23 лютого 2022 року – це був останній день відпустки бійця “Азову” Володимира Ходаківського. Того дня він із рідної Соколівки, що на Черкащині, виїхав у бік столиці, аби далі рушити на службу до Маріуполя. Він боронив місто Марії, а 8 травня росіяни скинули авіабомбу на “Азовсталь”. Вона влучила в бункер “Магазин 20”, де були захисники Маріуполя. Понад 60 опинилися під завалами і загинули. Тіла небагатьох вдалося знайти і повернути рідним. Ходаківські серед тих, хто і досі сподівається і чекає на Вовчика – так його лагідно називали батьки.
Матір “азовця” Наталя Ходаківська розповіла для Свої історію сина — про його захоплення історією України, бажання служити саме в “Азові”, оборону Маріуполя, те, як вони з чоловіком обирали ім’я сину та день, який розділив її життя на “до” і “після”.
Вовчик-молодший
“Вовчик — наш найбільший новорічний подарунок долі. За іронією чи злим жартом цієї самої долі він народився в ту саму ніч, коли путін фактично отримав владу — 31 грудня 1999 року. Дехто навіть жартував з вибору імені — Володимир Володимирович. Хоча він міг би бути Михайликом чи Віталиком. Але оскільки в цьому питанні ми з чоловіком не змогли домовитися, а всю мою вагітність це був маленький Вовчик, а великим Вовчиком був чоловік, то так і вирішили — Вовчик”.
Хлопчик ріс допитливим. Легко запам’ятовував різну інформацію. До двох років розрізняв практично всі марки авто. Дуже любив ліпити з пластиліну, причому зазвичай це були вигадані фантастичні персонажі, яких він називав “монстрики”.
Маленький Вовчик з мамою
“Його перша вчителька казала, коли Вовчик на перерві щось ліпив, то це був порятунок, бо клас хлопчачий, галасливий. А тут всі сідали біля Вовчика і спостерігали, як шматочки пластиліну перетворюються на чергового фантастичного монстрика. До речі, клас був невеликий, але більшість хлопців сьогодні у війську”.
У дитинстві мріяв одночасно бути будівельником і аквалангістом. Коли мати сказала, що проблемно поєднати ці дві професії, син відповів, що буде заробляти кошти будівельником і витрачати їх на плавання з аквалангом.
Володимир у дитинстві
“Читати почав у класі сьомому, причому перша книжка була відразу на 700 сторінок. Захоплювався історичними книгами, міфологією, особливо скандинавською, книгами на військову тематику, особливо любив фентезі. У 2021 році попросив у Святого Миколая, хоча був атеїстом, трилогію “Володар перснів”. А хто такий Святий Миколай, щоб відмовити “азовцю”, хоча й атеїсту, тому він поклав під подушку на базі в Юр’ївці книги. Там вони і залишилися. Я купила ці книги після 2022 року, дуже хотіла, щоб вони обов’язково були серед його книг вдома”.
Я по-новому почала вивчати історію України завдяки сину
Ближче до підліткового віку Володимир почав цікавитися зброєю, арміями, особливо загонами спецпризначення різних країн. Тоді ж почав цікавитися історією України.
Колись мене запитали, як ми виховали сина, я відповіла, що це він виховав нас
“Мені, яка вчила, скажімо так, пострадянську історію України, було дещо важко сприйняти історію України, яку вивчав і якою цікавився син. Я виросла у звичайній родині, правда, дідусь “вничку” слухав “Голос Америки” і щиро ненавидів комуністів і владу. Але зрозуміло, що про щось більше, про якусь історичну правду не йшлося. Мій дід переповідав те, що йому розповідав його дідусь, але ніколи не говорив про те, що самому довелося пережити. По-новому вивчати історію я почала через Вовчика, йому було цікаво, йому потрібно було це з кимось обговорити, поділитися. Тому це він виховав нас, а не ми його”.
Спортом почав займатися ще підлітком. “Спортивну кар’єру” починав з турніка, потім армреслінг, тренажерний зал, “тягав залізо”. Звичайно, це все було на любительському рівні. У Черкасах почав займатися ножовим боєм, боксом, змішаними єдиноборствами, бігом. Взагалі, багато займався фізичним розвитком — готувався до служби в “Азові”. У Маріуполі до цього всього ще додалися багатокілометрові поїздки велосипедом.
З 14 років мріяв служити в “Азові”
У 2014 році Володимир Ходаківський дізнався про тоді ще щойно сформований добровольчий батальйон “Азов”. І от вже із захватом підліток розповідав матері про командира Андрія Білецького, “чорних чоловічків”, ультранаціоналістичну організацію “Патріот України”, бій на Римарській у Харкові. І вже тоді він вирішив, що точно доєднається до “Азову”. Наталя всерйоз не сприймала його захоплення — Вовчику 14 років, АТО ось-ось має закінчитися…
“У 20014 році я вперше почула пісню “Мальви” у виконанні Еріки, і чомусь ця пісня мене зачепила буквально до фізичного болю в серці. Я заспокоїла себе, що в мене діти ще малі, і поки виростуть, це все закінчиться. Хто ж знав…”
Через пару років був військово-патріотичний табір “Азовець”, де наставниками були люди, дотичні до “Азову”, наприклад, заняття з медицини проводила Олена Толкачова на псевдо “Гайка”, яка зараз є керівницею Патронатної служби Третьої окремої штурмової бригади. Там здійснилася ще одна невеличка мрія Вовчика — він познайомився з Андрієм Білецьким. Після цього питання про службу вже не викликало ніяких сумнівів чи вагань.
Володимир з молодшими братами
“Вовчикова бібліотека стала ще швидше наповнюватися націоналістичною літературою. Я і зараз потрошку продовжую її поповнювати, йому б сподобалось… Ми з чоловіком підтримували сина, бо бачили, наскільки це усвідомлене і виважене рішення. До “Азову” він хотів практично одразу, через кілька місяців після закінчення школи. Але я таки його вмовила відучитися хоча б один курс, а потім перевестися на заочне і піти на службу. Чесно скажу, сподівалася, що студентське життя, нові знайомства, стосунки змінять його плани. Зараз я дуже часто думаю, а якби він пішов одразу після школи, можливо б, все склалося по-іншому”.
У 2017 році Володимир вступив до Черкаського національного університету на факультет “Політологія”. Практично одразу долучився до “Національного корпусу” та фанатського руху черкаського “Дніпра”, а через кілька місяців — до “Національних дружин”. Саме тоді хлопець стає “Ходором”, знаходить багато друзів та однодумців.
Володимир з мамою
“Брав участь практично в усіх двіжах цього руху, і в Черкасах, і по Україні. Наприклад, у мене є шматочок від пам’ятника радянському маршалу Жукову, який знесли в Харкові у червні 2019 року. Вовчик з друзями був на судових засіданнях по справі журналіста Василя Сергієнка, якого знайшли закатованим навесні 2014 року. Роки минали, а вироку суду не було. Я попросила Вовчика не бути занадто активним на судових засіданнях, щоб не було проблем з правоохоронними органами, на що він мені відповів: “Тюрма — не вирок, смерть — не кінець”.
Наталя вмовила сина на два курси стаціонарного навчання. У 2019 році Володимир перевівся на заочне і поїхав до Маріуполя. Пройшов базовий курс бойової підготовки. Був четвертим і дуже засмутився результатом. Сказав рідним, що краще б був останнім, не так образливо.
Перший бойовий виїзд і перехід у снайперську групу
12 вересня 2019 року “Ходор” підписав контракт. Розпочинав службу в першому батальйоні полку “Азов”. Перший бойовий виїзд був у травні 2020 року.
“Він мені не зізнався. Я про щось таке здогадувалася, бо зв’язок — тільки текстові повідомлення у Вайбері, посилок не потрібно, дзвінків не потрібно. Син робив вигляд, що він на полігоні, а я робила вигляд, що йому вірю. Коли повернувся, і, напевно, з усією гордістю, на яку здатен 20-річний юнак, сказав мені, що це був бойовий виїзд. Після цього ми домовилися, щоб більше такої секретності не було, що мені потрібно знати, де він і яким богам молитися”.
Через деякий час Володимир познайомився з командиром снайперської групи на псевдо “Хват” (майор Віталій Блажко теж загинув 8 травня в тому банкері на метзаводі – Свої). Він був у захваті від цієї людини, і у Віталія з’явилася нова мета — перейти в снайперську групу спецпризначення, щоб продовжувати військову службу в цій групі. Посилено готується і в серпні 2021 року досягає ще однієї своєї мети.
Відпустка закінчилася напередодні вторгнення
У лютому 2022 року Володимир приїхав у відпустку. Неочікувано, адже завжди попереджав рідних, а тут сюрприз. Поїхав до Києва, почав “набивати рукав” — татуювання. Потім до Черкас, побачився з друзями, був на вишколі для цивільних — вчив людей стріляти і отримав свій диплом “для мами”.
“Всю відпустку казав мені, що не буде багато їсти, щоб не “розбивати” шлунок, бо він знає, де він буде і що його чекає. Хоча навряд чи Вовчик міг навіть уявити, що чекає його самого та побратимів. 23 лютого був останній день відпустки. Вночі я прокинулася від того, що мені терміново потрібно зробити тісто, щоб зранку спекти його улюблений яблучний пиріг, хоча домашня випічка була. Зранку було страшенно важко, мені хотілося, як колись, коли він був маленьким, згребти в оберемок, заховати в своїх обіймах від всього світу і ніколи нікуди не відпускати.
Я сказала Вовчику про це, сказала, що не можу його відпустити, він розсміявся і відповів, що обов’язково повернеться, бо в нього недобитий “рукав”. Обманув…
Потім поміняв квитки на потяг на пізніший. Вперше взяв з собою в дорогу їжу, бо не був впевнений, що зранку в Маріуполі вдасться поїсти. Потяг був з Києва, а потрапити в столицю 23 лютого виявилося неможливо. Автобусів не було. Чоловік хворів, тому дідусь повіз нас з Вовчиком у Київ. На прощання він сказав, щоб я йому не дзвонила, що буде сам писати, коли матиме можливість”.
“Ситуація не супер, але контрольована”
Зранку 24 лютого родину Ходаківських розбудив дзвінок знайомої з Київщини — “Почалася війна, нас бомблять”. Наталя одразу зателефонувала сину, він був ще в потязі. Жінка плакала, просила повернутися, син заспокоював і казав, що все буде добре. Вона попросила, щоб обов’язково написав, коли вже буде зі своїми побратимами. Пізніше Наталя дізналася, що потяг в Маріуполь не пустили, і Володимир добирався чи на таксі, чи попутками.
“Ходор” у Маріуполі
“Перші дні, вірніше ночі, спілкувалися через Телеграм. Про себе мало що говорив, дуже хвилювався за мене з молодшими дітьми. Просив, щоб ми десь переїхали, бо чоловік з 25 лютого теж був на службі, а наш будинок при самій трасі. Потім зв’язку не було п’ять днів, я переживала, нервувала, але знала, що з ним все відносно нормально. Далі син раз на пару днів писав те довгоочікуване “живий, цілий” і запитував, як ми. Дуже хвилювався за нас. Був момент, напевно, десь під кінець березня, коли Вовчик дуже допитувався, чим нам допомогти, і якщо потрібно, то попросить своїх друзів, щоб допомогли. Не міг ніяк повірити чи сприйняти, що десь може бути все нормально на фоні того, що відбувалося в Маріуполі. Тоді я відповіла, що у нас справді все більш-менш, що у мене навіть замовили торт на дитячий день народження. Далі була пауза, і він відповів: “Торт? Тоді у вас і справді все нормально”.
“Ходор” у Маріуполі
Якщо чесно, я ніколи не запитувала подробиць про їжу та пиття, чи втомлений, чи відпочивав, я просто боялася почути відповідь. Вже, напевно, під кінець квітня запитала, чи насправді все критично, а він відповів: “Ситуація не супер, але контрольована”. Тоді в них ще була надія. І у мене теж”.
Моє повідомлення “Люблю тебе безмежно” він вже не прочитав…”
Травень 2022 року для Наталії Ходаківської став початком справжнього пекла на землі. Відчай і безвихідь в кожному повідомленні від сина. Її з чоловіком розривало від безсилля, бо вони нічим не могли допомогти своїй дитині.
“Ночами, провалюючись у якесь безпам’ятство, бо ж про сон не йшлося, я уявляла себе якоюсь міфічною велетенською птахою, яка своїми крилами огортаю ту прокляту “Азовсталь”. 8 травня був День матері. “Живий, цілий. Вітаю тебе з твоїм днем. І вибач за все”. Моє повідомлення “Люблю тебе безмежно” він вже не прочитав…”.
Останнє листування з мамою
9 травня Наталя прокинулася з відчуттям порожнечі всередині, наче з неї щось вирвали. Жінка фізично відчувала цю порожнечу. Наступні дні були, ніби у якійсь паралельні реальності. Повідомлення не прочитане, в мережі не з’являвся. 11 травня дзвінок, коли Наталя тільки почула, що це Патронатна служба, вже все зрозуміла.
Далі слова: “8 травня було пряме влучання бомби в один із бункерів “Азовсталі”, дуже багато загиблих, серед них ваш син, Ходаківський Володимир…”
Більшість побратимів, коли чують псевдо “Ходор”, одразу говорять про його почуття гумору. Володимир міг своїми жартами підтримувати настрій побратимів у найскладніших ситуаціях. Насправді він надзвичайно сильна людина, правдолюб, не любив підлабузництва, зводив до мінімуму спілкування з людьми, які йому не імпонували, навіть коли таке спілкування приносило б якусь вигоду. Саме так зараз намагається жити і Наталя.
Нагороди та патчі Володимира “Ходора” Ходаківського
“Я розумію, та й знаю, що він був звичайним молодим хлопцем зі своїми недоліками, звичками, які мені зовсім не подобалися, але для мене він назавжди залишиться найкращим старшим сином, практично ідеальним, моєю підтримкою і найкращим другом. Люблю безмежно та все одно чекаю”.
