Головна АЗОВ 22

Азовець Равлик: Від прибуття додому – жодних вражень, бо там ще залишилися хлопці

Богдан Равліковський від початку вторгнення і до останнього моменту був тим, хто боронив порт Маріуполя та Азовсталь, після чого майже рік провів у російському полоні.

Азовець “Равлик” народився у Львові 1992 року. Закінчив Львівський державний університет внутрішніх справ, спочатку служив у Національній гвардії, а 2015 року перейшов у “Азов”. Із 2014 року воїн брав участь у бойових діях на сході України, зокрема у боях за Світлодарську дугу разом із “Азовом”. А повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року зустрів у Маріуполі. Захищав місто, був командиром позиції в маріупольському порту й командиром батальйону на “Азовсталі”.

– Ви воюєте із 2014 року. Знаю, що були в Нацгвардії, а потім перейшли в “Азов”. Як ви потрапили саме до “Азову” і чому саме “Азов”?

– Я навчався у Львівському держуніверситеті внутрішніх справ за фахом “правознавство”. Закінчував його вже на заочній формі і, щоб не втрачати час, одразу пішов служити у внутрішні війська. Здебільшого ми займалися внутрішньою охороною, вартою. 2014 року ми, близько 20 людей, поїхали під Слов’янськ брати участь в АТО. Тоді більше стояли на блокпостах, а згодом нас повернули у військову частину до Львова і тривалий час ми нічим особливим не займалися. Частина набрала два батальйони мобілізованих, ми трохи їх готували. Якщо чесно, мені стало трохи нудно. Власне, чому “Азов”? Там були друзі, і це було, як на мене, у той момент трохи радикальніше формування, де мені хотілося бути. Завжди мріяв послужити у якомусь спецназі. Так потрапив у бригаду тоді ще полку оперативного призначення “Азов”.

– Загалом “Азов” завжди таким сприймався особливим.

– Так, він завжди войовничіший.

– …І патріотично спрямований.

– Так воно завжди й було. Нас не любили, бо ми десь виходили за певні рамки. Але для себе ми ті рамки завжди чітко створювали. І так працювали. Напевне, в Україні зараз трохи бракує таких підрозділів, як “Азов”. Зараз от уже під час повномасштабної війни створили третю штурмову бригаду “Азов”, є ще низка таких підрозділів, але бракує молодої агресивності. Переважно набирають мобілізованих, а це часто люди старшого віку, не вистачає цього напору.

– Під час АТО де ви встигли побувати з “Азовом”? Де служили?

– Спершу частково був у Широкине (це були локальні задачі), тоді Попасна, Чонгар. Пізніше, коли почалася ООС, ми мали завдання із контрснайперської боротьби. Але я теж більш локально. А глобально “Азов” заїхав 2019 року на Світлодарську дугу. Від початку й до кінця я був там.

Початок вторгнення

– Ви зустріли 24 лютого 2022 року на фронті?

– Я зустрів його трохи раніше, воно для нас почалося 22-го. Тривав офіцерський курс, але ми його перервали. Редіс, командир загону, сказав, що йому не подобається ситуація, яка зараз складається в Україні. Він сказав: “Готуймось до війни”. А 24 лютого я вже виконував бойову задачу з протидиверсійної оборони Маріуполя й усього узбережжя. Був старшим у складі групи швидкого реагування в Маріупольському порту.

– Тобто фактично до 24 лютого ви вже знали, що це почнеться?

– Ми не знали, але очікували. Накопичення сил і засобів ворога було дуже великим.

– А було ще до тих даних відчуття, у що все може перерости? Під час АТО?

– Це все було на інтуїції, на досвіді. Бо накопичення такої кількості ворожої сили не спостерігали раніше жодного разу. Це було вперше, і до цього ми вже були готові. Ще влітку, як тільки ворог почав накопичувати війська, ми їздили на різні завдання, були на кордоні з Росією, у Станиці Луганській, де проводили контрдиверсійні заходи. А під зиму наміри ворога стали зрозуміліші.

– Маріуполь. Зараз це одне з найбільш зруйнованих міст в Україні. Ворог руйнував його цілком свідомо, чи це було просто гатіння по всьому, до чого могли добратися?

– Це було свідомо-несвідомо. Зрозуміло, що вся артилерія, яка летіла на місто, влучала в інфраструктуру. Плюс, свідомо тим, що він не міг прорвати нашу лінію оборони, тому знищував будинки, всю інфраструктуру. Часто нам ставлять запитання: чому ви не вийшли в поле воювати? Та в нас у статуті Сухопутних військ є такий пункт “бій у місті”, де чітко зазначено, що бої в місті відбуваються за великі вулиці, парки, великі капітальні будівлі. Ми інакше не могли. Співвідношення сил було здебільшого на боці ворога, але ми вирівнювали тим, що мали забудови, будинки, було де сховатися. Тому так виходило. Але такі удари, як авіацією по пологовому, по драмтеатру в той час – це було вже напевно свідомо з боку ворога. Він хотів створити паніку серед містян. Удар по електростанціях – вимкнули світло, зник зв’язок, немає води, опалення, і тоді вже йшли удари по місту. Такі, щоб підбурювати народ, щоб люди злилися на нас.

– Ви казали про “вийти в поле”, але це означає бути повністю відкритими.

– Так! Вони на це й розраховували. Та й, якщо чесно, я не вірив, що нас почнуть штурмувати в місті. Але після початку бойових дій зрозумів, що буде гаряче й напевно довго. Нас тоді було мало. На той момент тримати Маріуполь було дуже складно. Зі всіх структур, які були тоді у місті, “Азов” був найбільш організованим. У нас був зв’язок і чітко побудована гілка командування. В інших підрозділах не так. У ТрО було складно, в Нацгвардії теж непросто, тому що там були й солдати-строковики, і контрактники. А ще прапорщики й офіцери, які мали трошки іншу специфіку роботи. Були поліцейські, з ними ще складніше, бо вони працюють у правовому сегменті, а там не це було потрібне. Були моряки, яких теж у ході боїв треба було інструктувати і проводити з ними, скажімо так, практичні заняття. Я дуже довго з одними веемесівцями сперечався, змусив їх одягати аптечки, бо вони їх носили десь так, як брелок, легко могли залишити. А я змушував їх вчепити аптечку на себе, на броню.

Оборона порту

– Я знаю, що ви обороняли Маріупольський порт тривалий час. Як це взагалі відбувалося? Як побудували цю оборону? Як вдалося його стільки часу утримувати за такого напору?

До 24 лютого в мене вже стояли певні задачі. На випадок диверсійних дій або нападу у мене був порядок. Перша моя задача – це прикриття інженерної групи, що займалася мінуванням узбережжя. Не самого пляжу, протикорабельні міни розкидали у воді. Вони не спрацьовують на людей, а тільки на борт. Друга – побудувати мінімальну оборону в порту. Це завдання до 24 лютого. Після вторгнення я зрозумів, що той командир, який був у порту й відповідав за мене, за моє командування, був, скажімо так, некомпетентний.

– Тобто це був не “азовець”?

– Ні-ні, це був капітан, командир корабля “Сагайдачний”. Сам корабель був на ремонті, а капітана прикомандирували до порту Маріуполя, де він займався організаційними питаннями. І на той момент був моїм командиром, командиром інженерів, двох катерів Гюрза”, які там залишилися, і командиром корабля “Донбас”. Тобто командував усім угрупованням у порту. 24 лютого він дуже сильно злякався і не знав, що робити. Розпустив людей, вони їздили в різних напрямках, сідали на цивільні машини, кудись виїжджали. Я просив його контролювати людей. Приїхав на БТРі тоді до нього під корабель, у мене все було нормально, я мав 6 “азовців” і Національну гвардію, вони також тоді виконували задачі в порту.

– Але ж 6 людей – це зовсім мало.

– Мені було достатньо на перший момент. Потім уже в міру ускладнень давав запити командиру батальйону і він виділяв більше людей і засобів. А цей командир був у паніці. Я його кажу: “Командуйте людьми, зупиніть їх, бо вони сідають і кудись їдуть”. Коли з Бердянська виходили два катери в нашому напрямку, почали втікати, тому що не знали, чиї вони. У підсумку виявилося, що це прикордонні катери. А ті втікали, потім поверталися. Я зв’язався зі своїм керівництвом, пояснив ситуацію. Кажу: тут людина якась неадекватна, кудись їде, приїжджає. А потім о третій ночі 25 лютого я дізнався, що вони вже під Запоріжжям.

– Вони покинули порт?

– Так, і Маріуполь. Виїхали, я так розумію, зі своїм командуванням, залишили своїх бійців без командирів і оті два катери. Він сказав їх затопити. Я підійшов до капітанів катерів, вони кажуть: “Ми будемо топити і їхати”. Я кажу: куди? Тут у вас два непошкоджені, робочі катери. У них є по два модулі на кожен, що можуть вести вогонь, можуть згодитись. У них є локатори, боєприпаси. Ми дуже багато боєприпасів звідти взяли потім хлопцям, які приїжджали до нас, вантажили ті боєприпаси й везли в Маріуполь. Так само зливали паливо для танків із військових кораблів.

– Скільки часу ви утримували порт?

– Порт ми тримали до переправи. Десь у середині березня активно почали вести бойові дії в самому порту. До того це були переважно прильоти артилерії, спроби ворогів розмінувати порт. Два проходи були заміновані, в них були затоплені плавзасоби: два ремонтні крани і старе судно. Рашисти припливали на двох катерах, пробували розміновувати. Знешкодили одну міну й утекли. Ми спостерігали за цим, коли вони припливли знову, знищили катер. Після цього зайти в порт з моря вони вже не намагалися. Згодом ворог пробував заходити у порт піхотою. Там була гора, з якої вони спустилися, але ми їх повністю вибили. Вони відійшли й заховалися в цивільних будинках, з дідом, який там жив. Змусили йог збирати зброю: дід виходив і забирав автомати, боєкомплекти в тих, хто загинув з їхнього боку.

– Бо вони розуміли, що ви не будете в нього стріляти?

– Так. Окупанти сиділи в тому будинку, а вночі пробували з нього вийти. Але на той момент уже приїхали наші хлопці з тепловими прицілами й вийти їм не дали. Втрати у них були 10-12 осіб за цей день і ніч. Після цього вони ще пробували один раз пройти, але теж без успіху. Пригнали танки, я очікував, що їхатимуть зверху, й вибудував оборону на гору. А вони приїхали вздовж пляжу. Ми швидко перебудували оборону. КПП були закриті бетонними блоками, тому танки не могли туди потрапити, але вони пробили стіну й так заїхали в порт. У нас було не дуже вигідне положення, довелося трохи відійти. Тоді ми знищили один ворожий танк. А другий стріляв просто хаотично по будинках. Ми підібрали позицію, підбили танк, з нього вибіг екіпаж і втік разом із піхотою й цілим танком. Наступного ранку вони намагалися забрати цей танк, але ми його знищили. Окупантам це не сподобалося, вони почали масовано обстрілювати нас з артилерії, а пізніше знову спробували заїхати танком. Але ми залишили від нього тільки чорну пляму – знищили разом з екіпажем. Тоді вони зупинились і зрозуміли, що в порт їм не пройти. Почали працювати з гори, заходити нам у тил і фланги. Мені довелося потроху зміщувати свої позиції. До речі, нещодавно я спілкувався з хлопцями з корабля, які передавали подяку за те, що ми їх врятували. Це був український екіпаж, вони були на кораблі, коли туди влучила російська ракета. Корабель загорівся, і ми вночі їх евакуйовували.

– Військовий корабель чи цивільний?

– Цивільний, це все були цивільні. Усі екіпажі перебували на кораблях. Ми оборону будували так, щоб не зачепити їх.

– Фактично ви мусили будувати оборону таким чином, щоб уберегти ще й своїх цивільних?

– Так. Там навіть один російський екіпаж був. Я про нього дізнався, коли командир батальйону сказав, що було перехоплення й виявили, що в нас у порту є корабель з російським екіпажем: “Знайдіть, бо вони коригують вогонь”. Вони виходили на місток і спостерігали в оптичні засоби за тим, що робиться. Я забрав у них усі електронні носії – телефони, ноутбуки й оптичні прилади. Мені сказали вивести росіян і десь закрити, ізолювати. Але я вирішив, що не маю зайвих сил охороняти їх і ще й годувати, тому залишив на кораблі. Забрав український прапор. Він, до речі, був чистий, а їхній російський дуже брудний.

Переправа на Азовсталь

– У який момент ви мусили відходити і як це відбувалося?

– Це було 14 квітня, вечір. У нас не вистачало сил, ми вже були в оточенні. Ізольовані від Азовсталі. Командир батальйону сказав, що будемо здійснювати переправу. Триматися нам було складено, нас затискали до моря. Тобто день-два – і нас могли таки розбити. Мені подзвонили і сказали, щоб готував колону. На третю годину колона мала бути у визначеному місці. Це була вулиця під морем.

– Там ще можна було вийти?

– Так, там ще було відносно безпечно в цей момент. Ми мали прориватися з боєм назустріч до Азовсталі. Уночі я зняв хлопців з позиції, озвучив порядок дій. Те, що ми не могли вивезти, знищили. Спалили фуру з боєкомплектом і з автоматами, бо просто не було стільки людей. Я їхав на БТРі перший, за мною їхав “Урал”, за ним – 23-й загін морської охорони й поліція. Ми виїхали, зупинилися, почався артобстріл, мусили вийти, тоді знову зайшли й поїхали. Цей день, напевно, в мене був найжорсткіший у Маріуполі. Того часу, за який ми організовували цю переправу, було вкрай мало. Три години не вистачає, щоб організувати таку операцію. Але довелося. Як на мене, це було правильно. Тому що ми хоча б з’єднали свої сили й засоби на Азовсталі.

До речі, на початках, поки ще стояв порт, нам дуже допомагали гелікоптери, які прилітали. А от з переправою вже було важко. Ми доїхали до першого мосту, там утворився корок, я вийшов з БТРа, почав “розрулювати” його – це все під обстрілами, артилерія не замовкала. Врешті всі роз’їхались і мій БТР з “Уралом” поїхали без мене. То півтора кілометра ще біг пішки на Азовсталь. Перейшов цей міст із берега на берег, втомлений. Думаю: все, вб’є – то вб’є, я вже ледве гребу ногами. Але добіг, зайшов у перший бункер. Було дуже багато поранених під час переправи, їм надавали допомогу. Я віддав один свій турнікет (у мене їх було десь 3 чи 4), мав із собою ножиці, тож різав одяг, поки медики надавали першу медичну допомогу хлопцям. Були такі, що без ноги приходили, а було, що відрізали кінцівки прямо там. Під час переправи загинуло багато моїх друзів. І мій найкращий друг.

– А що сталося з тими цивільними екіпажами, які залишалися в порту?

– Нам не було куди їх забирати. Цивільні залишилися на кораблях. Їх уже, як я знаю, евакуйовували так звані деенерівці. При цьому їх не просто відпустили, як цивільних, вони ще потрапили в полон, проходили фільтрацію, потім сиділи в Донецьку. І вже потім їх обміняли через Крим.

Оборона Азовсталі

– Після переправи ви залишилися на Азовсталі?

– Так, мене призначили командиром батальйону на Азовсталі після того, як попереднього командира, мого товариша, поранили. Я прийшов до Редіса, він визначив мені ділянку фронту, це була шлакова гора й до других КПП. Здебільшого я займався організацією. Спершу все йшло непогано, хлопці ще мали трохи мотивації. Нам дали кілька днів відпочити після переправи, відіспатися. Тоді я організував штаб батальйону, розподілив обов’язки й ми почали займати оборону. Але в травні моральний дух почав падати. У нас були втрати, ми були ізольовані, було мало простору для маневрів, не мали боєприпасів великого калібру. До всього нас постійно били ворожа авіація й артилерія – воно просто не замовкало. Завжди мали інформацію, коли вилітають літаки, тому ми були готові. Вони за ніч робили 3-4 заходи. Було складно, бували моменти, коли заходив їхній СОБР, а вони навчені. Це вже не ті “деенерівські аматори”, які штурмували нас раніше в Маріуполі, а професійні війська. Потім у нас забрали шлакову гору. Хлопці були дуже втомлені, не могли обороняти її. Мені довелося особисто прийти й мотивувати їх. Ми тоді змогли піднятися на гору, декількох ворогів знешкодили, та вже не могли втримувати її. Тому перебудовували оборону далі.

– По суті ви постійно перебували на межі.

– Завжди. Я поранив ногу на горі, коли спускався. Думав, що зламав, бо почув хруст. На наступному завданні нас штурмували собрівці. У нас був дуже поганий зв’язок, засоби РЕБ противника глушили його, і мені довелося бути ближче до бойових дій. Тоді отримав поранення лівого ока. Але зараз усе добре.

– Як була побудована допомога пораненим?

– На Азовсталі був організований госпіталь в одному з бункерів. Усіх поранених доставляли туди, але це було непросто, тому що все треба було робити дуже швидко. Спершу надавали допомогу на місцях, пробували стабілізувати людину. Якщо боєць був стабільний, він ще міг чекати кілька днів. Ми обирали моменти, коли могли приїхати на машині, швиденько завантажити поранених, відвезти й машину знову заховати. Бо техніки у нас ставало все менше й менше через постійні обстріли. У мене була МТ-ЛБ, якою я старався евакуйовувати людей. Вона просто вилітала на всіх парах, забирала і знову залітала, вивантажувала пораненого, там його забирала еваккоманда й заносила в госпіталь. А машина поверталася назад.

– Напевно, все мало бути просто посекундно розписано.

– Не те слово, дуже чітко все робилося. Підіймався квадрокоптер, організовувалась команда, яка їхала. Квадрокоптером оцінювали ситуацію довкола, і тільки тоді ми могли працювати. Встановлювали спеціальні засоби, аби в разі атаки на машину могли її відбити. У самому госпіталі я був, мабуть, рази два. Приходив до свого побратима, попереднього командира батальйону. І ще раз із пораненим оком. Це було таке собі місце. Тут лежали військовослужбовці, які загинули, в пакетах, тут ходили й лежали поранені, і тут же проводили операції просто на столі, на ношах. Не було окремої операційної, бо ворог завдавав ударів по госпіталю, там була провалена стіна. Медикаментів під кінець не вистачало. Тоді Редісу з командою довелося приймати рішення припиняти оборону Маріуполя за командою головнокомандувача Зеленського.

Вихід з Азовсталі

– Рішення про вихід далося вам складно?

– Рішення приймали у бункері спільно, це не було одностороннє рішення командира “Азову”. Обговорювали умови, як будемо це робити. Але відразу поставили питання так: якщо нам не дадуть команду припинити оборону Маріуполя, ми не виходитимемо, будемо стояти до кінця. Проте якщо буде така команда, тоді вже якось на спільних умовах будемо виходити в полон. У нас дуже багато було поранених, вони гинули. Ми були просто вимушені це зробити. Все командування розуміло ризики, я розумів ризик, який може бути для мене. Розуміли, що можемо як командири не повернутися з полону. Але, щоб урятувати солдатів, які гинули, довелося приймати таке рішення.

– Щодо полону. Дуже часто ми чуємо, як росіяни люто ставляться до “Азову”, скажімо навіть так, ненавидять його. Яким було ставлення до вас, враховуючи, що ви не тільки “азовець”, а ще й львів’янин?

– Я виходив останнім. Ми знищили всі засоби індивідуального захисту, зброю, зв’язок, оптику, і тоді я вийшов з командного бункера. Ставлення спочатку було, скажімо так, від “адміністрації” відносно адекватне. Були певні умови, Редіс озвучив їм, вони озвучили нам. Це була стара недіюча колонія. Матраців на початку не було, потім їх дали. Харчування, зрозуміло, погане, вода була десь з озера, було відчуття плісняви чи землі. Почалися допити. Після цього я потрапив на дисциплінарний ізолятор, і там у нас з адміністрацією відносини погіршилися. Дисциплінарний ізолятор охороняли не росіяни, а “деенерівці”, їхнє ставлення було набагато гірше, ніж росіян. А росіяни були гірші, ніж кавказькі народи.

– Здавалося, що найгірше ставитимуться саме росіяни…

– Я так зрозумів, що представники так званих ДНР-ЛНР почуваються якимись ображеними. Вони, знаєте, зараз “і не ті, і не тамті”. Тобто і не українці, і не росіяни, а десь посередині, і їх не любить ні Росія, ні Україна. От вони свою неадекватність, нерозуміння ситуації, свою тупість, злість отак проявляють.

Полон

– Ви перебували у полоні тривалий час, фактично рік. Що допомагало триматися? Як минали ваші дні?

– На Оленівці було ще якесь спілкування, а в СІЗО – зовсім інакше. Були свої моменти. У вересні я потрапив у Таганрог. Дні минали одноманітно: зранку перевірка, поїли, цілий день посиділи до обіду, пообідали, перевірка, повечеряли й лягли спати.

– А чому постійні перевірки? Що ще вони могли у вас шукати?

– Вони дуже нас боялися, азовців не виводили з камери без охорони спецназу. Мене виводили чотири чоловіки: один відкривав камеру, другий забирав, а ще двоє вели. Так ми ходили, голову опускали вниз, руки підіймали догори, у такому положенні, щоб нічого не бачили, із закритими очима. Вони дуже боялися, щоб ми не влаштували якоїсь диверсії, щоб не накинулися на них. Їхня пропаганда добре працює. Поводилися так, наче самі взяли нас у полон, а не ми вийшли добровільно. А вони не мають забувати, що вони нас не взяли, не зламали. Ми вийшли, бо хотіли врятувати своїх хлопців, а не через то, що вони когось залякали.

– Упродовж полону отримували якусь інформацію ззовні?

– На момент Оленівки у нас ще був зв’язок, було декілька схованих телефонів, ми спілкувалися з вільною Україною, а в Таганрозі не було нічого. Тут лише ходили чутки. Скажімо так, якщо тебе відправили на допит і в тебе був більш-менш адекватний слідчий, то можна було в нього запитати, що з Україною. Зрозуміло, що в основному вони говорили “та що вам там лишилося, там уже один-два дні” і таке інше. Але бували й такі, як-от мені трапився. Він сам був з Ростова, працював у поліції, його просто прикомандирували до цього СІЗО, щоб проводив допити. Він розказав, що ситуація в Україні на той момент відносна. Ні ЗСУ не рухаються, ні росіяни. Тільки локально, там хтось натиснув, там хтось поступився. Це було десь у жовтні 2022 року. У вересні ж, коли мене брали на перший допит, то сказали такі слова: “Ми вже майже взяли Бахмут”. Ага, думаю, класно значить, пройшло стільки часу і ще не взяли. І 26 квітня вже 2023 року мені знову говорять: “Наші вже майже взяли Бахмут”. Я подумав: о, справи у вас не дуже. Тобто всілякі глобальні новини ми дізнавалися.

– Але можливості спілкуватися з рідними не мали?

– Не було взагалі жодної. Ні Червоного Хреста, ні ОБСЄ, жодного зв’язку з рідними, ні листування, нічого.

– Ви знали завчасно, що вас планують обміняти?

– Ні. Це сталося вночі, відчинилася камера, назвали моє прізвище і сказали “з речами на вихід”. Я зрозумів, що їду кудись на етап. Але ще не розумів, куди. На поверсі камери були ізольовані, але я чув, як виводять офіцерів і командирів. Думав, що ми кудись їдемо далі. Нас завели у бокс, де всі були переважно офіцери й командири. Ми почали спілкуватися, куди їдемо. Ніхто не знає, може, обмін, а може, далі. І тут ми почули, що привели жінок. Це були жінки “Азову” із СІЗО. Ми зрозуміли, що, скоріш за все, це обмін. Бо жінок із хлопцями так просто не вивозять разом. Це підтвердилось, коли ми сіли в літак. Ми були зі зв’язаними руками, зав’язаними очима, але пілот чи хтось з екіпажу літака сказав такі слова: “Самоє страшноє для вас уже закончилось”. Тоді я зрозумів, що все, це обмін.

Повернення до України

– І які перші відчуття від прибуття додому?

– Знаєте, я з усіма спілкуюсь, і всі хочуть почути якесь “вау”. Якщо чесно, ніяких вражень. От просто жодних. Тобто я радий, що повернувся, але розумію, що там ще залишилися хлопці, з якими треба працювати. І скажімо так, я видихнув, тому що для мене це закінчилося. Чому? Тому, що я був командир і мені хотіли інкримінувати різні статті. Відповідальність за порт, вони там спочатку хотіли мені приписати, нібито катував російський екіпаж корабля, про який я розповідав. Пізніше – начебто цивільними прикривався на Азовсталі, тобто тримав цивільних у заручниках у бункері. Що ми крали золото, катували полонених… Доходило до різної маячні. Просто видихнув, бо це ж постійно сидиш в такій напрузі, що тобі зараз розкажуть знову, для чого беруть на допит. Доходило й до фізичного насилля. І ти не знав ніколи, що чекати завтра.

– Щодо полонених, яких ще доволі багато. У нас відбувалися різні акції на підтримку полонених азовців і бійців інших бригад. Тоді висловлювали різні думки. З одного боку, що привертати увагу потрібно, а з іншого – що це може нашкодити. Яка ваша думка з цього приводу?

– Тут немає єдиної правильної відповіді. Чим можна нашкодити? Тим, що з’являється певна ціна, тобто, наприклад, ціна за азовців. Але з іншого боку, якщо ніхто не буде згадувати, то, напевно, ніхто може й нічого не робити. Тому питання двояке. Але говорити треба. Бо треба розуміти, що Росія не виконує свої зобов’язання, вони не допускають туди нікого. Ми не знаємо, що зараз там діється. На момент, коли я там ще був, розумів, що відбувалося. Від того моменту нічого не знаю. Туди не пускають жодні міжнародні організації. Сюди в нас до російських полонених пускають усіх. І якісь консули, і патріархи церковні. Всі дивляться, як у нас сидять росіяни. А що там – не розуміє ніхто. Це треба висвітлювати обов’язково, щоб привертати увагу світу, що країна, яка веде війну, не дотримується жодних міжнародних правил її ведення. Вони собі захотіли й закрили, перевозять куди хочуть, як завгодно допитують, судять собі, як хочуть. Знаєте, як воно там відбувається? Доказів немає жодних. Усе просто зі слів когось. Тобі от кажуть, що ти там когось убив, “усе, ми тебе посадимо”. Це неправильно, світ має розуміти, що з ними жодних справ краще не мати, накласти на них якомога більше різних санкцій, що б вони просто загнулися.

– Після реабілітації ви повертаєтеся до служби?

– А як військовий може не повернутися? Я повертаюсь на службу, а командир прийме рішення, де буду найбільш корисний – там і буду.

– Як ви бачите українську перемогу?

– Здобути її силовим методом, думаю, буде складно, дуже складно. Це радше дипломатичний шлях. У будь-якій війні, мені здається, виграє дипломатія. Але дипломатія тільки на наших умовах. Тому що сторона, яка постраждала, – це ми. Країна-агресор має бути обов’язково покарана на наших умовах, на умовах світу. Не тільки Україна має висувати умови, а й світ, бо лендліз працює, закордонні гроші тратяться. Це не тільки наша війна, це війна всього світу. Кожен має претензії зараз до Росії. Вона має відшкодувати дуже багато. Не знаю, які репарацій вони мають виплатити, але вони мають пошкодувати про те, що зробили. І це має бути очевидно для всього світу, що країна-агресор, яка порушує міжнародні правила війни, міжнародні кордони, має бути покарана.

– Але попереду ще тривала боротьба.

– Тривала. Потрібно розуміти, що ми всі чекаємо закінчення війни, але це буде не скоро. Коли ми навіть повернемо всі свої кордони, залишиться проблема з відновленням України, з виявленням тих “гнилих”, скажімо так, елементів суспільства, і будування великої незалежної України. Знаєте, от була Помаранчева революція, Майдан і нарешті зараз треба вже закінчити це все, поставити велику крапку, зрозуміти свою ідентичність. Що ми – українці, цілком стала самостійна нація.

Андріана Стахів, Еспресо.Захід

Фото: головне – Андріана Стахів, всі інші – з власного архіву Богдана Равліковського