Віталій Зінчук родом з Дніпра, за освітою муляр-штукатур, але за спеціальністю майже не працював, бо мріяв бути військовим. Коли йому було 20, пішов служити в зону АТО. Через три роки повернувся до цивільного життя, та за кілька місяців знову пішов служити — підписав другий контракт з рідною 25-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. За рік до повномасштабної війни Віталій поїхав до Маріуполя, аби продовжити військову кар’єру в “Азові”. Боєць з позивним “Радій” 86 днів боронив Маріуполь. Разом з іншим захисниками за наказом вийшов з “Азовсталі” у російський полон. Та, на жаль, він більше не повернеться з нього.
Віталій загинув в Оленівці під час теракту, який росіяни влаштували в колонії на окупованій Донеччині в ніч на 29 липня 2022, де тримали українських військовополонених. Зі Свої спогадами про Віталія поділилися мама загиблого бійця Алла Зінчук, рідна сестра Олександра Богомаз та близька подруга Еліна.
Підібрав на вулиці Сніжану Денисівну і виходив чорного стрижа
У дитинстві Віталію Зінчуку було цікаво все навкруги, він рано навчився лічити й читати. Любив ліпити з пластиліну. Алла Вікторівна каже, що цим захопився в дошкільному віці.
“Ліпив все, що бачив: різних тварин, посуд для ляльок старшої сестри, автівки, військові кораблі. У мене й досі є пластилінові поробки сина — машина, яка важить майже 500 грамів, маленька паска зі свічками та собака породи далматинець. Вони і раніше мені були дорогі, а після смерті сина стали ще дорожче…”
Хлопець любив тварин. Якось на вулиці підібрав невеликого білого собаку. Віталік заховав песика у своїй кімнаті, щоб батьки не вигнали.
“Але ми дозволили залишити. Всією родиною обирали прізвисько, вирішили, що буде Снєжкою. А син називав її Сніжаною Денисівною”.
Собаки, коти, акваріумні рибки, щурики, морська свинка, папуги — всі вони в різні роки мешкали в родині Зінчуків.
“Колись був випадок: йшла з роботи додому і на дорогу майже під колеса машини впало пташеня. Я його підібрала і принесла додому. Чоловік сказав, що то було пташенятко чорного стрижа. Віталік взяв опіку над ним. Годував його, навіть вчив літати. Коли прийшов час випускати Гранда, так син назвав стрижа, якось шкода було. Але це вільний птах, який має жити зі своєю зграєю. Я була дуже здивована, що пташка ще декілька разів підлітала близько до Віталіка, начебто дякуючи за те, що врятував життя”.
Піднімав штангу, колотив “грушу” і захоплювався історією
У школі Віталій дуже любив уроки праці та фізкультури. Ще з початкової школи хотів займатися стрільбою з лука, але в той спортивний гурток приймали дітей, яким виповнилося 12 років.
“Син тоді образився на весь світ і почав займатися спортом самостійно. В початковій школі це був бадмінтон, цій грі навчали в школі на фізкультурі. Для самостійних занять бабуся Віра подарувала на день народження штангу з набором “млинців”, спеціальну лавку, а ще “грушу” для занять боксом. Як же він тоді радів, словами не передати. До нас приходили друзі Віталіка і вони разом тренувалися”.
За словами матері, Віталій пишався тим, що займається спортом, бо для нього це була не лише фізична підготовка, а й самовиховання сили духу і витримки. Підлітком хлопець був одним з активістів патріотичного гуртка “Джура”. Захоплювався історією України.
“Після виїзних змагань син ще тиждень нам розповідав про те, як варили козацький куліш, про посиденьки біля багаття тощо”.
Різниця між Олександрою і Віталієм 4 роки. Старша сестра каже, що в дитинстві вони билися, в прямому сенсі, “до крові”.
Віталій з сестрою Олександрою
“Хоча завжди гралися разом і нам було дійсно цікаво. Я була принцесою, а Віталік робив з конструктора мечі та пістолети, і був моїм охоронцем. У нашій кімнаті стояло двоповерхове ліжко, брат спав нагорі й завжди ховав цукерки під подушкою. А я завжди прибирала за ним ці нескінченні обгортки, бо розуміла, якщо хтось зі старших побачить, то обов’язково сваритимуть його за неймовірну кількість з’їдених солодощів”.
Відповідальний і з класним почуттям гумору
Віталій після 9 класу вступив до будівельного училища, де навчався на муляра-штукатура. Там у 2012 році Еліна познайомилася з Віталієм. Дівчина каже, він одразу припав їй до душі.
Еліна
“Вже тоді він був для мене наче супергероєм, сильним не по роках, мужнім, і я завжди його по-дівочому соромилась. В студентські роки ми добре дружили. Він завжди брав у мене конспекти, і навіть коли не приходив на лекції Віталік, як дуже відповідальна людина, передавав мені їх, як і домовлялись, ніколи не підводив. А ще у Віталіка було класне почуття гумору. Більше таких людей з таким міцним гумором я не зустрічала”.
Літо 2015, йшов другий рік війни. Еліна, як зараз, пам’ятає день після захисту диплома.
Віталій під час навчання в училищі
“Ми з хлопцями обговорювали хто ким далі буде й у кого які плани. Віталік одразу чітко сказав, що він буде військовим. Далі на деякий час наші шляхи з ним розійшлися”.
А ще він марив військовою справою і зброєю. І ця мрія Віталія здійснилася — 1 лютого 2017 року він підписав контракт з 25-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Брав участь в АТО на Донецькому і Луганському напрямках, за що отримав відзнаки та нагороди. Рівно через три роки повернувся додому. Мати каже, Віталій два з половиною місяці побув з сім’єю і знову з цією бригадою підписав контракт, але лише на пів року.
У 2019 році Еліна випадково помітила хлопця у одній із соцмереж і написала.
“Це був чудовий час. Він якраз проходив службу в десантній бригаді. Коли у Віталіка було чергування, ми завжди спілкувались телефоном, навіть коли воно випадало вночі, а мені вранці треба було на роботу. Нам було цікаво одне з одним. Ми говорили про все, про всіх, про спогади, почуття, багато жартували”.
24 січня 2021 рідні й друзі проводжали Віталія на потяг до Маріуполя — “Радій” отримав задовільну відповідь від керівництва “Азову”. Пройшов “Курс молодого бійця” і підписав контракт з військовою частиною 3057.
Віталій подорослішав після смерті батька, тоді зрозумів, що тепер у його житті стало більше відповідальності
“Віталік став дорослим, мужнім чоловіком, але для мене, як для сестри, завжди залишався маленьким, світленьким, добрим хлопчиком”, — говорить Олександра.
Еліна востаннє бачила Віталія влітку 2021 року.
“Я всю ніч проплакала, не могла пояснити ні собі, ні йому, чому так гірко плачу. О шостій ранку він пішов, поцілував в щоку і поїхав”.
Не можу обійняти брата, але відчуваю його присутність поруч
Повномасштабне вторгнення “Радій” зустрів у Маріуполі. З 27 лютого зв’язку з ним рідні вже не мали. Лише декілька разів матері та сестрі вдалося дізнатися від побратимів, що Віталій живий і продовжує битися з російськими окупантами.
З середини травня Віталій Зінчук перебував у Оленівській колонії. У червні родині повідомив Координаційний штаб, що Віталій підтверджений російською стороною на обмін. А в липні стався теракт, який навмисно влаштувала російська сторона.
Віталій Зінчук 86 днів боронив Маріуполь
Олександра каже, що брат в списку загиблих був під номером 39. Але підтвердженої інформації не мали. І лише через 11 місяців сім’ї зателефонували і повідомили про повний збіг ДНК.
“От тільки тоді й рухнули всі надії, бо до цього часу вся рідня мала хоча б маленьку, але віру в повернення наших героїв додому… Немає відчуття його відсутності. Я не можу його почути, обійняти, але завжди знаю, що брат поруч, завжди допомагає і кожного дня сподіваюся, що побачу його знову”.
Останнє повідомлення Еліна, як і рідні, отримала 27 лютого. Він написав, що живий.
“Хто я для Віталія? Я і досі не знаю. Ми були більше, ніж друзі, але менше ніж кохані.”
“Особисто для мене він — дуже близька людина, яку я щиро люблю. Віталік назавжди в моєму серці, де б я не була. Я вдячна йому за все, що він свого часу для мене зробив. Він для мене — справжній супергерой зі сталі. Віталій назавжди залишиться в моїй пам’яті веселим “Шкафандром”. Це прізвисько ще з училища, тому що Віталік був широкоплечий з великими руками, і здавалось, він наче шкаф”.
Коли Віталію було 18 років, батько помер, і відтоді він подорослішав морально, зрозумів, що тепер на ньому була більша відповідальність. Для Олександри брат був прикладом мужності, доброти, чуйності і назавжди таким залишиться.
Олександра запам’ятає брата завжди усміхненим, навіть після важких боїв він телефонував і веселив рідних.
Віталій завжди підтримував своїх рідних
“Це була така собі ”батарейка” — завжди заряджений, легкий на підйом. От взагалі немає жодного фото чи відео, де він би був сумним”.
Ще за часів служби у 25-й бригаді під час відпустки Віталій приходив до школи, де навчався, допомагав вчительці історії оформлювати в шкільному музеї стенди про сучасну війну. Зараз Ірина Михайлівна оформлює стенд пам’яті загиблим учням школи — серед них буде сторінка пам’яті, присвячена Віталію.
Свою першу вчительку він обрав сам. Тоді ще у 6 років Віталік казав: “Піду тільки до цієї бабусі, бо вона дуже добра”. Таїсія Іванівна була на церемонії прощання з оборонцем Маріуполя, якого поховали 24 червня 2023 року на Краснопільському кладовищі у Дніпрі.
