вже не такий молодий і у нього багато зморшок, а ще жмуриться більше на ліве око.
“У мене було вже три контузії. Після першої, яка сталася наприкінці жовтня минулого року біля Великої Новосілки Волноваського району, став втрачати зір. Тоді був тиск високий, мені здавалося, що очі вилазять. Після цього почав жмуритися, тому хлопці і дали мені позивний “Хмурий”.
Я щасливчик — шматок снаряду застряг в одязі
На початок повномасштабної війни “Будильник” мав звання старшого солдата і був навідником танкового взводу танкової роти. Сергій каже, що зв’язок із сином був одразу втрачений. Через те, що саме у нього не було можливості для спілкування. І лише на початку березня рідні почали листуватися в одній із соцмереж.
“Для мене було принципово писати саме українською мовою. Всі дітям сказав, щоб забували російську і переходили на рідну мову”.
З листування із сином Сергій згадує, як той розповідав про прорив на “Азовсталь” і великі втрати побратимів, про колись квітучий Маріуполь, від якого залишилися лише руїни. Спілкувалися коротко і не часто, десь раз на чотири дні. То у Вадима не було зв’язку, то у Сергія.
Вадим разом з побратимами тримав оборону Маріуполя
“Наприкінці березня деякий час був в окопі, а коли з’явилася можливість вилізти і зловити інтернет, то прочитав про спецоперацію по доставці в Маріуполь боєкомплектів, медикаментів, їжі тощо”.
“Батько, все добре, ми тримаємося”, — написав тоді Вадим.
Через деякий час боєць надіслав батькові коротке відео, де показує, як уламок з якось боєприпасу застряг у нього в одязі.
“Казав, що він щасливчик. А я у відповідь: “Синку, якби ти знав, скільки людей за тебе моляться, скільки матерів, сестер, дружин переймаються долею захисників Маріуполя”.
Про те, що Вадим в оточеному Маріуполі, мати не знала
“Хмурий” зізнається, поки син був у Маріуполі й на “Азовсталі”, його дружина нічого про це не знала. Чоловіки вирішили захистити її від зайвих переживань, переймалися її здоров’ям.
“Про те, що Вадим у полоні дізнався 20 травня від його друга. Той надіслав мені скриншот з російського телеканалу, на якому син оголений по пояс, його розглядають окупанти, ретельно роздивляються його татуювання. Тільки тоді я вирішив про все розповісти дружині. Якби ви були присутні тієї миті. Чого я тільки не наслухався на свою адресу. Вирував ураган з різних почуттів і сліз з криками. Потім, коли Тетяна заспокоїлася, перепросила у мене і подякувала, що я з сином її оберігали. Адже це справжній прояв любові”.
Вадим востаннє зателефонував 29 травня 2022 року.
“Дзвонив з невідомого номера. Так вийшло, що він набрав мамі, а я першим підняв слухавку. Спитав, чи все добре, син сказав, що так, добре. Що ними займається третя сторона, що їх визволять або обміняють через три місяці. Тобто він з побратимами був оптимістично налаштований. Вони вірили, що скоро їх обміняють і це давало їм сил триматися”.
Того ж дня знову на номер Тетяни зателефонували, тепер вже з “Червоного Хреста” і, як каже Сергій, ламаною російською повідомили, що її звернення взято на облік. І одразу попередили, що таких звернень багато і вони не знають де та у яких умовах перебуває її син, який його стан здоров’я. Відтоді минуло 15 місяців.
Після початку повномасштабної війни на базі колишньої Волноваської виправної колонії №120 росіяни облаштували фільтраційну тюрму. Саме сюди у травні 2022 року окупанти відправили захисників Маріуполя. З металургійного заводу “Азовсталь” військовослужбовці вийшли у почесний полон, який, як їм обіцяли, триватиме максимум 3-4 місяці. Тоді Генеральний штаб Міноборони України заявляв, що звідти захисників повернуть додому через процедуру обміну, однак понад дві тисячі тих, хто обороняв Маріуполь, вже майже 500 днів перебувають за ґратами.
Вижив в “бараку 200”, але отримав поранення
За словами “Хмурого”, 29 липня — чорний день у житті їхньої родини і ще сотень сімей, чиї рідні перебували в Оленівці, зокрема, у тому бараку, де вночі стався запланований вибух.
“Я і досі в деталях пам’ятаю той день. Вранці ми приїхали з позицій, тобто “з нуля”, були настільки виснажені — три дні нічого ми не їли, не спали. Це була так звана міні-ротація. Тоді я був на Волноваському напрямку, біля Великої Новосілки. Ми приїхали додому, маю увазі до тієї хати, де ми могли поїсти, відпочити та випрати речі. І перше, що я зробив, це зняв телефон з режиму “літак”. Тобто, коли ми на позиціях, ми ставимо телефон в авіарежим для того, щоб не було ніякого сигналу, і ворог не міг розпізнати по сигналу оператора зв’язку велике скупчення бійців. І от виключив той режим, щоб дружині надіслати квіточку, якийсь смайлик. Це в нас так було обговорено, що зі мною все добре, що живий. Так і зробив. Потім дружина написала, що щось відбувається в Оленівській колонії, дивись через інтернет. Але у нас якість зв’язку була поганою. І я поліз на дерево, почав гуглити. Ворожі сайти дуже повільно відкривалися. На одному з них побачив списки загиблих і поранених. Чомусь не став дивитися список загиблих. А в списках поранених син був під номером 54. У мене одразу все попливло перед очима, я на ватних ногах ледве спустився з того дерева”.
Вадим Безуглий у полоні, березень 2023
Сергій зателефонував дружині, сказав, що дійсно Вадим поранений. Та більше ніяких подробиць не було. Тетяна в сльозах, а у Сергія лише ненависть до ворога. У нього було тільки одне бажання — знову вдягти бронежилет, бігти на позицію і стріляти по окупантах.
“Хотілося помсти, безжалісної помсти, за сина та його страчених і поранених побратимів. Тільки мої хлопці, побратими, мене стримували від подальших необдуманих дій. Заспокоювали, казали, добре, що він живий, що, напевно, будуть списки, які нададуть наші. І дійсно — 3 серпня мені зателефонували з Патронатної служби й повідомили, що син поранений, але куди, як і де він знаходиться, не відомо. Виходить, що Вадиму знову пощастило вижити, як тоді, коли уламок застряг в одязі”.
З моменту виходу Вадима у полон батьки передивляються списки обміняних. Щоразу їм важко перечитувати прізвища, і після кожного обміну вони у розпачі, бо знову там немає їхнього Вадима.
“В одному з телеграм-каналів Тетяна побачила відео, на якому російські журналісти брали інтерв’ю, як потім з’ясувалося в донецькій лікарні №15, у поранених в Оленівці українських бійців. Там швидко, на кілька секунд, показали хлопця, який на лікарняному ліжку лежить біля вікна. Але зображення було погане, бо відсвічувало від вікна, тому не можна було впевнено сказати, що то наш син. Та потім, як з’ясувалося вже в листопаді, що материнське серце не помилилось. І коли 21 вересня відбувся великий обмін, хлопці, які опинилися на волі, склали списки тих, кого бачили крайній раз. Я не кажу “останній”, бо військові ніколи не кажуть цього слова. І син теж був у тих списках, а згодом через побратима дізналися, що Вадим дійсно був саме у тій лікарні”.
Ми довго мовчали, прийшов час кричати про полонених
Про точне місце перебування “Будильника” наразі рідним не відомо. Є інформація від його безпосереднього командира, який досі на лікуванні. Вадим перебуває на тимчасово окупованій території Донеччини — ця інформація актуальна станом на травень.
Колись влада закликала зберігати тишу, аби не зашкодити полоненим оборонцям Маріуполя. Сергій Безуглий мовчав, ніде не розповідав про свого сина. Але терпець увірвався.
“Оця тиша, не розголос, мовчання просто вбивали наших хлопців. Треба було щоразу суспільству нагадувати, що хлопці досі в полоні, щоб влада звільнила їх. Бо ми досі не знаємо всіх деталей теракту в Оленівці, який стан здоров’я наших хлопців. Де вони перебувають, що з ними. Ми не можемо з ними спілкуватися, ми не можемо подзвонити. Ми не можемо передати їм якогось листа. Ми не можемо передати їжу. Ми зовсім не знаємо, що з ними. І тому не повинні мовчати. Ми маємо щодня підіймати тему полону, робити розголос у суспільстві, ділитися інформацією в соцмережах. Мені, як військовому, дуже складно воювати на два фронти — бити ворога і битися за визволення сина. Але я намагаюся це робити”.
На річницю страти оборонців Маріуполя в Оленівській колонії Сергій “Хмурий” за власні гроші надрукував великий борд з нагадуванням про теракт, який був розміщений у Кам’янському, рідному місті Вадима “Будильника” Безуглого.
Сергій Безуглий на річницю страти українських військовополонених в Оленівці надрукував борд
На 24-річчя сина, коли той був на “Азовсталі”, Сергій написав вірша. Зараз Вадиму вже 25. На ювілей, який хлопець “відзначив” у полоні, батько теж написав вірша.
День народження в полоні
Синок, сьогодні 25-річчя
Ти зустрічаєш не вдома,
Від цього тільки відчай
В наших очах…і втома.
Де обіцянки влади,
Що вас невдовзі обміняють?
Коли вже майже рік неволі,
Знущаються, катують та “ламають”.
Ти став героєм справжнім
Для нас, для нашої країни.
Так чому ж не звільняють
Мужніх синів України?
Стягнувши ворога навколо “Азовсталі”,
Ви прийняли на себе весь удар.
Навіть в Оленівці конструкції зі сталі
Не витримали вибуху кошмар.
У розпачі не знаю, що тобі й бажати
В твій день народження, любий наш Вадим.
Мабуть, щоб твоїм дітям не знати
Що таке горе та війни попіл, дим.
Ми вірим з мамою, що станеться диво.
Ти незабаром повернешся додому,
Станеш біля дверей і так мило
В обіймах стиснеш, піднявши сестер вгору.
Це буде найкращий подарунок,
Вдихнути грудьми свободу.
Ну, а потім будемо святкувати,
Визволення і, звісно, спільну перемогу!
22 квітня 2023 року