Киянин Олександр на псевдо “Пчєла” — професійний кулеметник. В “Азові” з 2020 року. Повномасштабне вторгнення зустрів на базі в Урзуфі. Під час боїв за Маріуполь і на “Азовсталі” хлопець міг як мінімум п’ять разів загинути, однак отримав важке поранення ноги, яку все ж таки вдалося зберегти. Зараз головний сержант “Пчела” перебуває на тривалому лікуванні, та це не заважає йому залишатися в строю — він інструктор 12-ї бригади спецпризначення “Азов”, навчає молодих бійців вогневій тактиці.
Журналістка Свої Ганна Курцановська зустрілася з 28-річним “Пчєлою”, командиром відділення артилерійської розвідки батареї управління та артилерійської розвідки бригадної артилерійської групи. За дві години розмови Олександр розповів про свій шлях воїна в Маріуполі: від ранку 24 лютого 2022 року, коли його взвод підняли по тривозі, до 15 травня — дня виходу в російський полон. Публікуємо розмову у форматі монологу.
Навчити стріляти за день — легко. Тільки треба правильно донести інформацію
Я все життя хотів в армію, але в професійну. Саме в “Азов” запропонував податися тато. Він підтримав моє рішення стати військовим. Для батька я — гордість. Вивчив інформацію на сайті: навчання, забезпечення тощо. Прямо, як в американській армії. Подав анкету, пройшов співбесіду, далі — курс молодого бійця. То для мене було зовсім не складно, бо я багато років займаюсь спортом.
Кожного запитували: ким хочеш бути? Я сказав, хочу багато стріляти. Так я став кулеметником першої роти другого батальйону.
Розмова Свої з “азовцем” відбувалася на навчальному полігоні, де боєць вчить новобранців вогневій тактиці / Автор: Свої
Я можу за один день навчити людину стріляти з автомата і влучати по мішені в 9 та 10. Є хороший учень і поганий вчитель, та навпаки — поганий учень і гарний вчитель. От я другий. Плюс у мене є вища освіта. За освітою психолог. До того ж в університеті пройшов курс педагогіки. Там мене навчили як передавати знання іншим, і це в інструкторській справі мені дуже допомагає.
Насправді навчити людину, яка до цього не мала справи зі зброєю, дуже легко. Треба бажання і той, хто докладно все пояснить. Влучати точно в ціль — в цьому немає нічого складного. На мою думку, це проблема в інструкторах, які не можуть правильно донести інформацію.
Для якісного навчання потрібен ресурс, час і теоретична база. Якщо всі ці складові є, то навчити влучно стріляти можна будь-кого, а якщо додати ще й натхнення. Ще раз повторю — в сучасному світі немає нічого неможливого, коли є вільний доступ до інтернету та книг.
Головне завдання інструктора — передати усі свої знання майбутнім бійцям / Автор: Свої
Якісно навчати людей вогневій тактиці — взаємодіяти з автоматом та кулеметом, пересуватися зі зброєю, бойовим порядкам — все це має вміти кожен інструктор. Це його обов’язок. Дуже сумно спостерігати, коли на банду інструкторів лише одна людина може навчити нормально стріляти. Але це питання не до тих, хто прийшов навчатися, а до тих, хто навчає.
Я залюбки передаю свої знання іншим. Навіть поки перебуваю на тривалому лікуванні, бійці, яких навчив вогневій тактиці, вже зараз на фронті знищують солдатів російської армії. Якщо знання не передають, то який в них сенс? Завдання будь-якого професіонала — навчити людину, щоб вона стала таким же професіоналом. І навіть кращим за вчителя.
Молодь тренують ветерани “Азову”, які пройшли Маріуполь. Але у них на це обмаль часу
Сучасна молодь трохи у виграші порівняно з 2020 роком, коли я тільки-но прийшов в “Азов”. Бо їх вчать ветерани, які пройшли Маріуполь. Ми проаналізували на власному досвіді Маріуполя і зрозуміли що працює в теперішніх реаліях, а що ні. Це класна можливість отримати не тільки теоретичні знання, а і робочі навички, які врятували “азовцям” життя під час жорстоких боїв. Ось це я називаю еволюцією військової справи. Вважаю, що нове військове покоління має бути кращим, ніж попереднє.
А з точки зору саме індивідуальних якостей, тобто фізичних даних та психологічних параметрів, то зі свого досвіду можу сказати, що минуле покоління було кращим. На жаль, зараз на селекцію йде менше часу. До повномасштабної війни у “Азова” був час для того, щоб відібрати найкращих і їх підготувати. Я, наприклад, протягом кількох років щодня навчався і тренувався. А зараз за 3 місяці треба зібрати й підготувати хлопців на фронт.
Піти саме в “Азов” Сашкові порадив батько, він підтримав бажання сина служити / Автор: особистий архів
“Азов” приділяє особливу увагу при відборі рекрутів. Ми намагаємося тримати високий рівень та прагнемо підвищувати планку підготовки наших бійців. Ми дуже суворо до цього ставимося, бо у майбутньому бійцям виконувати надскладні, комплексні та відповідальні завдання.
Мені, наприклад, мало того, що солдат посидів під обстрілами і це увесь його бойовий досвід. Цього недостатньо, ще треба відповідати певним вимогам. Ну, по-перше, найкраща фізична підготовка, більш сильна розумова підготовка, вольові якості.
Сила волі має бути на високому рівні. Людина має вміти працювати за межами своїх фізичних можливостей.
Мало бути “спортіком”. При проходженні у 2020 році КМБ, бачив, коли у людей, які були більш фізично розвинені, ніж я, закінчувалася витривалість. І що вони починали робити? Правильно, “здуватися”. І це їм заважало здати всі нормативи. Однак маючи міцну силу волі і дійшовши до фізичного піку, тобі, як і раніше, просто долати перешкоди, навіть якщо ти вже виснажений. І на це ми під час відбору дивимося перш за все — коли людину тіло почне зраджувати і він перестане його контролювати.
Людину, яка не відповідає нашим вимогам, ми відправляємо назад. Якщо він не може пройти базові випробування, навіщо такий потрібен в нашому підрозділі? Кожен, хто в “Азові”, проходив дуже серйозні випробування. Хочеш бути разом з нами, то серйозно вчися та займайся.
До війни ми були готові. Чекали росіян і постійно окопувалися
Вранці 24 лютого я був на базі свого другого батальйону в Урзуфі. Наша рота вже кілька днів була зібрана. Ми були в очікуванні війни. Адже не просто так супротивник проводить масштабні навчання поблизу кордонів, які за масштабом можна порівняти з радянськими “Захід-81”. Були дані, що над територією України літають російські “Орлани”. Росія не буде просто так запускати БПЛА над територією суверенної держави.
“Пчєла” до повномасштабного вторгнення / Автор: особистий архів
У мене були складені всі речі, зброя, патрони тощо. Тобто — тільки тривога, я одягаюсь і вперед в бій. Так і сталося. Ми одразу завантажилися в “Козаки” і поїхали на наше місце протидесантної оборони. “Азов” — це ж окремий загін спецпризначення, який займається протидесантною обороною. І першочергова задача — їхати в ті місця, де можлива висадка ворожого десанту — повітряного та морського. Ми поїхали в селище Мала Ялта, там є скеля на березі моря, і ми очікували, що саме там будуть росіяни на БТРах десантуватися. Там під дощем пробули з п’ятої ранку до одинадцятої, але нікого не дочекалися. Потім поїхали на блокпост Мангуш-Маріуполь. Влаштували засідку, очікували колонну, але і там нікого не було. Після поїхали вже в Маріуполь на свої позиції, на яких моя група трималася до початку квітня. Це під аеропортом, там був приватний сектор і колишня радянська база з чотириповерховими бетонними казармами.
Поки російські солдати йшли, ми постійно окопувалися. Кожну хвилину використовували для укріплення. У приватні будинки приносили мішки з піском. Звісно, стіни будинків від танкового снаряда не врятують, але кулі витримають.
Годину просидів в гаражі, навколо постійно падали міни. Це був перший раз, коли мене вберіг Бог
Перший бій стався, коли через фланг сусідньої роти потай, через балку, зайшла колона росіян, яку ми не одразу побачили. Зайшло 10 танків, БТР і бронемашини “Тайфун” та “Тигр”, а ще завезли міномет калібру 82 мм. Росіяни зайшли й зайняли позиції поруч з аеропортом, на яких раніше були нацгвардійці. Там вже була викопана кругова оборона, зроблені капоніри для танків. Я з вікна будинку дивлюся в далекомір і думаю: “Як їх вбивати? І головне — чим?”.
У нас був станковий протитанковий гранатомет, “ЗУшки” на “мотилигах”, два 82-міліметрових міномета. По цій базі з казармами всі чотири танки працювали безперебійно. Приїхали до нас хлопці з ПТУРами, забігають до мене на другий поверх, відкривають вікно, а перед ним ялинка. А танки продовжують стріляти, БТР виїхав і піхота готова йти на штурм.
“Топаз”, покійний побратим, каже, зараз все зроблю. Бере якусь іржаву пилку, лізе на ялинку, пиляє її.
Уявіть собі ситуацію: “Топаз” пиляє ялинку, ми з командиром “Птахой”, теж загинув у Маріуполі, куримо, а російські танки луплять. І ми думаємо: “Здається, нам кінець”
Тільки “Топаз” закінчив пиляти, спустився з дерева, як від нас вилітає перша ракета і підбиває один танк. Знищити танки повністю було неможливо, це були надміцні Т-80, тому стріляли в гусеницю або башту. В той день наші “птурщики” всі чотири танки підбили. Плюс “Топаз” зі станкового гранатомета нормально російської піхоти “накришив”. Цей бій був доволі щільний і тривав кілька годин.
Без права на вибір мені відвели позицію в маленькому гаражі зі шлакоблоків. Гараж називається — дати бій і померти, бо прострілювався наскрізь. Тільки про це подумав, як росіяни розвернули в бік гаража міномет і почали “насипати” — міни падали то позаду, то переді мною. Я вже думаю: зараз одна міна прилітає і цей гараж, як вуличний туалет, розлітається. І я разом з ним. Так в очікуванні пройшла година. Це був перший раз, коли мене вберіг Бог.
Як персонаж комп’ютерної гри: по тобі гамселять і не влучають. Це вдруге, коли я залишився живим
Росіяни в атаку не пішли, на тому бій і закінчився. Ми їх нормально пошматували. Але наступного дня росіяни атакували, і це було неочікувано. Вранці по рації чую: “Танк на відстані ста метрів… Танк 50 метрів…” Хлопці одягають броню. Коли я виходжу на вулицю, вже нікого немає. Командир “Птаха” раптово вибігає і кричить: “Звалюй кудись”. З’ясувалося, що росіяни зайшли в приватний сектор — танк поїхав просто через бетонні паркани, а за ним БТР з піхотою. Вони дали маху і не почали проходити район, як пишеться в книзі. За правилами треба на кожній вулиці у кожен двір заходити, а вони пішли по одній і тільки вперед.
Почекали поки росіяни від’їдуть метрів на десять тоді почали за ними крокувати. Довелося долати паркани та пересуватися подвір’ями.
У спорядженні, зі зброєю та патронами я просунувся десь на 700 метрів. Це було важко, здавалося, що подолав дистанцію вдесятеро довшу
Потім бігли полем, а там є блокпост і від нього треба було ще перебігти дорогу, і в цей момент бачимо — на відстані менше ста метрів від нас відділення піхоти з броньованим “Тигром”. Вони починають по нас стріляти, а сховатися немає де — навкруги чисте поле. Я нібито був персонажем комп’ютерної гри: по тобі гамселять із різної зброї й не попадають. Це вже вдруге, коли я залишився живим. І досі дивуюся, що з нас тоді ніхто не загинув. До нас прийшло підкріплення і ми росіян накрили артилерією. Відбили приватний сектор, вони після цього довго до нас не сунулись. Ми там окопалися, закріпилися, все що можна замінували. А потім ще накрили артою, і росіяни взагалі з аеропорту вийшли.
Через деякий час стався мій перший ближній стрілецький бій. Коли мене питають за дати, я завжди кажу — як почалася заруба в Маріуполі, перестав рахувати дні. Я думав, що все одно помру, тому на числа та місяці було все одно.
Знищили взвод піхоти, на місце бойні приїхало підкріплення на російських “Тиграх”. І це втретє, коли я міг загинути
Вночі ми приїхали в школу. “Хорус”, який тоді був командиром нашої роти, каже: “Буде жорстока заруба. Їдемо в тил росіян”. У нас було 4 БТРи. Хотів залізти на гору, тому що їхати всередині броні — суїцид. Але зверху все було зайнято. І всередині теж — залишилося лише крайнє сидіння. Відкриваєш двері — й одразу я. Вибору немає, поїхали.
Несемося вулицями приватного сектору, ті, хто зверху, стріляють по будинках, де базувались росіяни. А я всередині не бачу, а тільки все чую, як в наш БТР влучають кулі.
Різко зупиняємося, відкриваю двері, вискакую, а в цей момент з будинку виходить російський військовий з кухлем гарячого чаю в руках. Дивиться на нас, а ми всі навели на нього зброю.
Він був першим. А далі почалася бійня. Ти розумієш — куди б ти не цілився, обов’язково влучиш у противника. За 6 хвилин ми знищили взвод піхоти, підірвали їхній танк, ще якусь бронетехніку. Швидко застрибнули в бронемашини та поїхали. Своєчасно це зробили, бо через кілька хвилин на місце бійні приїхало підкріплення на “Тиграх”. Це вже третій момент, коли міг загинути.
Робив все, наче я робот. Без страху і паніки. Емоції вже “накрили”, коли поїхали: всі хлопці наввипередки розповідали, хто скільки росіян поклав. Ми були, наче головні персонажі в грі Quake або Doom.
Армію чому багато військових порівнювали з тактичним симулятором, де все повільно і точно вивіряється. Прийшов, прицілився, вистрілив. А по факту — це квейк. Ви виїжджаєте на чотирьох бронемашинах у ворожий тил і за 6 хвилин вбиваєте взвод піхоти, підриваєте танк та знищуєте повністю командно-спостережний пункт, підриваєте тиловий склад. Ти і сам не встигаєш за подіями, тільки й перезаряджаєш зброю. І все робиться на ходу. Коли ведеться ближній бій, стояти взагалі не можна, постійно треба рухатися та змінювати позицію. Це не симулятор, це — фільм в жанрі слешер.
Я народжений для війни. У Маріуполі був готовий і битися, і загинути
Чи було мені в ті шість хвилин страшно? Ні. Все це завдяки навчанню і плюс індивідуальна готовність людини. Хто “посипався” майже з самого початку? Ті, хто романтизував війну. Я ж з самого початку розумів, що війна — це жесть. Якщо брати радянську книгу, то взвод піхоти в жорстокому бою живе не більше 6 хвилин. Якщо ти в такий бій вступаєш, то маєш розуміти — вижити навряд вийде. Якщо ти готовий саме до такої війни і якщо саме така війна тобі подобається — то ти вже всі події сприймаєш спокійно. Це по-перше. По-друге — мені не було з чим порівнювати, тому був готовий і битися, і загинути. Саме така війна мені була цікава від самого початку приєднання до лав “Азову”.
Я народжений для війни. Мені подобається воювати і я не боюся померти. Тому і в “Азов” пішов, бо хотів воювати у класному підрозділі. Тому що “Азов” дає шанс всім. А в інших елітних підрозділах тебе зважать, виміряють, будуть шукати серед пращурів суїцидників, шизофреніків, судимих тощо. А в “Азові” пройдеш курс молодого бійця, цей жорсткий відбір — тебе прийнято. Якщо ти бігаєш як треба, стріляєш як треба, воюєш як треба, здаєш всі нормативи, і не важливо, які у тебе проблеми зі здоров’ям — ти свій, частина “азовської” родини. “Азов” дає будь-кому проявити себе і стати справжнім чоловіком.
Снайперська куля пролетіла в кількох сантиметрах від голови. Це вже вчетверте мав загинути
4 квітня, в цей день отримав поранення в ліву ногу. Ми відійшли від центру в приватний сектор. Його обороняти дуже важко, коли супротивник зайняв наші позиції — дев’ятиповерхівки. Вони були на висоті, у них була перевага вогнева, кількісна в піхоті та розвідці. У нас були приватні будинки, які в більшості випадків прострілюються автоматом. А за приватним сектором вже море, відступати нікуди. Вранці ми ще вели бій, а вдень всі будинки вже горіли. Більше намагався вижити і так зайняти позицію, щоб вбивати на підході. Тому перестрілюватися на відстані було вже неможливо. Вони підвезли снайперів, важку зброю.
Цього дня я пішов у сусідній будинок, попрацював з кулеметом з побратимом, покійним “Брокером”. І в якийсь момент по нас почав стріляти снайпер зі зброї з кулями калібру 338.
Чесно скажу, втратив пильність, бо без сну, відпочинку. І той снайпер з висоти наосліп стріляє і влучає мені в стегно
Кричав, як свиня, яку ріжуть. Миттєво по всьому тілу розлився вогняний біль. Куля залишилася в нозі, а я на рефлексі побіг і “щучкою” пірнув по сходинках на цокольний поверх. А снайпер продовжував “прошивати” будинок наскрізь. Був момент, коли в кількох сантиметрах від голови пролетіла куля. Виходить, що це вже вчетверте я мав загинути.
Лежу посеред двору поранений в ногу з думкою: “Ось тепер точно відмучився”. П’ятий момент, щоб померти
І кульмінація — загоряється будинок, бо снайпер через вікно влучив у підвал, де було багато сміття. Я лежу на підлозі з перебитою ногою, зліва від мене горить підвал, а ворог починає в цей час “насипати” з гранатомета перед вхідними дверима, щоб ми не могли вибігти з будинку. Мені в будь-якому випадку кінець. Прошу хлопців добити мене, бо від болю очі закочувалися, а знеболювального ні у кого в аптечці не було.
Побратим “Кіпіш” (31-річний старший сержант Олексій Дмитрук загинув під час теракту в Оленівській колонії — Свої) вирішив якось виносити мене з будинку. У мене розірвані штани, бо треба було накласти турнікет. Бере мене “на кочергу”, тобто на шию, несе 100 метрів до сусіднього будинку. Я нижче пояса оголений, звисаю на шиї побратима, а нога бовтається на 180 градусів. І поки він біжить росіяни стріляють по п’ятах, снаряди від станкового гранатомета падають, уламки розлітаються.
“Кіпіш” заносить мене у двір, де ми дислокувалися, передає нацгвардійцям зі словами: “Віднесіть “Пчелу” у підвал. Тільки прошу — обережно”. Вони взяли мене під руки і цієї миті у сусідній двір прилітає 120-а міна. Нацгвардійці різко розбігаються у різні боки.
Я падаю на землю. Лежу в курточці, без штанів і трусів. Одяг, тактичні окуляри і в голові думка: “Ось тепер точно відмучився”
П’ятий момент, щоб померти. Але не цього разу, бо забігає “Кіпіш”, який вже встиг постріляти кулеметом по росіянах, бере на руки і несе у підвал. На вході хтось залишив кулемет і я за нього чіпляюся тією пораненою ногою. Боже, який це нестерпний біль.
Мотор човна заплутався у снастях на переправі до “Азовсталі”. Це був шостий раз, коли ледь не попрощався з життям
Евакуювати мене не було можливості, дістатися до нас медики теж не могли через постійні обстріли. Вже вночі хлопці знайшли автівку. Ношів не було, поклали мене на двері. Щоб не кричати від болю, в рот заштовхав шкарпетку, так глибоко, аж ригати хотілося. Росіяни були на відстані ста метрів, у них засоби нічного бачення, тепловізори. Мене на дверях семеро несуть, попереду дозор, позаду — прикриття. Доносять мене до автівки, а в неї прострілені шини. Дорога розбита. Повна темрява. Не можна було навіть маленький ліхтарик включити. Ця евакуація була на рівні еліт.
Доїжджаємо до медиків, з ними далі до КСП “Редут” у недобудованому торговельному центрі. Хлопець витягує мене з машини і випадково впустив. Я знову кричу відбірною лайкою. У підвалі на КСП наклали на ногу шину. Там я пролежав 5 днів, бо не було човна, щоб мене лежачого відправити на “Азовсталь”.
За декілька годин спілкування “Пчела” розповів Свої увесь свій шлях — від вступу до лав “Азова” до оборони Маріуполя / Автор: Свої
Потім “Хорус” (Герой України, це звання лейтенант Лев Пашко отримав 17 квітня 2022 року, поки перебував на “Азовсталі” — Свої), він тоді вже командував Правим берегом, дав наказ знайти човен. Хлопці вкрали моторку в тилу росіян, доставили її на наш пірс. Цим човном вночі мене і ще одного пораненого відправили на “Азовсталь”. З нами було двоє супроводжуючих. І посеред води мотор заплутався в снастях, а тоді росіяни вже стріляли з ПТУРів по човнах. Лежу і знову думка: “Тепер вже напевно тут загину”. Добре, що у мене був великий ніж — ним порізали рибальські снасті і далі вже без проблем дісталися до “Азовсталі”. Наступного дня дізнався, що цей човен таки “заптурили” з хлопцями, тобто я потрапив на останній рейс. Виходить, це вже вшосте, коли я міг попрощатися з життям.
Були думки “вскритися”. І в цей момент дізнався про вихід у полон
11 квітня мене доставили у шпиталь на завод. Мені пощастило, що артерія не порвалася, хоча стільки разів це могло статися, а так би ногу довелося відрізати. На “Залізяці” наклали гіпс. Перев’язку раз на тиждень робили. І до виходу в полон в шпиталі лежав на знеболювальних. Голодний і смердючий. І нікому не потрібний. Всіх лежачих годували раз на день — стаканчик супу. Пів дня тільки і думки про цей стаканчик. Його принесли, випив суп — і на сьогодні гештальт закритий.
Тих, хто приносив нам їжу, в шпиталі зустрічали аплодисментами. Що й казати, вони зі сталевими яйцями. Бо добігти з каністрами з одного бункера в інший — ще той смертельний атракціон. Пам’ятаю, нагодували нас, пішли до себе, а їх в цей момент обстріляли. І кілька з них повернулися до нас пораненими в шпиталь зі словами: “Хлопці, ми тепер з вами будемо”.
Моя шкіра була зеленого кольору через зневоднення. Понад місяць лежав, наче рослина. І поступово гниєш. І всі ці дні в голові тільки одна думка — коли вже здохну?
А шанс був, бо спочатку лежав у правій частині бункера, а коли мене перемістили в центр, то через кілька днів туди, де я нещодавно лежав, впала фугасна авіабомба. Це наче морський бій: поранило, поранило і зараз влучить та вб’є.
З “Азовсталі” у мене є тільки одна світлина. Коли саме мене сфотографували — не пам’ятаю. Але я попередив, світлину не викладати в соцмережі, не хотів, щоб мати побачила. Бо вона і так дуже переймалися за мене. Мати довго не знала про поранення. Про це сказав тільки другу і старшому брату. Останній мене і здав.
Олександр у шпиталі на “Азовсталі” / Автор: особистий архів
Дні тягнулися, я постійно голодний, нога болить. Вже були думки “вскриватися”. Але тієї миті хтось зайшов у шпиталь і сказав: “Хлопці, ми виходимо в полон”. Знову не помер. Я дав собі шанс на порятунок і можливий обмін.
На ногу поставлять апарат Ілізарова. На реабілітації буду близько року
Мене, як важкопораненого, відвезли до донецького шпиталю. Там я теж лежав, але годували тричі на день, щодня робили перев’язку, бо вже у полоні нога почала гнити. Рана затягнулася за 2 місяці. А ще у мене була можливість читати книжки. Прочитав всього Теодора Драйзера, Ван Гог “Жага до життя”, радянські шпигунські романи. Ми в такий “книжковий запій” пішли, що побратим за пів дня прочитав перший том “Війна і мир”. Ми навіть стали повільніше читати, бо розуміли — нормальні книжки закінчаться і залишиться пропагандистська література та російські романи про спецназ.
Обміняли мене 30 червня 2022 року. Одразу в Запоріжжі прооперували. У мене нога на 7,6 см коротше. Там її зламали, поставили титановий штир з болтами, і лікар зміг ще на сантиметр витягнути ногу.
Вже скоро знову операція. Будуть ламати ногу, поставлять апарат Ілізарова. І я щодня буду його крутити, а кістка щодня збільшуватиметься на 1 мм. Десь рік буду ходити з апаратом. Далі — реабілітація, витягнути метал, час на те, щоб все зрослося. Операція була запланована ще на початок вересня, та несподівано мені діагностували онкологію. Пройшов хіміотерапію, зараз все добре. Але деякий час не можна робити хірургічні втручання, бо кістка не буде зростатися.
У мене найкраща робота у світі. На цій війні кожен, хто зі зброєю, — герой
Я все ще на улюбленій роботі, я реалізовуюся і одночасно розвиваюся та навчаюся нового. Військовий — найкраща робота у світі. Війна — для справжніх чоловіків. Це природне право — володіти зброєю і бути захисником. На цій війні кожен, хто зі зброєю, — герой.
На прохання журналістки Ганни Курцановської ілюстраторка Ганна Біляєва намалювала Олександра “Пчєлу” / Автор: Ганна Біляєва
Я вірю в Бога. Це тільки він міг зробити так — я стільки разів міг загинути в Маріуполі, але кожного разу виживав. Я вдячний, що можу зараз знаходитесь тут і бути корисним українській нації.