Олександр Шандро нині проходить реабілітацію у Києві. У ніч на 19 жовтня 2024 “азовця” повернули з російського полону. До повномасштабної війни маріуполець працював у IT-компанії і жодного разу не тримав у руках автомат. Та 24 лютого зібрав речі і пішов до військкомату. Так він потрапив у “Азов”, ледь не загинув під завалами на “Азовсталі” — його врятували побратими. А потім був російський полон. Для Свої у монолозі “Оскар” розповів, чому вирішив взяти до рук зброю, про день, який міг стати останнім у його житті, про загибель матері у Маріуполі, кого з його друзів вбили в Оленівській колонії і які найгірші спогади про полон.
В армію ніколи не хотів, але життя так склалося…
Я народився у Маріуполі 38 років тому. Інженер за фахом, але ким тільки не працював: таксував, обслуговував кавові апарати, вісім років на металургійному комбінаті Ілліча на різних посадах тощо. Останнє місце роботи в мирному Маріуполі — спеціаліст супроводу в IT-компанії.
Коли після школи став вибір — в армію чи продовжити навчатися, обрав другий варіант і вступив у Донецький національний технічний університет. У виші сказали, що є військова кафедра, по закінченню вийду офіцером запасу. Але я і від цієї пропозиції відмовився, бо не хотів себе пов’язувати з військовими структурами. А бачите, все як у подальшому склалося.
Олександр Шандро
У мене новини ніколи не вимикалися, все моніторив з 2014 року. На роботі стояли три монітори, і на одному з них завжди була відкрита новинна стрічка. Особисто для мене “дзвіночком” стали поспішні закриття міжнародних представництв у Києві і від’їзд дипломатів Німеччини, Великобританії та США. Зовнішня розвідка тих країн вже тоді знала про війну. Я теж був в очікуванні, але не міг уявити масштабів цієї війни. Що по нам одночасно будуть гатити з моря, неба і землі.
В “Азові” оформили водієм
Ми жили на Курчатова, поруч з мікрорайоном “Східний”, там де виїзд до Сартани. Звідки все і почалося 24 лютого. Десь о пів на п’яту зателефонував кум, він працював у поліції Києва, сказав, що почалася війна. З дружиною на кухні за кавою кажу, що відсиджуватися не буду, і вона на диво спокійно відреагувала, не стала відмовляти. Зібрав речі і своєю автівкою поїхав у військкомат на Лівому березі. А там ажіотаж — близько сотні чоловіків. Для “ватного” Маріуполя це дійсно багато.
Дочекався своєї черги. Дівчата стали мене питати — чи я військовий, що вмію. Сказав, що маю великий стаж водіння і з комп’ютерами на “ти”. А ось стріляти не вмію, хіба що кілька разів з батьком був на полюванні і стріляв з мисливської рушниці. Вони дали мені дві години на збір. Приїхав на пункт збору, простоїв там чотири години, бо в першу чергу оформлювали учасників бойових дій. Згодом підійшов до мене хлопець, запропонував вже зранку 25 лютого приїхати.
Домовилися, що я прибуду о п’ятій. Переночував вдома. Приїжджаю, як і домовлялися. А туди вночі був прильот, і на пункті збору нікого.
Вийшов військовий, порадив звернутися до військової частини 3057. Там мене одягли, видали зброю. І один з хлопців каже, що “Азов” мене хоче забрати до себе. Відвезли на базу біля парку “Веселка”. І ось так мене оформили в полк на посаду водія. В “Азові” підтримка була класна з першої хвилини.
Я пішов воювати, а не відсиджуватися
Перші два тижні постійно їздив на “Азовсталь” і завод імені Ілліча — перевезти продукти, якісь плити, озброєння, боєприпаси тощо. А коли “розібрали” школу, де ми базувалися, перебралися у будівлю металургійного технікума біля “Азовсталі”. Зайшов один з “азовців” зі словами, що не вистачає людей на позиціях. Якщо потрібно, то я, звичайно, піду, навіть не обговорювалося. Я ж для цього і пішов, щоб воювати, а не відсиджуватися. У мене було кілька виходів на бойові завдання.
“Оскар” у Маріуполі, 2022 рік
Згадую свою юність, коли бився, то завжди переповнював адреналін. А тут я був спокійний, це при тому, що постійні вибухи, прильоти КАБів поруч, працювали танки прямим наведенням, море крові, розірвані тіла людей. Може, це специфіка мозку, який абстрагувався від усіх подій, і тому страшно мені не було.
На будівлю впала авіабомба — я тоді ледь не загинув
Вперше страшно стало, коли в ніч з 9 на 10 травня КАБи впали туди, де я був. Це була триповерхова бетонна будівля на “Азовсталі”. У нас там був бункер “Циклон”. Ця будівля була біля коксових батарей, ми її називали “хімлабораторія”, бо там багато було різних мензурок і колб. Сюди ми перебралися після того, як попередню будівлю росіяни спалили — закидали палаючим фосфором.
До великої війни Олександр жодного разу не тримав у руках зброї і взагалі не хотів бути причетним до військової справи.
Вночі з хлопцями тягали на “Бастіон”, це інший бункер, продукти. Я коли згадую, і досі дивуюся, як ми у суцільній темряві пересувалися, і ніхто з нас не натрапив на міни. Прийшли до себе втомлені й одразу лягли спати. А я ще й роздягся, залишився в одних трусах. А спали на столі, це ж лабораторія колишня. Не знаю, скільки часу минуло, і з літаків посипалися КАБи. Перша авіабомба, друга, третя. А четверта влучила якраз у центр нашої будівлі.
Нас засипало. Восьмеро бійців загинули миттєво. А мені плитою затисло праву ногу. Навколо — суцільна темрява. Тоді я подумав — це кінець
Нічого не бачу, але чую, хтось кричить: “Повзіть на світло!”. Очі пилюкою засипало, але бачу вдалині якесь світло. Ногу вдалося визволити, і я поліз. За мною прикордонник теж повзе. Світло стає ближче, і я починаю розуміти, що це не вихід. То був вогонь. Дихати нічим, починаю втрачати свідомість. Прийшов до тями вже у приміщенні, де у нас була імпровізована кухня. Мене витягли побратими, серед яких “азовець” “Пасха”. А у мене дезорієнтація, контузія. Кажу, не можу розплющити очі, а хлопці кажуть, що вони відкриті. Гадаю, якби я ще кілька хвилин пробув під завалами, то задихнувся б. Тому я дуже вдячний хлопцям.
“Пасха” врятував мене і ще одного побратима — його вбили в Оленівці
Коли вже повністю отямився, до нас прибули бійці з групи розвідки спецпризначення. Вони допомогли вийти з будівлі, бо розуміли, що ворог і далі буде по ній гатити, допоки повністю не знищить. І ми побігли. А я в трусах і босоніж, до іншого бункеру десь 400 метрів. На поверхні армагеддон — трансформатор палає, сусідня будівля теж, наша склалася навпіл. А ми біжимо і знаєте, що цікаво — на моїх ногах жодної подряпини.
На “Азовсталі”
Ближче до обіду ми повернулися до нашої будівлі, розбирали завали, які могли, і шукали вцілілих. Зі мною були “Пасха” і доброволець “Стопер”, який прилетів в Маріуполь на гелікоптері. Гукали, стукали, світили ліхтариками з надією, що хтось відгукнеться. І це сталося — під плитами знайшли побратима, який майже добу там пролежав. Нам були потрібні домкрати, аби витягти його. Ми їх знайшли, чотири штуки. Але виникла інша проблема — дістатися туди міг не кожен, добре, що “Пасха” був менший за нас всіх, і він поліз туди. Врятував побратима із ЗСУ. Ми разом 18 травня з “Азовсталі” виходили у полон. Далі нас, “азовців”, повезли в Оленівську колонію, а куди того хлопця, я не знаю. Його доля мені невідома.
“Пасха” і “Оскар” на “Азовсталі”
В Оленівці я пробув до середині липня, а далі — Донецьке СІЗО. Вже там я дізнався про підрив бараку. Я відмовлявся до останнього вірити. Дізнався, хто саме там був, і новина про те, що в тому бараку вбили “Пасху”, мене підкосила.
Життя у неволі: розмовляти не можна, холодно, жахлива їжа, воші
У Донецьку просидів 11 місяців, потім — етапування до Горлівки. Там ще десять місяців. Далі — тюрма в Таганрозі, а з 8 вересня 2024 року був у пермській буцегарні.
Якщо порівнювати ті місця, де був у полоні, то Оленівку можна назвати табором. Можна було читати книги, спілкуватися, був вільний доступ до прогулянок у локальному секторі.
А ось в Донецьку була жесть. По-перше, там “прийомка” дика, били нас безжально. У камері шість на три метри було лише десять металевих “шконок”. Без матраців, подушок, ковдр, за постільну білизну я взагалі мовчу. І одна “дючка”, тобто дірка для природних потреб. Одна раковина. І нас 25 людей. Розмовляти не дозволялося.
Сидіти можна було тільки за столом, а там вміщувалося максимум восьмеро. Всі інші стоять. Ми мінялися — одні чотири години сидять, а інші стоять
Скла на вікні немає. Ми футболками завішували, бо було прохолодно. І це влітку. Ми були впевнені, що до зими нас звідти вивезуть, точно буде обмін, але цього не сталося. І взимку температура в камері була 5-7 градусів. Ми лежали “валетом” і руками гріли один одному ноги. А ще від холоду кожні пів години бігали в туалет.
Харчування жахливе. Якась юшка і каша. Все несмачне, приготоване з поганих продуктів. До вторгнення я важив 96 кілограмів. Звісно, скинув за ті 86 днів у Маріуполі. Але сильно схуднув за місяці перебування в СІЗО, аж до 56 кілограмів.
“Оскар” – зліва одразу після полону, справа – через кілька днів на волі
А ще воші, які не давали жити. Їх була нереальна кількість. Перші чотири місяці голитися та стригтися нам не давали, тому вони зазвичай були в голові й бороді. І у нас був щоденний ритуал: ставали ближче до лампочки, стеля в камерах низька, трохи більше ніж два метри, і шукали у волоссі в один одного вошей. В інших камерах були ще клопи. Вони мене наздогнали вже у Горлівці. За 11 місяців нас двічі зводили в душ — на Новий рік і Великдень. І один раз зробили флюорографію, ще був один візит до психолога.
З Донецька мене забрали 20 червня 2023 року. Для нас будь-які пересування — то була надія на обмін. Пам’ятаю, коли назвали моє прізвище в СІЗО, я став збирати речі. А вертухай мені каже: “Навіщо ти їх береш? Невже не знаєш, що виносити будь-що із зони — то погана прикмета?”.
Знали б ви, яка у мене тоді була надія на обмін і що я скоро буду вдома, але тоді мене повезли не на обмін, а в горлівську колонію.
У Таганрозі, за словами хлопців, яких звільнили раніше, було “не солодко”. Але я туди потрапив вже у квітні 2024 року. Якби не періодичні зустрічі зі спецназом, ростовським чи московським, то жити там можна. Є матраци з подушками, і харчування краще. Проте саме в Таганрозі я дізнався, що таке електрошокер і як від нього буває боляче. Уявіть, ви стоїте у позі “зірочка” і вас б’ють електрошокером по різних частинах тіла, а ви нічого не можете зробити. Тільки терпіти той нестерпний біль.
Ну, і моральне знущання. У кожній камері у Пермі висіли відеокамери, тобто всі наші рухи відслідковували — цілий день треба стояти. Присісти можна двічі на день: пів години, коли снідали, і стільки ж, коли вечеряли. І колонка, з динаміків якої щоранку лунав гімн росії. В туалет ходили у відведений час. Про це нам теж повідомляв голос з колонки. Ну, і розмовляти не можна. Проте треба було вивчати вірші та пісні про “велику росію” і потім їх по команді розповідати. Жорстко перепадало, якщо забув хоча б слово. А ще нас шикували в коридорі, і охоронець впродовж 40 хвилин читав нам книги. Вони були про Вітчизняну війну, про їхніх вождів та інша “червона” радянщина. Але кілька разів нам щастило — читали “Хрещеного батька”.
Незадовго до обміну, я вже тоді був у Пермі, мене водили на допити. Там вже не били, але морально тиснули. Розповідали, що від України майже нічого не залишилося, а на тій території, що ще підконтрольна, немає світла. Говорили, що я там нікому не потрібен, що мене в Україні ніхто не чекає. І що дружина повернулася в Маріуполь. З Юлією останній раз був зв’язок у травні, коли вона з сином і моїм батьком тільки збиралася виїжджати. І я не знав, що й думати. А раптом вони не пройшли фільтрацію і їх розвернули. Двічі пропонували залишитися і з ними співпрацювати, тобто вступити до лав російської армії. Говорили, обирай — або з нами і ти на волі, або на десятиріччя залишаєшся в тюрмі.
Мати загинула в Маріуполі — вона житиме у моєму серці вічно
Мене обміняли у ніч на 19 жовтня. Загалом пробув у полоні 2,5 роки, а точніше — 885 днів. Першою, кому я подзвонив, була моя кохана дружина. Я напам’ять знав її номер телефону.
Олександр з Юлією
Номер мами теж, але, на жаль, я їй вже ніколи не зможу подзвонити. І прийти на її могилу теж не зможу. Вона загинула в Маріуполі у 2022 — 22 березня. Тоді спалахнув сусідній будинок, і мама з батьком кинулися рятувати інших, намагаючись загасити вогонь. А потім стався мінометний обстріл: батько був “300”, а мама отримала смертельні уламкові поранення. Про загибель дорогої мені людини дізнався на “Азовсталі”. Маму поховали у дворі нашого приватного будинку, їй було 57 років.
Усі наші спільні моменти були наповнені її любов’ю і турботою. Мама вміла перетворювати буденність на щось особливе, створюючи комфорт і затишок. Була щирою прихильницею незалежності України, вважаючи, що кожен із нас повинен робити свій внесок у її розвиток. Уміла знайти хороше у кожній ситуації і завжди підтримувала мене.
Мама Олександра Шандро
Її усмішка могла розігнати будь-які хмари. Вона була для мене справжнім світлом. У Маріуполі ми разом прожили безліч таких чудових моментів — від простих прогулянок містом до сімейних обідів, які вона завжди готувала з любов’ю. Мама любила життя, цінувала кожну мить і передавала мені ті самі цінності. Її доброта і сильний дух залишаться у пам’яті назавжди. Ця трагедія, що сталася, змінила наше життя. Я завжди пам’ятатиму її як людину, яка вчила мене любити і бути сміливим. Я вдячний за всі моменти, які ми провели разом, і за все, чого вона мене навчила. Її пам’ять житиме у моєму серці вічно.
Надія жива, поки про тебе пам’ятають і борються за твоє повернення
Я зараз проходжу реабілітацію в Києві, але періодично приїжджаю до родини у Львів — дружина, син і батько там оселилися після Маріуполя. При нагоді у Києві або у Львові відвідую акції “Не мовчи! Полон вбиває!”. У тюрмі нам казали, що люди у різних містах України виходять за нас, і це давало надію, що пам’ятають і ми не забуті.
Олександр на акції “Не мовчи! Полон вбиває!” у Львові
Я зустрів два Різдва в полоні. Це час, коли замість святкового тепла ти відчуваєш лише холод стін і самотність. Але навіть у таких умовах ти тримаєшся за надію, бо знаєш, що вдома тебе чекають. Надія жива, поки про тебе пам’ятають і борються за твоє повернення. Ті, хто досі в полоні, проходять через це зараз. Ми не маємо права залишити їх там одних. Допоможіть їм повернутися додому!
