Про таких, як він, треба писати книги та знімати фільми. Саме ці воїни творять історію сучасної України. Майору Арсену Дмитрику 29 років, дев’ять з яких він на російсько-українській війні. На початку повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Був на “Азовсталі”. Після виходу звідти потрапив до Оленівки. Вижив у теракті, який стався тут в ніч з 28 на 29 липня минулого року.
Зазнав сильного поранення. Далі – донецька лікарня, знову в’язниця та обмін. Після реабілітації вдома повернувся на фронт. Сьогодні командує 1-м батальйоном спецпризначення бригади “Азов”. Воює під Кремінною.
– Якою сьогодні є ситуація на вашому напрямку? – запитую Арсена телефоном.
– Ми знаходимося в активній обороні, – розказує. – На певних ділянках фронту навіть намагаємося робити невеликі наступи. У нас специфічні умови – відкрита місцевість, де великими родами військ, технікою не маневруватимеш, тому рятують маленькі групи, рейдові дії, ударні БПЛА тощо. Помаленьку рухаємося. Це така тактика повзучого просування, яку ми застосовували до 24 лютого минулого року – квадратний метр до квадратного метру. Так і забираємо потроху наші території.
– У статті Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного для британського видання The Economist ідеться про те, що війна поступово стає позиційною. У суспільстві звучать думки, що вона “зайшла в глухий кут”…
– Усі чомусь вважають, що позиційна війна – це повторення ситуації 2015-2016 років, тобто застою. На мою думку, це не так. У мене є з чим порівнювати – те, що було до 24 лютого минулого року і після. Я читав цю статтю Валерія Федоровича. Він правильно сказав: дайте нам певне озброєння, і ми далі будемо відвойовувати наші території. Згадайте, як усі очікували, що контрнаступ буде таким, як харківська операція. Але потрібно розуміти, що противник також вчиться, перегруповується. І він не дурний. Це також треба враховувати. Ми, військові, більше переймаємося через те, щоб позиційна війна не перейшла у перемовини. Зрозуміло, що будь-яка війна закінчується ними. Але найголовніше – за яких умов. Я вам гарантую: якщо ми повернемося до ситуації 2015-2016 років, коли забороняли стріляти, реакція вже буде іншою. Ми й далі йтимемо вперед. “Азов” однозначно так налаштований. Знаю, що такі настрої панують і в інших підрозділах, адже ми спілкуємося між собою. Знаходимося на одній хвилі. Ми на цій війні втратили дуже багато часу та друзів. Це те, що не купиш за гроші.
Скажу вам так: військові зрозуміли, про що йдеться у цій статті. Та Валерій Федорович намагався так пояснити, щоб зрозуміли й цивільні. Але ж ви розумієте: кожен читає між рядками і думає, що хоче. Особисто у мене є чуйка, що все буде добре (посміхається. – О.М.). Хоч, справді, ми теж вже змучилися…
– Навіть уявити складно, де ви берете цю витримку й сили.
– У людей є така якість, як звичка. Знаєте, усі думали, що ми вийдемо з полону трохи несповна розуму. А ми вийшли нормальні. Питають: “Як так?! Як ви не з’їхали з глузду?”. Кажу: “Так а чому ми мали це зробити?!”
– Ви були в страшних нелюдських умовах.
– Так точно! Але ми до того готувалися сім років. І готували свій особовий склад. Якщо взяти цивільну людину, яка не була під обстрілами, не брала участь у бойових діях, ніколи не надавала першу медичну допомогу, то їй психологічно буде важко. А для нас – нічого нового. Звичайно, ми усі хочемо поїхати додому, вдягнути крокси, ямайську сорочку, шорти та забути про військо взагалі. Але ми розуміємо, що у полоні ще шістсот наших хлопців, тому треба продовжувати поповнювати обмінний фонд. Плюс, злоба на росіян. Особливо після теракту в Оленівці. Це у нас вже особисте. І потрібно нарешті все це закінчити. Я не хочу, щоб мої діти продовжували мою справу. Так, вони будуть готові до того – це однозначно. Однак, повторюся, я не хочу, щоб їм довелося це робити. Тому нам треба завершувати та йти до кінця.
– Це війна нашого покоління?
– Я б сказав: двох-трьох поколінь. Те, яке йде після мене, вже також воює. Зараз приходять хлопці по 18-19 років – ті, хто виросли та формувалися вже під час цієї війни. Дуже багато молодих. У нас середній вік – десь 25 років.
– Як ви – командир з ними комунікуєте, знаходите спільну мову?
– Кожен командир має бути психологом. Дивіться, я пройшов усі ті ж щаблі, що вони проходять. Я потрапив до “Азову”, коли мені було 19 років. Був простим солдатом. Теж копав окопи, мерз у них, мене обстрілювали тощо. Я знаю, як з ними говорити. Єдиний мінус, через який буває важко: нинішнє покоління є “тепличним” (посміхається. – О.М.).
– Чому?
– Тому що вони виросли за комп’ютерами. Ці “тепличні” розумніші в тому плані, що швидко розбираються у технічних питаннях. Дай йому квадрокоптер, хутко зорієнтується, якщо треба – без проблем “перепрошиє” програми. Багато хто дуже добре знає англійську, що рятує, адже чимало зброї йде з інструкціями іноземною мовою. А наше покоління трохи інше – такі “жорстики”: Нащо думати?! Пішли й зробили (всміхається. – О.М.). А ці ж розумні, але “тепличні” – їм в ніжки холодно. Вони не вміють дрова рубати, розумієте?! То ми знайшли рішення: купили газові балони й гріємося ними. Адже змусити їх рубати дрова й топити буржуйку – це ще один квест (посміхається. – О.М.). Нам, командирам, дуже допомагає те, що ми пройшли всі ці етапи. Знаємо лайфхаки, яких навчаємо бійців. По побуту з ними все вирішуємо. Це перший обов’язковий момент.
Другий: має бути довіра до командування. Вони бачать командирів на позиціях. Немає такого, що командир роти чи батальйону не пройшовся своєю лінією й не подивився, що там. У нас Друг Редіс ходить по передовій, де до противника – 200 метрів! Я намагаюся раз на тиждень приїхати на позиції. Тут напряму спілкуюся з бійцями. Бо коли вони виїжджають з позицій на відпочинок, їм не хочеться нікого слухати. Є лише бажання перепочити, позалипати в Інтернеті та поїсти шаурму. І я їх розумію, бо теж був на цьому місці.
Третій момент: ставлення до особового складу. Вони мають перепочивати. Ми працюємо на три цикли: відпочинок-підготовка-війна і так по колу. Молоді бачать, що ми за ними дивимося, говоримо з ними, що теж важливо. Буває таке, що приходить боєць і каже: “Командире, я робитиму все, але мені страшно”. Відповідаю: “Без проблем. Спробуй поїздити на машині. Жодна війна ще не була виграна без тилу. Можеш поки підвозити хлопцям їжу”. Тобто ми ще й направляємо.
– Чи важко вам взагалі ухвалювати рішення?
– Я, як командир, мушу думати на холодну голову. У мене завжди є ваги. Наприклад: якщо ми візьмемо цю позицію штурмом, так, матимемо втрати одного чи два загиблих, але вона тактично буде вигіднішою і нас надалі так інтесивно не обстрілюватимуть. Ми завжди будь-яку операцію розбираємо просто “до молекул” – промальовуємо детально усі маршрути, плануємо так, щоб було якомога менше втрат з нашого боку.
У мене бійців – понад 600. Я намагаюся усіх запам’ятати в обличчя. Даю наказ, бо маю це робити, і хлопці виконують. Вони розуміють, для чого йдуть. До прикладу, у мене є боєць, який втратив у Бучі сім’ю – дружину і дитину. Він каже: “Командире, я буду тут до кінця. Підписуй мене на будь-яку двіжуху!”. Але я розумію, що тут треба інколи давати “стоп-кран”, бо таких людей потрібно зупиняти.
– Це страшна історія…
– Таких історій у нас чимало! По Маріуполю теж.
– До речі, про Маріуполь. Ви тут зустріли повномасштабне вторгнення. Як це було?
– Ми всі знаходилися на базі. На початку п’ятої ранку почалися обстріли та підриви “закладок”. Нам надійшла команда до повної бойової готовності.
– А як ви опинилися на “Азовсталі”?
– Ми туди потрапили десь за місяць. Противник вже прорвав лінію оборони міста, увійшов сюди, і ми помаленьку з кожною вулицею відходили. Найбільше руйнувань було на лівому березі Маріуполя, тому що ми там оборонялися до останнього. Було так: вони йшли колоною, отримували від нас, прилітала їхня авіація і “розбирала” весь район – усі будинки повністю “під нуль”. Тоді знову йшла інша колона і по тому ж сценарію. Так вони руйнували вулицю за вулицею. Знаєте, я до останнього думав, що в місто ніхто не заходитиме. Бо вести тут бойові дії – дуже важко.
– Що вам найбільше запам’яталося з часів перебування на комбінаті?
– (Кілька секунд думає. – О.М.) Шоколад. З ним були великі проблеми. Ми брали шоколадки, ходили до госпіталю (а це теж був той ще квест, щоб пройти цілим та неушкодженим) і віддавали їх нашим хлопцям. Ті, хто тільки що робили смерть ворогам, підривали танки, тішилися, як діти, тій шоколадці…
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що багато хто неохоче виходив з “Азовсталі”. Чому?
– У нас взагалі в полон ніхто не хотів виходити!
– Краще померти?
– Ні! Усі хочуть жити до ста років – ми теж (посміхається. – О.М.). Але коли ми розуміли, що оточення неминуче, зібралися й вирішили: стоїмо тут до останнього. Ні у кого не було заперечень. Ми усвідомлювали, навіщо там були. Зараз звучать розмови, чи доцільно тоді було знаходитися в Маріуполі? Вважаю, що так. По-перше, ми стільки сил ворога стягнули на себе. По-друге, привернули увагу, зокрема світову. По-третє, піднімали бойовий дух. Мені кілька разів дзвонили мої знайомі командири інших спецпідрозділів і просили сказати щось їхнім бійцям, які йшли на вихід. Вони розуміли, що нам там на “Азовсталі” не солодко, тому зі свого боку мають все зробити по максимуму. Ти сидиш на тому заводі й думаєш: хлопці отримують натхнення тільки від того, що ти просто з ними поговорив! Було приємно! Зрозуміло, що хотілося стояти. А коли прилетіли перші партії гвинтокрилів, і ти побачив людей, яких не бачив по пів року, то це взагалі! Першою нашою фразою до них було: “Ви – божевільні чи що?! Навіщо ви прилетіли?!” (всміхається. – О.М.). Вони сміялися.
Знаєте, були розмови про те, щоб вести бойові дії на підземеллях. З “Азовсталі” було реально вийти малими групами тими ж підземними тунелями. Але ж у нас були поранені. То як: я зараз вийду, а мої хлопці в полон здаватимуться чи їх, не дай Бог, розстріляють, бо вони – “Азов”?! Ні, ми такого не могли допустити. Тоді Друг Редіс проводив перемовини з російським гру. Ми по максимуму намагалися вибити плюси для наших поранених. Так, певні домовленості росіянами не були дотримані. Але ми з свого боку зробили все, що могли…
– Які саме?
– Ми порушували питання про те, щоб наші поранені були направлені до Новоазовська, отримали необхідну медичну допомогу й були серед перших, кого обміняють. Але ж цього не сталося.
– Чому вони не дотрималися домовленостей?
– Бо це росіяни! Як казав мені наш керівник артилерії, який загинув в Оленівці: “Лемко, не шукай логіки в діях русских!”. Така у них ментальність. Вони з тієї категорії, які думають лише за себе і не дотримуються свого слова. Хоча заради справедливості треба сказати, що не усі там такі. Є офіцери, які тримали слово. Але таких одиниці.
– Після виходу з Маріуполя ви перебували в Оленівці, де пережили теракт, в якому загинуло 53 полонених та понад 130 були поранені, серед яких і ви. Зацитую вас: “Кожному, хто заїкнеться про “братський народ”, розкажіть про Оленівку”. Що б ви розказали?
– Перше: там були лише “азовці”. Друге: якби не наші полонені хлопці-медики, які надавали першу медичну допомогу, там було б набагато більше втрат. Третє: це було зроблено спеціально. Нас, поранених, вивезли лише через шість годин після того, як це сталося. Ми лежали на бетоні, стікали кров’ю. Я потім говорив на допиті з їхніми офіцерами про це, питав, навіщо вони таке зробили? Казав: “Ви розумієте, що викликали на себе ще більше злоби?!”. Відповідали, що не вони приймають такі рішення. Але зрозуміло, що росіяни хотіли усіх нас стратити. Дуже добре, що вони, як завжди, погано спланували, і загинули не всі. Ми ж були там закриті. Виривали ту сітку, щоб вийти, але нам ніхто не збирався відкривати, бо охорона втекла. Потім з’явилася й почала стріляти в повітря, щоб відійшли…
Думаю, вони цим ще хотіли нас поставити на місце: у Маріуполі не взяли, а тепер про них весь світ говорить, як же вони набридли. Але, насправді, тим терактом вони ще “долили масла у вогонь”.
– Вас тоді доправили до донецької лікарні. Як зустріли?
– Коли нас привезли до приймальні, там всі жіночки плакали. Потім дали нам води. Обмивали.
– Вас там оперували?
– Півтори години виймали уламки.
– Коли ви знаходилися в лікарні, туди приїхало російське телебачення. Бачила і вас в тій програмі про “азовців”…
– Ви послухали мій русский язык? (сміється. – О.М.).
– Так. Якось незвично було слухати – ніби зовсім інша людина…
– Бо у мене щелепа “не росте” для російської (всміхається. – О.М.). У мене після того книжкою кинули (сміється. – О.М.).
– Хто?
– Старший. Сказав: “Учи русский язык!”
– Як ви взагалі потрапили на ті зйомки?
– Мене зранку розбудили, принесли мені гольф та джинси. Сказали, що зараз приїде телебачення, треба дати інтерв’ю. Питаю, а що говорити? “Що все добре, хочу додому”. Пообіцяли, що потім поїду на обмін. Але після того відео мене повезли знову… в Оленівку (всміхається. – О.М.).
– А коли обміняли?
– Десь за місяць після того.
– Ви на тому відео дуже худий. Скільки втратили за час полону?
– Десь 30 кілограмів.
– Після обміну ви проходили реабілітацію?
– Перший місяць ми проходили лікування. Наша патронатна служба лікувала нас дуже добре. Наші дівчата – молодці! Ми були в прекрасних умовах. Потім трохи побули вдома. Хоча паралельно працювали над питаннями наших полонених. Плюс, займалися вже формуванням батальйону. Для цього потрібна була база. Ми зверталися по допомогу до меценатів. Не було такого, щоб хтось відмовив. Крапля до краплі, й вже мали цілу кружечку.
– Ви ще в полоні планували повернутися на фронт?
– Тим терактом в Оленівці вони дуже сильно рознервували нас. Там загинуло багато наших друзів. Це були такі хороші “рекси” – хлопці, які служили з 2014-го і пройшли, як кажуть, “Крим і Рим”. Що вони чудили на “Азовсталі”! І так загинули… Треба мститися і закінчити війну. У мене, як і в інших наших командирів, досвіду багато. Ми – практики, а не теоретики. Таких знайти складно. Нам треба усі ці знання передавати нашим хлопцям і йти до перемоги.
– Що для вас буде перемогою?
– Перше, ми повинні вернути наші території до кордонів 1991 року. Друге, повернути усіх наших полонених та знайти зниклих безвісти, яких, на жаль, теж немало. Третє, те, що я говорю усім своїм хлопцям: не думайте, що зараз ми виграємо цю війну і далі житимемо на розслабоні. Так не буде. Нам доведеться працювати вдвічі більше, щоб відбудовувати країну. Роботи – купа! Крім того, важливим питанням буде підтримка військових. Ми вже сьогодні спілкуємося про це зі своїми хлопцями. Треба, щоб не повторилася ситуація 2016-2017 років, коли звучало: “Ми вас туди не посилали!”. Також буде на порядку денному, наприклад, забезпечення сім’ї загиблого молодого бійця квартирою, або лікування пораненого. Це нам треба буде робити. Чому нам? Бо за нас ніхто не думатиме. А якщо думатиме, то це стане для нас таким бонусом.
Фото надані Арсеном Дмитриком
