Сергій Фіщук у мирному житті був соціологом. На його сторінці Facebook досі висить прикріпленим пост від 22 лютого про переказ коштів на ЗСУ задля власного спокою. Сергій розповів Цензору.НЕТ, що в той момент він не був скептиком щодо можливої війни, але думав, що вона і далі триватиме лише в двох областях. Або, можливо, росіяни спробують пробити сухопутний коридор на Крим. Він ніколи не служив в армії і не уявляв, що може бути чимсь корисним у цій сфері. Але 24 лютого 2022 він вирішив іти воювати. І став кулеметником Шутніком в “Азові”.
-Мене в той день розбудив колега з роботи, сказав, що почали обстрілювати міста. Я глянув новини, швидко купив батьками квитки – вони в мене живуть на Донеччині – поки вони ще були на 6 ранку. Потім подзвонив другу, який вже воював з 2014 по 2016 рік , ми зустрілись, поговорили, що робитимемо далі. І коли батьки сказали, що їдуть в Дніпро, ми пішли вступати в дніпровський добровольчий батальйон УДА.
На той момент це було максимально легко – нам дали зошит в клітинку, ми вписали прізвища і вже на вечір нам видали автомати. Якщо чесно, то я і хотів так – доєднатись до найменш забюрократизованої організації. Бо хлопці з бойовим досвідом приходили і розказували, як простояли по 8-10 годин черги у військкомат, а їм сказали: “ідіть додому, вам подзвонять”.
А ми одразу приєднались до бойового підрозділу, де нам видали не лише автомати, але й такі гранатомети, як СПГ та РПГ-7.
– Після цього як швидко ви опинились в районі бойових дій?
– Тільки через два місяці. Нас як людей без досвіду зібрали окремо і почали тренувати щодня – тренували під бої в містах, зачистку будівель. Нас тренували як піхоту, багато хто не дочекався і пішов мобілізуватись у ЗСУ. Але зараз я розумію, що це було правильне рішення, що нас тренували і що відразу не посилали на лінію фронту. А через 2 місяці ми дізнались, що знайомі доєднались до ОЗСП “Азов”, який готували для деблокади Маріуполя, і ми перейшли туди.
Ясно, що поки ми готувались, питання деблокади стало неактуальним і ми поїхали на фронт, як звичайні бійці. Це було 1 червня.
– Які були перші враження?
– Ми довго їхали на автобусах, потім нас забрали машини до місця дислокації. Я довго не відчував, що я на війні, допоки нас не почали обстрілювати. А сталось це через 15 хвилин після приїзду. Які були емоції? Спершу здавалось, що ти в кіно, декілька днів просто доводилось звикати до реальності, коли ти в ХХІ столітті переносишся в часи другої світової.
– Наскільки жахливий вигляд мала територія, коли ви приїхали? Якщо порівняти з сьогоднішнім днем.
– Не так жахливо. Більшість будинків були більш-менш цілими, десь були вікна вибиті, десь ушкодження від уламків, але все було, ніби просто люди покинули свої будинки. А більшість людей тоді вже поїхали.
– А от вже з середини літа росіяни почали дуже сильно накривати – працювали і танки і артилерія. І вже зараз я виставляв у Facebook фото, що села вже майже немає – на місці третини будівель просто вигоріло все. Дуже нагадує гру Сталкер. По нас буває прилітає калібр 152-мм, Піони, ФАБ-200, ФАБ-500. Вони лишають вирви вище людського зросту і по 2-5 метрів вшир.
– Люди ще лишились?
– Майже ні – тільки дуже літні, які не хочуть кидати домівки і їм нікуди їхати, або алкоголіки, або ті, хто чекають русскій мір. Наймолодшими була пара по 50 років, але жінку поранило під час обстрілу, чоловіка контузило, і їх вивезли.
– Хлопцям, з якими я говорила, завжди дуже боляче бачити покинутих тварин. У вас, судячи з фото, теж багато таких сусідів.
– Так, багато. І що мене здивувало, що господарі полишали дуже породистих тварин. Були такі, що приїздили потім за пралками і телевізорами, але не забирали котів і собак. У нас ходять пітбулі, алабаї, спаніелі, яким дуже важко адаптуватись до вуличного життя. Вони гуртуються біля нас, ми їх підгодовуємо, когось хлопці вивозять новим господарям чи в притулки. Але так само часто вони гинуть під час обстрілів.
Влітку було ще дуже багато свійських тварин – фермери випускали корів, свиней, кіз. Вони тут теж бродили. Частина загинула під час обстрілів, а частину все ж змогли вивезти господарі.
Один з яскравих перших спогадів – це трупний сморід тварин. Бо багато їх загинуло. Ті, що були ближче до нас, то ми закопували. Деяких розтягували собаки.
– Ви працюєте кулеметником. Як так сталось?
– Та під час набору командир відділення побачив, що я читаю книжку про кулемет, і сказав: “о, будеш кулеметником, бачу тобі це цікаво”. А так, якщо нові хлопці приходять і є вільна зброя, то вони можуть сказати, що зацікавлені її опанувати, і їх будуть тренувати.
– Свій перший бойовий вихід пам’ятаєте?
– О, так. Ми спершу ходили в розвідку в сіру зону подивитись, де позиція противника, скоригувались із сусіднім підрозділом, вони нам підтвердили, що біля того будинка бачили росіян з біноклями і що то їхній спостережний пункт.
І ми встановили кулемет на буханку – старий цей уазік – під’їхали прямо під мінний шлагбаум, міни там в три ряди стояли. Якраз біля того шлагбауму був зручний проміжок між деревами, щоб поцілити в росіян. Я відпрацював весь короб – 50 патронів – половину я випустив у поле, а от з другої половини влучив. Бо нам це підтвердив коригувальник. І ми швиденько звідти виїхали, а вже через 3 хвилини по нас випустили пів пакету “Граду”. Прилетіло туди, де ми сховали автомобіль. Добре, що ми встигли сховатись в укриття.
– Що лишилось від автомобіля?
– По ньому не влучили, прилетіло в сусідні будинки. А буханка та потім все ж згоріла, тільки то вже було наприкінці літа. Тоді по ній працювала чи то танк, чи САУ.
– Ви писали, що робота кулеметника така, що ви йдете попереду і відступаєте позаду. Наскільки це психологічно важко?
– Спершу було важко. Але це було скоріше через те, що нам бракувало професійного командування на нижніх ланках. І через таку суматоху, нерозуміння, які виникали, було дуже важко. І психічно теж. Бо в нас же 80-90% підрозділу були без досвіду і ми всі вчились на нулі. А зараз я вже знаю, що мені робити, знаю, як мій організм реагує на стрес, на фізичне навантаження – бо ми часто бігаємо з коробами, кулеметом в руках, і це доволі виснажливо . Тому зараз вже в половині випадків це сприймається як просто робота, але, звісно, що буває і дуже важко.
– В які моменти психіка найбільше здає?
– Коли дуже довго треба сидіти на позиціях. Був час з липня по серпень, коли по нас активно насипали навіть вночі і ми не могли заснути від гуркоту обстрілів. І оця нестача сну і постійні обстріли спричиняла велике роздратування у хлопців. Особливо в умовах дуже інтенсивних боїв, які у нас були.
– На інших напрямках росіяни чи наступають чи відступають, у вас ситуація стабільно важка і монотонна. Це ж теж виснажує?
– Так, в нас не було жодного дня, щоб не стріляли в нашому сектору. Якщо в інших бувають якісь дні затишшя, то в нас якщо ворог не намагається просунутись, то він просто використовує всю свою артилерію і РСЗВ, стріляючи по нас. А в них його дуже багато і працюють вони як прицільно, так і неприцільно.
– Хлопці з вашого напрямку влітку говорили, що просто поливають цим артилерійським вогнем. Все-таки з часом в них меншає снарядів чи ні?
– Я б не сказав. Якщо в один день обстріли зменшаться від 100 до 50 снарядів на день, то вже за якийсь час вони повертається до 100. Бо боєприпаси їм постійно привозять. На нашому напрямку не так артилерії багато, як градів, ураганів, смерчів. Вони їх просто цілими пакетами випускають. Можуть просто в поле чи річку випустити, бо їм є чим стріляти.
– За цей час вони більше просунулись чи ви більше відбили?
– За цей час, якщо вони десь і просувались на кілометр-два, то ми відбивали. І навпаки. Тому в нас кардинальних зрушень з літа немає.
Ми іноді жартуємо, що коли вже деокупують всі території включно з Кримом, то ми ще сидітимемо.
Був час, коли ми дивились новини про Харків, про наступ на півдні, ми звісно раділи, але потім дивились у бінокль, і це було таке сумне відчуття.
Психологічно хочеться в наступ і визволяти територію. Але всі розуміють, що це буде важче і буде більше загиблих і поранених.
– Я ще так розумію, що дуже велике значення має ландшафт, і хлопці розказували, як після лісів Харківщини було важко на Миколаївщині в степу. Чого у вас більше?
– Є в нас і ліси, але більше посадки. І ще в нас багато маленьких, але незручних з військового плану річок, бо вони, з одного боку, заважають росіянам наступати, а з іншого – і нам теж. А так в нас багато посадок, які заміновані, і з яких працюють, як вони, там і ми.
– Хлопці казали, що в них посадки прострілюються найперше. А у вас?
– В нашому випадку ми в посадках не сидимо, у нас позиції безпосередньо в селі знаходяться, тому розвідці більше дістається в цьому плані.
– Як ви забезпечені дронами?
– Нам дає дані наша аеророзвідка, вони звісно забезпечені. Також кожен підрозділ може подати заявку і отримати. В нас є дрони, але їх мало. Їх або нищить ворог, або вони виходять з ладу, бо не завжди є досвідчені оператори. І в нас зараз велика проблема в операторах. Зараз безпосередньо наш підрозділ збирає собі на дрон.
– Даних аеророзвідки вам не вистачає?
– Часто буває все-таки краще підняти свій в той момент, коли працюєте по ворогу. Буває таке, що аеророзвідка кудись переїжджає або по них працює артилерія і вони не можуть злітати. Тому краще мати свій.
– Росіяни теж використовують дрони проти вас?
– Так, і в останні місяці стали частішими випадки, коли вони щось скидають на наші позиції саме з дронів.
– Це вони роблять також з цивільних дронів, так?
– Так-так, з таких же, як і ми.
– На Харківщині мої співрозмовники казали, що можеш піти на завдання, повернутись, а пункту постійної дислокації вже нема. Як часто ви втрачали свої “розполаги”?
– Те саме. Не було такого, щоб ми довше місяця лишались у якомусь будинку. Вони і так були з вибитими вікнами, то ми їх заклеювали якось. А зараз ми взагалі більше по підвалах живемо, бо від нашої вулиці майже нічого не лишилось. Тому висушуємо підвали, намагаємось зробити їх затишними. Ну і в плані безпеки це навіть зручніше, бо при обстрілі ми вибігали з будинків, а тут просто сидимо. Це дає змогу хоча б виспатись. Не завжди, але якщо обстріл не чимсь важким, то можна.
– Як у вас із необхідним для життя – ясно, що електрики і газу немає, чи є генератори, станції?
– Генератори є – їх і видають, і хлопці скидаються. Також є і штатне паливо, і буває самі скидаємось на дизель. Вода з наших складів, її завозимо великими партіями, щоб зразу розкидати по укриттях. Ну і великий плюс розташовуватись в селі, що тут багато колодязів, насосів, колонок. Ми їх просто під’єднуємо до генератора. Влітку ми купались кожного дня, бо просто набирали в літній душ води.
Зараз готуємось до зими, хлопці закуповують буржуйки, ми думаємо про газові конвектори, щоб купити пропан і нам на місяць вистачило бочки.
– Я ж так розумію, що підвали в сільських будинках досить невеликі. Скільки вас там живе?
– Є підвали в самих будинках, є в дворі погреби. Минулого разу ми жили втрьох. А влітку у нас був великий будинок і там у підвалі нас було, здається, восьмеро. Тобто від 2 до 10 живуть.
– Що у вас із їжею – що дають від армії, що добуваєте самі?
– В нас немає сухпаїв, як у ЗСУ. У нас або волонтерська їжа, часто з-за кордону або та їжа, яку закуповує НГУ. Це і тушонка, і консерви. Плюс ми самі купуємо якісь крупи, макарони.
– Автомобілі вам закуповують волонтери?
– Щось нам дають з НГУ, щось допомагають волонтери купити.
– Як взагалі стосунки з волонтерами, бо був період, що деякі підрозділи скаржились, що їх відмовляють від такої співпраці, складно отримати листи на якісь потрібні речі.
– Ні, в нас все гаразд. В нас є свій волонтерських хаб, який працює з волонтерами, вони кажуть, що якщо хочете, працюйте через своїх, аби була звітність. Якщо треба підписати якийсь лист, то це не проблема. Тобто в цьому плані командування дуже лояльне.
– Зимову форму вам вже дали?
– Так, з формою у нас все шикарно. У нас штатна НГУшна “хижак” і азовська (вона трохи відрізняться по кольору). Зимову нам видали, дуже тепла – я задоволений. Плюс фліски і термобілизна – все доволі якісне.
– Як на вас позначається взагалі зменшення світлового дня?
– На нас це негативно впливає, передусім, через брак приладів нічного бачення і тепловізорів. Вони дорого коштують, тому їх завжди бракує. Буває таке, що тепловізор лишився в будинку, його накрили вогнем і все згоріло. І знову треба на нього збирати гроші.
Тому в цьому плані, ми можемо не побачити ворога, який впритул наблизився до нас.
В плані обстрілів – вони найбільше обстрілюють танками, які обладнані приладами нічного бачення. Тому на кількість обстрілів це ніяк не впливає. Плюс якась ствольна артилерія, гради – вони теж не залежать від темряви. Відтак обстрілів не стало ні більше, ні менше, вони стабільні.
Щодо нашої роботи, то я казав вже, що зручно працювати з коптерами, коли вони висять у повітрі і коригують вогонь. Але зі зменшенням світлового дня через те, що не всі коптери мають тепловізори, ми теж можемо менше працювати з ними.
І якщо раніше коптер сідав о 9 вечора, то тепер уже о четвертій. Тому у нашого взводу трохи зменшились можливості працювати ефективно.
– Хто з вами служить, бо це завжди таке дуже цікаве поєднання людей?
– Так, справді дуже цікаве. У нас люди з різних куточків країни, дуже мотивовані. Є в нас залізничник, є будівельники, юристи, економісти, є колишні ув’язнені і колишні поліцейські. Є кадрові військові з досвідом ще до 2014 року, хлопці з добробатів (ДУК, УДА). Є в нас моряк з 10-річним стажем. Є хлопці дуже досвідчені зі спецпідрозділу Омега. Але більшість з нас не мали бойового досвіду. Люди до нас постійно приходять – хтось із Польщі чи інших країн приїхав, хтось працював, щоб зробити подушку безпеки для родини, а тепер пішов на фронт. Але новобранці ідуть постійно.
– Тобто нема такого, що людей набрали на початку війни, і все?
– Ні-ні, люди приходять, єдине, що багато переводів з інших частин зависли в повітрі – як і з ЗСУ, так і Нацгвардії.
– Це через бажання людей бути в “Азові”?
– Зокрема і через це. І просто люди, які тут служать, ведуть своїх друзів, знайомих, щоб бути разом. Хтось хоче просто хоче перевестись з іншої частини.
– Чи можете сказати, скільки побратимів втратили?
– Саме з нашого взводу двох хлопців, ще 4 були поранені, але вони вже завершують реабілітацію.
А в самому підрозділі, звісно, набагато більше. Піхотні роти зазнаЮть найбільше втрат.
– Наскільки складно переживається це усвідомлення смерті, власної смертності. Як це було для вас особисто.
– Усвідомлення, що можна померти, прийшло на початку літа, коли по наших позиціях почала працювати артилерія і важка РСЗВ. Через сум’яття ми не всі змогли зібратись в потрібному місці, я схопив кулемет, кудись побіг. І от в цей момент була думка, що все – загину. Але потім оця ситуація вона зламала те почуття страху, якого в мені на той момент було дуже багато. Бо ми ж тільки приїхали, а вже на третій день по наших позиціях пішов прорив ворога. Втім, попри все тоді обійшлося без жертв, бо ворог зосередився на сусідів І з того часу настало якесь прийняття того, що ти дійсно можеш померти. Час від часу ти про це знову задумуєшся, коли хтось з підрозділу гине. Іноді дивишся на хату, де стояли, а її вже нема, або як прилітає туди, де ви були 15 хвилин тому, і розумієш, що смерть весь час ходить за тобою. Частіше такі думки бувають, коли виходиш на ротацію або повертаєшся з неї. А в будні часу замислюватись аж так нема – ми живемо, працюємо, сміємось.
– Наскільки ви вже звикли до такого життя? І чи можна до такого звикнути?
– За місяць-два вже приходить адаптація. Ти вже знаєш, що зранку треба приготувати їжу, тому треба завести генератор, час від часу поїхати за пальним в місто. Це, звісно, ускладнена будденність, але звикаєш.
Що важко дійсно, то це відсутність зв’язку. Це і мені важко, і моїм родичам і близьким. Коли в нас ще не було старлінку, то було таке, що я по два тижні не виходив на зв’язок. І потім ми зайшли до сусідів на позицію, а в них уже був Starlink, і я побачив десятки схвильованих повідомлень, про те, що зі мною і що мене вже шукали серед загиблих.
Зараз багато підрозділів або отримують, або купують собі Starlink. Бо, по-перше, це дуже треба для роботи – завдяки Starlink ми наприклад цілодобово можемо бачити трансляцію з коптера, що робить ворог, виявляти координати.
А зв’язок з рідними дуже знімає психологічне навантаження.
– Я так зрозуміла, що ви одружились, вже будучи на фронті. Чому ухвалили таке рішення?
– До війська я одруження відкладав на потім. Та й взагалі з дружиною ми познайомились під час війни. І якщо я до війська ще б думав, що треба спробувати пожити разом, придивитись, то зараз я вирішив, що якщо я кожного дня можу померти, то навіщо відкладати, якщо я хочу бути тут і зараз з коханою людиною.
– Як ваші батьки? Як їм жити поза домом?
– Спочатку було дуже важко, бо вони вже літні люди. Сама думка, що треба кидати свій дім, свою квартиру, у яку вони вклали стільки сил, і що на Донеччині ще довго мирно не буде – дуже важка. Але зараз вони вже почали адаптовуватись в Дніпрі, знаходити знайомих.
– Ви їх підбадьорюєте чи вони вас?
– Та я більше.
– Чи встигаєте ви стежити за новинами? Що найбільше бентежить?
– Як з’явився Starkink, то дивимся новини майже щодня. Хоч на пів години сісти погортати новини. До цього, звісно, єдиний зв’язок був вилізти на дах одного будинку, де ловився зв’язок і там щось прогрузити, почитати і відправити. А відповісти треба було друзям і знайомим. Я заздалегідь писав повідомлення, щоб відправити. І сама відправка повідомлення займала пів години.
Що дратує? То це міжнародна недостатня реакція на дії Росії. Ні, звісно, ми вдячні за допомогу, то й же Starkink дуже все змінив, але хочеться більше серйозних дій проти Росії.
– Багатьох зараз лякають оці активні схиляння до переговорів, навіть я напружуюсь. Ви як до цього ставитесь?
– Так, це насторожує, але я знаю, що попри ці схиляння ми будемо воювати. Я це бачу і по наших бійцях, і по позиції нашого командування.
Тетяна Ніколаєнко