29 листопада 2024 року у крематорії Києва попрощалися з бійцем “Азову” Євгеном Рясним, сьогодні йому мало би виповнитися 31, але назавжди 28. Рідні змогли поховати “Рясіка” майже за три роки після загибелі. Женя загинув навесні 2022 року у одному з гелікоптерів, який мав евакуювати його з пекельного Маріуполя до лікарні у Дніпро. Однак не судилося — російські військові збили український Мі-8, на борту якого був Євген. 24 лютого 2022 року “Рясік” мав на руках усі документи для звільнення, але залишився боронити Маріуполь. Свої попрощалися з воїном і записали спогади про Євгена від брата та побратимів.
Вивчав історію своєї країни, спілкувався українською, любив футбол
Євген Рясний народився на Луганщині, у селі Михайлюки. Він — друга дитина в родині. Дмитро старший за Євгена на чотири роки. Згадує, що брат займався футболом, добре грав у настільний теніс і в шахи.
“А ще в пам’яті спливають спогади, як ми билися, коли ще були малими. Батьки нам постійно казали, що так не можна, бо ми можемо повбивати один одного. А билися через те, що батьки “прикомандирували” Женю до мене: куди б я не пішов, він всюди поруч, я став ніби його нянькою. А згодом стосунки між нами налагодилися, і ми стали найріднішими людьми”, — поділився Дмитро.
Після школи Євген вступив до Лисичанського педагогічного коледжу на спеціальність “Технологічна освіта”, де вже навчався Дмитро. Під час навчання Євген захопився історією України, особливо цікавив юнака націоналістичний рух та постать Степана Бандери. Писав статті та виступав серед учнів з промовами на суспільно важливі теми. У 2012 році став спілкуватися виключно українською мовою.
Євген (ліворуч) з Дмитром в селі, де народилися
“Ми цікавилися футболом. Я вболівав за “Шахтар”, разом з братом їздили на матчі на “Донбас Арену”. А згодом він приєднався до ультрас-руху луганської “Зорі”, вперше на фанатську трибуну цього клубу Женя потрапив у 13 років. А під час навчання в коледжі, крім поїздок із “Зорею”, він катав ще на виїзні матчі київського “Динамо”. У нашій квартирі у Лисичанську часто зупинялися на ночівлю хлопці з ультрас-руху, значну частину яких я потім побачив в “Азові” після початку війни”, — розповідає Дмитро.
Побратим на псевдо “Вчитель” пригадує, що в юнацтві, коли ще жили в Лисичанську, разом з Євгеном по телевізору дивилися матчі “Динамо”. Обидва мріяли опинитися серед ультрас на фанатській трибуні. І згодом їхня мрія здійнилася.
Євген Рясний
“Перший наш виїзд з фанами “Динамо” був на “Донбас Арену”. Коли опинилися на секторі, зрозуміли, наскільки це потужна сила. Далі поїхали у Дніпро, і потім каталися по всій Україні. Запам’ятав, як “Рясіка” мама нас “спалила” — Женя їй нічого не розповідав про ультрас, про виїзди, про бійки. Здається, ми тоді направлялися в Дніпро. Але з Лисичанська не було прямого потяга, спочатку треба було доїхати до Харкова. Стоїмо на вокзалі в Харкові, і тут дзвонить його мама і питає, де він. Каже, що у друга сидить вдома, і тут диктор оголошує прибуття потяга до Дніпра”, — пригадує “Вчитель”.
Пішов на службу за прикладом старшого брата
Наприкінці 2014 року Євген поїхав до Києва, але вже не на футбольну гру, а на Майдан, де відбувалася Революція Гідності. Коли почалася війна, Дмитро вирішив приєднатися до війська, але не знав, до якого саме підрозділу. За порадою звернувся до молодшого брата.
“Ніхто з нас в армії не служив. І коли я запитав у брата, куди йти, Женя сказав, щоб я обирав між “Айдаром” і “Азовом”. Зауважив, що в “Азові” у нього багато знайомих, і всі, як один, говорять, що там класно. Курс молодого бійця (КМБ) пройшов у січні 2015 року, а у перших числах березня вже приїхав на базу. Женя тоді написав, що теж хоче. Але я запротестував, мовляв, давай спочатку я, подивлюся на розвиток війни”, — розповів Дмитро, у якого в “Азові” було псевдо “Мясний”.
Євген (ліворуч) з братом Дмитром
У квітні 2016 року до полку “Азов” приєднався і Рясний-молодший. Дмитро згадує, тоді були важкі часи з оформленням і підписати контракт брат зміг тільки через 6 місяців.
“Я вже був у першій сотні у Дениса “Редіса” (теперішній командир бригади “Азов” — Свої). І тоді якраз створювався снайперський взвод з підкомандуванням “Хвата” (майор Віталій Блажко загинув 8 травня 2022 року, коли росіяни авіабомбою влучили в один з бункерів “Азовсталі” — Свої), і я до нього перевівся”, — розповів Дмитро.
Завжди прагнув розвиватися і самовдосконалюватися, тому швидко зростав у професії
“Скромний” служив з “Мясним” в одному відділенні снайперської групи. “Рясік” же потрапив у піхоту, де прослужив пів року.
“І ми вирішили, що будемо Женю перетягувати до себе в підрозділ, бо він був достатньо здібним хлопцем”, — згадує побратим “Скромний”.
Але для цього треба було пройти іспити — стрільба, фізична й психологічна підготовка, комплексне тестування особистості, в тому числі різні питання на логіку. “Рясік” всі ці випробування пройшов.
“І так трапилось, що ми стали першим і другим номером у снайперській парі — пліч-о-пліч працювали з 2016 по 2022 роки, разом були в Авдіївці, Пісках, Широкиному, в Мар’їнці та на Світлодарській дузі”, — розповів “Скромний”.
За словами побратима, “Рясік” нові знання, як то кажуть, схоплював на льоту, і тому швидко зростав у професії. Його не потрібно було додатково стимулювати і мотивувати — Євген завжди прагнув розвиватися і самовдосконалюватися.
“У Жені не було страху. Знаєте, коли поставиш людині задачу і бачиш, як його переповнює страх і небажання її виконувати. З “Рясіком” такого ніколи не було, і мені подобалося, що він не потребував додаткової мотивації для виконання поставленої задачі. Я любив у ньому ці якості — відсутність страху і просте ставлення до всього.
Що б у житті не трапилось, він завжди на це спокійно реагував, казав, що обов’язково прорвемося.
І знаєте, дуже класно, коли така людина є поруч, бо іноді в тобі якісь сумніви з’являються, а дивлячись чи слухаючи “Рясіка”, від тих сумнівів у мене не залишалося ані сліду. Я завжди знав — якщо поруч зі мною така людина, то все обов’язково буде добре. Мені так подобалося, що людина вміла абстрагуватися від життєвих обставин, проблем, відфільтровувати їх і бути в ресурсі для роботи. Це одна з якостей, яку я в нього перейняв”, — зазначив побратим.
За словами “Скромного”, у хлопців з їхнього підрозділу була традиція — раз або двічі на місяць з бази виїздити до Маріуполя і в пивному пабі проводити час за розмовами про життя, про бойову підготовку тощо. Одним словом, звичайні розмови чоловіків, які служать в одному підрозділі і разом виконують бойові завдання.
Вже майже звільнився зі служби, але залишився воювати з побратимами
Брати жили на базі в Урзуфі, тому постійно бачилися і спілкувалися. Наприкінці 2017 року “Мясний” звільнився з “Азову”. Дмитро вже був одружений, і його родина жила в Лисичанську. Каже, що через відстань з дружиною стали віддалятися один від одного.
“А Женя тоді сказав, що поки родини у нього немає, тому повертатися додому не буде і продовжуватиме воювати”, — Дмитро пригадав ту розмову з братом.
Думки про звільнення у “Рясіка” стали з’являтися після знайомства з дівчиною. Закохані разом будували плани на майбутнє. За словами брата, у Євгена на початок повномасштабного вторгнення вже був на руках обхідний лист для звільнення майже з усіма підписами.
“Наскільки мені відомо, у перший день керівництво у нього спитало: “Ти з нами?”. Брат відповів стверджувально, і разом з побратимами залишився боротися за Маріуполь”, — розповів Дмитро.
“Рясік” у Маріуполі
“Мясний” на початок великої війни був вдома у Лисичанську. Він заздалегідь зібрав два військові баули, каже, що вторгнення було неминучим. Дмитро вивіз родину до Дніпра, звідти одразу зателефонував братові й повідомив, що збирається в Маріуполь. “Рясік” його відмовляв, бо це великий ризик, і порадив вивезти сім’ю в Європу.
“Сказав, що ми ще повоюємо. В принципі, так і сталося — він у Маріуполі, а я примкнув до територіальної оборони “Азова” у Дніпрі”, — сказав він.
Надіслав побратиму фото ампутованої ноги з підписом “Тепер буде трішки коротша”
Брати спілкувалися по можливості майже щодня. Кілька разів “Рясік” був важко контужений. За словами Дмитра, одного разу від пострілу ворожого танку на брата завалилася стіна будівлі. Дякуючи побратимам, “Рясіка” вдалося відшукати серед завалів. Непритомного його доставили у шпиталь і там вже відкачали. Два днів полежав під крапельницею і знову пішов у бій.
“Одного ранку отримую повідомлення від Жені: “Все, братику, тепер я інвалід”. І надсилає світлину: він лежить на кушетці з перемотаною ногою, а через бинт сочиться кров”, — сказал Дмитро.
Остання світлина брату зі шпиталя на “Азовсталі” перед евакуацією
“Скромний” з “Рясіком” в Маріуполі навесні 2022 року перетиналися і навіть виконали кілька спільних задач, хоча воювали в різних підрозділах. Про кульове поранення ноги “Рясіка” і подальшу ампутацію “Скромний” дізнався наприкінці березня.
“Були проблеми зі зв’язком, тому ми нічого один про одного не знали. Коли мене з пораненням доставили у шпиталь другого батальйону на Правому березі, лише тоді зміг доєднатися до інтернету і одразу отримав повідомлення від “Рясіка”. Він був у шпиталі на “Азовсталі”: вже були бої в центральній частині міста, група “Рясіка” проводила зачистку сектора, і перебігаючи вулицю, Жека отримав поранення в ногу. Кулею перебило кістку, і лікарям довелося ампутувати ногу нижче коліна. Женя сфотографував свою ногу, надіслав мені світлину з підписом: “Тепер буде трішки коротше”. А мені осколком від танкового снаряду вирвало частину стегна. Я, в свою чергу, сфотографував “Рясіку” своє поранення і написав: “Я став трохи легше”. Ми трохи поспілкувалися, і Женя сказав, що, можливо, його будуть евакуювати”, — згадав “Скромний”.
У тій “вертушці” вижити вдалося лише двом
Коли стало відомо про спецоперацію, командування запропонувало “Мясному” полетіти на гелікоптері в Маріуполь. Дмитро Рясний зізнається, що вагався, чи летіти на вертольоті. Тому подзвонив Євгену, щоб порадитися.
“Кажу, брате, я можу до тебе прилетіти, ти згоден? А Женя був категоричний. Щоб я навіть і не думав сюди летіти, бо в Маріуполі справжнє пекло, і ми не очікували таких інтенсивних боїв.
Сказав, що його подали у списки на евакуацію, тому наказав чекати у Дніпрі. Ми говорили ввечері 30 березня, і це була наша остання розмова.
Я потім ще написав повідомлення: “Давай, братику, повзи швидше, щоб тобі місця вистачило”. І це все…”, — пригадує Дмитро.
31 березня “вертушка” Мі-8 з пораненими на борту полетіла в бік селища Рибацьке, на південний захід від порту — там вона і була збита ракетою ПЗРК. Гелікоптер впав на окупованій території неподалік від Маріуполя. У російських пабліках одразу почали розповсюджувати відео і фото. Було видно, що після вибуху та падіння на землю вертоліт загорівся. Вижити вдалося лише двом — “азовцю” Дмитру “Одеситу” Лабінському та бійцю Головного управління розвідки Сергію Бабаку. “Рясік” був лежачим, тому шанси вибратися з охопленого полум’ям гелікоптера були мінімальні.
Колишня бійчиня полку “Азов” Олеся “Хільд” згадує “Рясіка” як позитивного хлопця.
“На початку березня його привезли на “Азовсталь” з тяжкою контузією, і я його відкапала. Як тільки “Рясіку” стало легше, він втік до побратимів у місто, щоб воювати. Женю контузило знову, і він опинився в шпиталі “Залізяка”, звідки також втік на позиції.
“Рясік” у Маріуполі, 2022 рік
У боях отримав поранення ноги, і її довелося ампутувати. Радів, що немає ноги, але залишився живий. Напередодні евакуації я дала йому свою футболку, бо у нього не було чистих речей. “Рясік” сподівався, що добереться до Дніпра, де його чекала дівчина. Сподівався, що кохана його не покине, і вони невдовзі обов’язково одружаться. Коли почула новину про збитий гелікоптер, я до останнього сподівалася, що “Рясіка” там не було. Але, на жаль, смерть не дала йому ще одного шансу”, — розповіла “Хільд”.
Нескінченна і виснажлива бюрократія
Вранці 31 березня Дмитро і телефонував, і писав братові, але зв’язку з ним не було. Тоді він зі своєю дружиною і дівчиною “Рясіка” поїхали у лікарню імені Мечнікова.
“Ніхто нічого не каже, патронатна служба мовчить, лікарі теж. Через хлопців дізнався, що вони бачили, як Женю транспортували у гелікоптер. А потім один з них розповів, що дві “вертушки” вилетіли майже одночасно, і ту, що була попереду, росіяни збили. Шок, сльози і неприйняття. Я став шукати інформацію, у ворожому пабліку знайшов світлини, і на одній з них впізнав брата — його придавило двигуном. Потім це фото подав у поліцію на впізнання”, — розповів Дмитро.
31 березня – страшна дата для родини Рясних, цього дня росіяни збили український гелікоптер Мі-8, на борту якого була їхня рідна людина – син і брат Євген “Рясік” Рясний
В середині липня він здав ДНК, а далі почалася нескінченна бюрократія. Дмитро навіть встиг повоювати у складі Третьої окремої штурмової бригади.
“Коли президент видав указ, що можна звільнитися, якщо хтось з рідних загинув, я одразу написав рапорт. А відповіді по ДНК все не було. Потім долучилася мама, але там щось не вийшло, тому у квітні 2023 року довелося приїжджати батькові. І лише на початку листопада цього року нас сповістили про збіг. Слідчим все одно, вони чекають на результати ДНК, хоча у мене були світлини, на яких чітко видно татуювання брата. Ніхто не хоче робити зайвих рухів. Скажу так — нам ще пощастило, бо між першим і другим збігом минув лише місяць. Родини інших загиблих у тому гелікоптері чекали рік”, — зазначив Дмитро.
31 березня — найстрашніша дата для родини
Лейтенант Євген Рясний посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня та медаллю “За військову службу Україні”. За час служби він був відзначений багатьма нагородами, зокрема медалями “За вірність та звитягу”, “Козацький Хрест” ІІІ та ІІ ступенів.
“Звісно, ця новина мене підкосила. “Рясік” був тією людиною, з ким і у вогонь, і у воду. На нього завжди можна було покластись. Жека був гарною людиною, зі світлою душею, справжнім воїном, найпалкішим патріотом своєї країни. Він був мені, наче брат. Ми навіть один одного кликали не інакше як братик. Мені його дуже не вистачає…”, — каже “Скромний”.
Прощання з Євгеном Рясним, 29 листопада 2024
Дмитро Рясний зазначив, що 31 березня — це найстрашніша дата для їхньої родини.
“Без перебільшення скажу, що Україна втратила гідного сина та воїна!”, — каже він.
