Михайло Василенко пішов служити добровольцем, хоч лікарі забороняли йому. “Миня” воював на Луганщині, а наприкінці 2019 приєднався до “Азову”. У Маріуполі він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Подружжя виховувало сина, та Михайло дуже хотів доньку. Коли почалася повномасштабна війна, Інна була вагітна. З 5-річним сином ховалася у підвалі у Маріуполі. Туди 26 лютого приїхав “Миня” і привіз ліки дружині. Вони врятували життя Злати, яка ніколи не побачить свого тата.
Михайло Василенко загинув у Маріуполі 24 березня 2022. Йому був 31 рік. Для Свої поділилися спогадами про чоловіка і друга дружина Інна та побратим Дмитро.
Пішов в армію попри заборону лікарів
Михайло Василенко родом з Верхньодніпровська, що на Дніпропетровщині. Вивчився на тракториста-машиніста та слюсаря-ремонтника, але працював зовсім в інших сферах. У 2010-2011 роках проходив строкову службу — в армію Михайло пішов попри заборону лікарів. Рідні кажуть, вже тоді Михайло обрав військову сферу як професійний напрямок самореалізації: він чітко намітив цілі та йшов тим шляхом, де вважав свій потенціал найбільш дієвим і корисним.
З березня 2015 року служив у 56-й окремій мотопіхотній бригаді, брав участь у боях на Луганщині, зокрема у Попасній та Щасті. З серпня 2016 по травень 2018 року служив по контракту у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді.
Михайло на Луганщині, у Щасті
А після “Миня” вступив до лав полку “Азов”: спочатку служив на посаді гранатометника, а згодом був підвищений до командира мінометного взводу.
Інна — маріупольчанка. З Михайлом вона познайомилася завдяки чоловікові своєї подруги. Згадує, коли вперше побачили одне одного, то одразу зрозуміли — будемо разом до самісінької старості.
Інна і Михайло
“Через три місяці після знайомства Міша освідчився мені, і 20 листопада 2019 року ми офіційно стали чоловіком і дружиною. Ми жили спочатку в квартирі, яку я орендувала ще до знайомства з Мішею. А потім мій батько сказав, що будинок, в якому він жив, тепер мій, і ми можемо туди переїздити. Разом з чоловіком повністю робили ремонт, вдвох міняли вікна тощо. Коли закінчили ремонт і все купили у будинок, вирішили, що вже точно можна народжувати доньку. Міша дуже сильно хотів саме доньку. І 17 грудня 2021 року, коли я зробила тест, підійшла до нього і спитала: “Ти вже думав, що ти мені подаруєш за народження донечки?”. Він каже: “Автомобіль”, на що я відповіла: “Ну, добре, у тебе вісім місяців, щоб назбирати мені на машину”. Яким же Міша був тоді щасливим. Сказав, поки не купить автівку, носитиме мене на руках”.
Зустрілися на дві хвилини — коханий передав вітаміни, які врятували нашу доньку
24 лютого 2022 року Михайло Василенко був на навчанні у Золочеві, на Львівщині. А наступного — вже у Маріуполі, боронив місто від російської навали з побратимами.
“26 лютого у нас ще був звʼязок. Міша приїхав до нас у підвал на Лівому березі, неподалік від “Азовсталі”. Це була єдина наша зустріч, яка тривала лише дві хвилини, і, на жаль, остання. Чоловік привіз мені дуже багато вітамінів для вагітних, і тим самим врятував нашу донечку. Бо далі у нас не було ні води, ні їжі. І ліків для старшого сина Давида, якому було дуже погано — у підвалі у більшості дітей почалась рвота з високою температурою”.
Інна, Михайло та Давид
Інна згадує, як було страшно. Вона нічого не знала — що відбувається на поверхні і чи є там взагалі ще світ. Щодня Інна чула, як складаються плити будинку, у підвалі якого вона переховувалася із сином. Інна була впевнена, що не сьогодні, так завтра будинок завалиться. Але він вистояв.
“Коли їжі не стало, у нас були розмови про те, коли ми виберемося, що одразу купимо. Мрія Давида — пряники з молоком”.
Вижили в Маріуполі і дивом вибралися з окупованого міста
А одного дня у підвал зайшли російські військові. Вони змусили всіх жінок і чоловіків вийти на вулицю, а діти залишилися у підвалі і плакали від страху.
“Коли я виходила по коридору з підвала, прилетіла куля в кінець коридора. Там стояло велике дзеркало, військовий світив ліхтарем, побачив там своє відображення у військовій формі і вистрілив. Вони наказали спочатку чоловікам, а потім жінкам роздягатися, націливши автомати. Перевіряли, чи є у нас татуювання або синці від прикладу на плечах. Потім вони сказали, що завтра нас всіх будуть виводити і відправляти в росію.
Зі мною була знайома, її чоловік був у ЗСУ, ми з нею пішли одразу збирати дітей і думати, як виходити самостійно. Але в цей час росіяни зайшли ще раз і сказали виходити вже.
На півдорозі з підвалу я почала сильно плакати і казати, що у мене тато лежачий сам вдома, я пообіцяла, що я його заберу, і тоді ми зможемо спуститися, щоб нас вивозили. Вони запитали, куди саме я збираюся йти, я сказала, що в мікрорайон “Східний”, і вони відпустили зі словами “хай ідуть, там вже чисто”.
Перш ніж відпустити російські військові на камеру дали Давиду цукерку і сказали говорити: “спасібо росії”. Коли Інна з сином йшли дорогою до їхнього будинку, через кожен двір був міні-блокпост, і жінка весь час повторювала Давиду: “Тата у тебе немає, він покинув багато років тому, і ти його не памʼятаєш. Коли будуть щось казати, одразу плач і повторюй, що хочеш до мами. І більше ані слова!”.
“Давиду було п’ять років, і дуже важко було йому пояснити, чому так треба. Черговий блокпост, я відкриваю сумку на перевірку. Повертаю голову і бачу, як син бʼє ногами тих військових. Я думала, у мене серце розірветься від страху.
Почала кричати Давиду, щоб він негайно підійшов до мене. Відходячи від них, я починаю плакати і сваритися на нього, а син каже: “Ті дурні думали, що я граюся з ними, а я їх ненавиджу”
Ми добралися додому. Мій батько зустрів нас зі сльозами, бо був впевнений, що ми виїхали. Через кілька днів ми ходили ловити інтернет до магазину АТБ на “Східному”, і дивом на телефон дійшло повідомлення від бабусі про “гуманітарний коридор”. До нього лишалося 40 хвилин. З подругою побігли за дітьми і без роздумів пішли до тих автобусів”.
Інна каже, була інформація, нібито вивозять без фільтрації. Але це був обман. Їй пощастило, що вона була вагітна і з нею був маленький син, який спав у Інни на руках.
“П’яний водій автобуса, з яким ми ледве не з’їжджали в кювет разів десять, і доба дороги, і ми нарешті виїхали у Василівку. Там нам російські військові сказали, що вони з нами не прощаються і сьогодні ще побачаться. Ми пересіли вже в наші автобуси до Запоріжжя, але коли вони застрягли в багнюці і їх витягували серед поля, та сторона по нас відкрила вогонь. Але все обійшлося”.
Тільки-но опинилися у безпеці і дізналася про загибель чоловіка
Через волонтерів Інна з сином потрапила у Польщу. І вперше за своє життя зрозуміла, що хоче додому, в Україну. У Польщі знайшлися люди, які привезли сім’ю до Хмельницького. Так вони тут і залишились жити.
Ще у мирному Маріуполі, 21 лютого 2022 року, Інна Василенко була на УЗД і дізналася, що під серцем носить доньку. Вона одразу зателефонувала чоловіку: від цієї новини Михайло плакав, наче мала дитина. Інна також не стримувала сліз. Подружжя довго розмовляло, як назвуть свою доньку, і вирішили, що буде Злата Михайлівна. Михайло тоді сказав: “Злата мені подобається, але для наступної дитини тільки я буду вибирати імʼя”.
Інна і Давид
“Чоловік мене переконав, що з ним все буде добре. Що за нього не треба переживати, а моя задача — врятуватися самій і дітей. Ми були в підвалі до 20 квітня, і по “гуманитарному коридору” виїхали до Запоріжжя. Я думала, що я врятувала дітей і все страшне позаду, але звістку про загибель чоловіка я дізналась одразу, у той же день. Мій чоловік загинув 24 березня, обороняючи наше місто…”.
13 серпня 2022 року у Хмельницькому народилась Злата, про яку так мріяв “Миня”, але, на жаль, так і не побачив.
Інна у пологовому будинку з Давидом і маленькою Златою
Був душею колективу — жартував, навіть у найскладніші моменти
Спогадами про Михайла Василенка поділився його побратим Дмитро на псевдо “Демі”. Він згадує, як “Миня” постійно посміхався, жартував, навіть у найскладніші моменти.
“Я добре пам’ятаю перше знайомство з “Минею”. Це був бородатий чолов’яга із серйозним обличчям, який зустрів нас без зайвих запитань — хто ми і звідки.”
“Він одразу запропонував допомогу: допоміг перенести речі до кімнати, облаштувати спальне місце. Наступного ранку, коли ми збиралися на перше шикування, я знову зустрів його. Цього разу він зайшов із усмішкою — і, як завжди, запізнювався, бо відводив сина на секцію спорту. “Миня” жив навпроти мене, і ми часто спілкувалися на різні теми. Згодом командир взводу призначив мене до його розрахунку, і через деякий час він поставив мене навідником”.
Дмитро каже, працювати з Михайлом було легко: він ніколи не ставив себе вище за інших, завжди спілкувався з хлопцями, як із рівними. Водночас “Миня” чітко пояснював, навчав і завжди допомагав виконувати завдання.
“Коли “Миня” став головним сержантом взводу, це було справедливо — він справді був на своєму місці. Михайло завжди дбав про особовий склад, вислуховував проблеми, намагався допомогти, вирішити питання. А ще він був душею колективу — постійно посміхався, жартував, навіть у найскладніші моменти”.
“Демі” пам’ятає їхню останню зустріч, це був перший тиждень повномасштабного вторгнення.
“Демі” і “Миня”
“Миня” щойно повернувся з навчань, і ми нарешті побачилися після довгої розлуки. Він коротко розповів, як вони добиралися до Маріуполя, скільки кілометрів довелося проїхати. І, як завжди, розповідав це з посмішкою. Посміхаючись, він запитав мене, чи встиг я вивезти сім’ю. Я відповів — так. Миня сказав, що щиро радий за мене. Хоча сам знав, що його вагітна дружина залишилася в місті, не встигнувши виїхати. Але він не скаржився, не сумував. Навпаки — впевнено сказав, що все буде добре. І що ми обов’язково зберемося взводом на шашлики, на які збиралися вже майже рік. Це була наша остання розмова. Потім я чув його групу по рації. Востаннє — коли вони переміщалися між будинками, займаючи оборону”.
Більше його голосу “Демі” не чув. Коли він прийшов на командний пункт, йому повідомили, що “Миня” і його група — “двохсоті”. У ту мить Дмитро відчув, що втратив не просто побратима, а друга, навіть брата. Перед очима постала їхня остання зустріч, остання розмова, його остання щира посмішка…
“Мені дуже шкода, що “Миня” не застав народження своєї гарненької донечки, яку так чекав. Але тепер зростає його маленька копія — з такою ж щирою посмішкою. Ти назавжди залишишся в нашій пам’яті, друже. Ти назавжди в строю!”
Злата
Командир міномета 1-го вогневого розрахунку мінометного взводу 1-ї роти оперативного призначення 1-го батальйону оперативного призначення окремого загону спецпризначення ”Азов” Михайло Василенко 2 квітня 2022 року посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня. Також посмертно “Мині” присвоєно звання “Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади”.
