Пів року тому Святослав Сірий повернувся з полону. 6 травня боєць “Азову” з позивним “Хоробрий” ступив на українську землю після 354 днів перебування у неволі. Два місяці в Оленівській колонії, решту — у Донецькому слідчому ізоляторі. Після короткотривалої реабілітації сержант Святослав Сірий знову у строю: зараз він у складі артилерії бригади “Азов” воює проти російських загарбників на Донеччині. Розкривати деталі про сьогодення військовослужбовцю не дозволено, проте “Хоробрий” розповів про свою юність — про патріотичне виховання, про події в Маріуполі навесні 2022 і полон, який тривав майже рік.
“Хоробрим” став після подій на Майдані
Святославу Сірому 28 років, він корінний львів’янин. За освітою психолог-управлінець, навчався на філософському факультеті Львівського національного університету імені Франка.
“Хоробрим” Святослав став ще на початку 2014 року під час Революції Гідності.
“Коли був останній штурм Майдану силовиками, я в ту ніч якраз приїхав до Києва. А вранці треба було виконати одну непросту вилазку для того, щоб збити брандспойт, який нас там поливав. Для цього завдання збирали добровольців, але мало хто погоджувався. Я зголосився, до мене ще приєдналися інші хлопці. І ми разом це зробили. А коли повернулися з цього завдання, нам інші виразили свою повагу.
Один запитав:
— Як тебе звати?
— Святослав.
— Клас, тоді будеш Хоробрим”.
Так він став Святославом “Хоробрим”.
Патріотичне виховання від народження
Святослав ріс в родині з націоналістичними поглядами. Його батьки були активістами в різних націоналістично-патріотичних організаціях. З дитинства Святослав, його молодша сестра Дзвінка та брат Северин знали напам’ять багато повстанських, стрілецьких та патріотичних пісень. Ще були поїздки в гори та на місця визначних битв.
“І я взагалі вважаю, що історія і знання її — це одне з джерел сили людини. Бо як можна жити й не знати, ким були твої пращури, що вони зробили та принесли в цей світ. Історія дає багато знань. Коли поглинаєш в неї, то приходить розуміння того, як формувались ті чи інші речі в сучасному суспільстві.
Ти розумієш, яка всередині української нації є сила духу, сила волі, постійна войовничість. І саме тому нам вдається так ефективно і героїчно відбивати противника і забирати своє. Бо все це в нас закладено давно. Наші пращури це робили ще багато століть тому, зараз ми продовжуємо цю боротьбу і знову відстоюємо свою незалежність”.
За словами Святослава, чим більше він вивчав історію України, тим глибше проймався та надихався.
“Подвиги минулого дали мені сил, аби не вагаючись і не боячись взяти до рук зброю і піти на війну. На початку 2020 року приєднався до лав “Азову”. У десятому класі зі знайомим потрапили в організацію “Студентське братство імені Степана Бандери”, там було багато хлопців — футбольних фанатів. По суті звідти й почався мій шлях в громадському секторі, в якому я працював, допомагав і розвивався аж допоки не потрапив в “Азов”.
У студентські роки Святослав займався громадською діяльністю: був керівником цивільного корпусу “Азова”, потім головним в штабі Національного корпусу Львівській області. Організація розвивалася — активісти брали участь в громадсько-політичному житті. Не обмежувалися тільки Львовом та регіоном, намагалися розвиватися по всій країні, як 10 років тому цим колективом хлопці поїхали на Майдан.
“З початком війни наші пріоритети розширилися, ми стали допомагати фронту. Ще більше зробили акцент на військово-патріотичному вихованні молоді. Багато читали лекцій з ідеології та світогляду. Проводили військові вишколи, де вчили правила поводження зі зброєю, їздили в гори, щоб опанувати навички штурмового альпінізму. А ще були інтелектуальні ігри, спаринги, ватри з гітарою і патріотичними піснями. Всі ці заходи згуртовували та об’єднували молодь”.
Святослав мріяв раніше приєднатися до війська, але не хотів кидати напризволяще організацію, в яку вклав багато сил та часу. І як тільки знайшов людину, яка продовжила цим займатися на тому ж рівні, він зі спокійною совістю пішов служити в “Азов”.
Збиралися на плановий бойовий виїзд, а потрапили на повномасштабну війну
На початок повномасштабного вторгнення “Хоробрий” з іншими бійцями гаубичного артилерійського дивізіону знаходився на базі в Юр’ївці.
“Ми готувалися до планового бойового виїзду. Були готові до двох варіантів подій. Перший — якщо не відбувається вторгнення, то за планом ми їдемо і працюємо, а другий — виїжджаємо в Маріуполь і займаємося обороною міста. Тому коли зранку 24 лютого підняли по бойовій тривозі, всі речі у хлопців з нашої батареї були зібрані. Навіть гаубиці були зачеплені. Через пів години наша батарея у повному складі вже вирушила в Маріуполь”.
На той момент Святослав Сірий був командиром гаубичного розрахунку, у якому серед іншої зброї була гармата “Берія-Сталін-3” 1947 року виробництва.
“Цю гармату зняли з постаменту ще до мене. Її мені передали уже в робочому стані. Але тільки я і мій розрахунок вмів з нею працювати. Її особливість — далекобійність. Попри великий ризик, що вона може розірватися, знос її ствола в рази перевищує допустимі норми, ми з нею працювали дуже успішно в Маріуполі”.
Маріуполь не був готовий до вторгнення
За словами Святослава, місто не було підготовлене до оборони — ні стратегічно, ні тактично.
“І це не про бомбосховища. А про першу, другу, третю лінії оборони. Про мінні загородження. Про забетоновані капоніри для гаубиць, танків тощо. Про відсутність нормального озброєння і великої кількості боєприпасів для ефективної оборони. Ну, і саме розташування Маріуполя, його легко взяти у кільце, що і сталося. Місто, яке багато років знаходиться поблизу фронту, мало би стати фортецею, тобто з 2014 року активно готуватися до можливого вторгнення і бути напоготові оборонятися. Хто ця людина в Міністерстві оборони або Генеральному штабі, яка відповідала за Маріуполь, я не знаю, але до неї багато питань”.
Мотивовані та сильні за характером
Говорячи про героїзм своїх побратимів, “Хоробрий” акцентує увагу на мотивованості підрозділу. І честь. Це для “азовців” найголовніше.
“В той момент, коли ти маєш зробити, як ви кажете, героїчний вчинок, ти не думаєш — а як буде. Ти просто розумієш, що не можеш вчинити інакше. І це говорить про внутрішній стрижень, який частково є з народження, а іншу частину ти в собі загартовуєш впродовж життя. Вся оборона Маріуполя на цьому була побудована — на мотивованих бійцях. Вони могли втекти, могли здатись набагато раніше, могли просто здати місто. Але всі ці люди об’єдналися, “Азов” з іншими підрозділами, і для них було справою честі боронити Маріуполь. Навіть в середині березня, коли ситуація стала вже критичною, ми все одно продовжували боротися за кожен будинок, за кожен клаптик землі. Ти просто “вигризаєш” метр за метром, відбиваєш штурми, рятуєш побратимів, допомагаєш цивільним”.
Хоробрий на “Азовсталі”
За словами Святослава, ідеологія та образ “Азова” притягували до себе певну категорію людей. Перш за все сильних за характером. Тільки такі люди могли потрапити в підрозділ і виконувати бойові завдання.
“На курсі молодого бійця ти мав довести, що у тебе є цей характер, ці високі моральні якості. І саме при обороні Маріуполя, в цих екстремальних умовах, у “азовців” проявився героїзм”.
Дорога життя довжиною 2 км — від “Азовсталі” до автобуса
На жаль, в боях Святослав втратив побратимів і друзів. Сам був впевнений, що вижити не вдасться, тому кілька разів писав дружині листи, в яких прощався з нею.
Святослав з дружиною
“Останній був, коли ми вже були на “Азовсталі”. Без сентиментів та негативу, просто написав, щоб вона новину про мою можливу смерть прийняла героїчно і продовжувала жити далі. А далі була здача в полон. Нам сказали, що 3-4 місяці ми проведемо в гарних умовах. Хлопці з різних підрозділів по-різному реагували на цю новину. Хтось грав на гітарі, тішився, сміявся, співав: “Ура, все закінчилось, ми виходимо”. А ми — хлопці з “Азову” — були засмучені, бо навіть попри обіцянки про хороші умови, розуміли, здача ворогу — це найгірше, що собі можна уявити”.
З “Азовсталі” Святослав виходив 18 травня. Він йшов разом з пораненими побратимами. “Хоробрий” 20 квітня отримав уламкова ураження ніг. Від заводу до автобусів відстань була десь 2 км, її травмовані “азовці” подолали дуже повільно, майже за дві години.
“Це була дорога життя. Ти йдеш і роздивляєшся все навкруги — розвалене місто, розбомблений завод. І поки повільно крокуєш, ти переосмислюєш все своє життя: що доброго зробив, а що не встиг зробити. Згадуєш всіх друзів, які загинули. Згадуєш всі яскраві й трагічні моменти під час оборони міста. І, звичайно, роздуми про те, що нас далі чекає в полоні”.
В Оленівці читали книги, в СІЗО — переповідали фільми та вчили польську
Про перебування в Оленівській колонії “Хоробрий” перш за все згадує про книги. Там у полонених була можливість читати, але за книгами була черга.
“Здебільшого це була стара література, радянська. Мені пощастило прочитати “Троща” Василя Шкляра, це роман про повстанця, якого відправили в Сибір, він виживав і повернувся до цивільного життя. А ще дві історичні книги Дмитра Міщенка. А в Донецькому СІЗО читати можливості вже не було. Одну книгу дали десь за місяць до звільнення. Це був “Князь Срібний”, історичний роман Толстого про Івана Грозного. Імперіалістична книга. Читали і її, бо не було вибору”.
У камері в Донецькому СІЗО, де 10 місяців перебував “Хоробрий”, знаходилися його побратими з “Азову”. Серед них Валерій “Тейваз” та Андрій “Електрон”. Щоб не впасти духом, хлопці підтримували один одного.
“Атмосфера в камері — найважливіший фактор для нормального виживання і психічного здоров’я. У нас колектив був хороший. Ми багато розмовляли про минуле, про майбутнє, будували плани, мріяли. Ми були впевнені, що наші родини нас не забули й за нас борються. Ми постійно розмовляли і коли бачили, що хтось замовкав, починав занурюватися в себе, одразу намагалися підняти дух, відірвати від сумних думок”.
Майже щодня хлопцям вдавалося тренуватися, щоб м’язи не атрофувалися. Десь по дві години розминали тіло. Більше серйозно займатися спортом не було ані простору, адже в камері, яка вміщує до десяти людей, знаходилося вдвічі більше, ані сил — хоч і годували тричі на день, але порції були малими та низькокалорійними.
“Щоб скоротити час, розповідали про фільми хто які дивився, переказували сюжет, описували акторів. Один фільм можна було розповідати годину-півтори. Ще вчили польську мову, серед нас були хлопці, які колись працювали в Польщі. Хтось володів англійською. І ми намагалися вчити, спілкуватися між собою польською й англійською”.
До полонених “азовців” особливе ставлення
Особливе ставлення від робітників СІЗО “Хоробрий” відчував завжди. “Азовець”, артилерист та ще родом зі Львова. Каже, що кожен його вихід на допит чи інші процедури обов’язково супроводжувався стусанами. Вони свою справу добре знають — б’ють боляче, але не залишають слідів на тілі.
“Щоразу коли обшуки були в камері або шикування, запитували, хто артилерист. Або, наприклад, підходили до мене чи до когось іншого, питали, а ти хто за військовою освітою чи за спеціальністю. Тільки чули, що артилерист або розвідник, тут же починалася “виховна робота”. Навіть якщо у тебе була інша посада, але ти “азовець”, то до тебе особливе ставлення. Вони знайдуть до чого “докопатись”. Особливо дісталося, коли ми тільки приїхали в СІЗО. У мене є татуювання — на спині герб. За нього мене найбільш мордували.
Доба в ув’язненні відчувається довшою, ніж 24 години. За словами Святослава, якщо день був неспокійний, то він розтягувався на тиждень і навіть на місяць.
“Коли проводили різні дисциплінарні силові роботи в інших камерах. Ти нічого не бачиш — що відбувається в інших камерах, але чуєш. І постійно відчуваєш напругу і очікуєш, що скоро і до твоєї камери дійдуть. Ось цей час очікування перетворювався на вічність”.
Мрії “Хороброго” — стати батьком великої родини і виграти цю війну
На волю Святослав Сірий вийшов 6 травня. Сьогодні рівно шість місяців. “Хоробрий” пройшов реабілітацію. Каже, що з перших днів на волі відчув себе психологічно стабільним. Міг керувати автомобілем, виходити в торгові центри, де велике скупчення людей.
День обміну — Святослав повернувся на українську землю
“Мене не дратували люди, що вони ходять по магазинах, сидять в кав’ярнях тощо. Можу сказати, що пропрацювавши свій досвід, став набагато спокійнішим. Саме так я ставлюся до проблем — спокійно, без зайвих емоцій. Я ж психолог за освітою і можу рекомендувати, спираючись на власний досвід, розв’язувати будь-яке питання з холодним розумом і таким же серцем. А ще — все заздалегідь добре планувати. Сни сняться, іноді вони неприємні. Наприклад, що я знову попадаю в тюрму або я знаходжусь на окупованій території, і думаю, як звідти вибратися, щоб мене не знайшли, щоб я знову не потрапив за ґрати. Інколи на вулицях бачу загиблих побратимів, просто зустрічаю людей, які рисами дуже схожі на товаришів і не одразу розумієш, хто перед тобою”.
Швидкому відновленню сприяли рідні. Вони своєю любов’ю та увагою допомогли Святославу стабілізуватися. Ще “Хоробрий” вирішив нічого не тримати в собі, тому розповідав про Маріуполь та полон всім, хто питав і готовий був його вислухати.
Святослав Сірий хоче поїхати в гори, це маленька мрія. А велика — стати батьком великої української родини.
Хоробрий з дружиною після повернення з полону
“Ну, і, звичайно, продовжувати службу і впевнено рухатися до наближення перемоги України в цій війні. Ми повинні зробити все, щоб закінчити війну і не передати цей тягар наступному поколінню”.
23 вересня “Хоробрий” спеціально зі Львова приїхав до Києва, щоб взяти участь в містерії — традиційній церемонії на честь загиблих бійців “Азову”.
“Це знакова подія, які відбувається щороку і глибоко пов’язана з військовою ритуалістикою. Вона завжди супроводжується сумом, тому що ми згадуємо наших побратимів, які загинули. Але містерія ще насичена героїзмом — згадуємо, який шлях пройшов підрозділ, який шлях пройшли бійці.
Що завдяки нашим побратимам багато людей вижило, ми отримали багато перемог в Маріуполі. На жаль, втрати понесли непомірні. В цей день, коли ми перебували у полоні, хвилиною мовчання вшанували полеглих під час оборони Маріуполя побратимів, згадали про них, якими вони були, про їхні подвиги. Так що навіть у ворожому ув’язненні ми про цю традицію не забули”.
З середини жовтня Святослав “Хоробрий” знову в строю, пліч-о-пліч з побратимами з “Азову”.