До початку повномасштабного наступу російських військ “азовець” Віктор Цебрик з позивним “Ягуар” перебував у Львівській області на тренувальній базі. 24 лютого 2022 разом із побратимами вирушив до Маріуполя, де дислокувався полк. Про бої за Маріуполь, поранення, яких зазнав під час виведення підрозділу з оточення, катакомби “Азовсталі”, полон у лікарні квазіреспубліки “ДНР”, візити російської пропаганди оборонець розповів Суспільному.
У полк “Азов” захисник потрапив 2014 року. На той час служив у батальйоні “Айдар”, перебував на ТЕС у місті Щастя.
“Вирішив приєднатися до полку Азов за порадою товариша, який там служить. Після Нового року одразу прибув до Бердянська, звідки мене забрав мій командир. Так потрапив у гарнізон полку АЗОВ в Урзуфі”, — розповідає Віктор Цебрик.
Після повномасштабного наступу РФ в Україну, разом із побратимами тримав оборону Маріуполя.
“Місто штурмували мобілізовані, кадрові військові, російська гвардія, спецпідрозділи, “Ахмат”. Ми готувалися до найгіршого. Але не було дивиною, що такі сили на нас кинули. Маріуполь не маленьке місто. Щоб узяти його, при наявності вогневих засобів, систем ППО, різного озброєння і військової техніки, потрібно штурмувати один до п’яти. Тобто, якщо ви наступаєте, берете кількість людей, більшу в п’ятеро”, — говорить Віктор.
Оборонець згадує, як під час оборони доводилося іти на хитрість. Так, російські військові атакували будівлю, помилково вважаючи, що там цілий взвод.
“Вони думали, що нас там сидить відділення. А дев’ятиповерхову будівлю просто “імітували” п’ятеро хлопців.Хлопці бігали й імітували, що їх багато, стріляли”, — каже азовець.
15 квітня Віктор Цебрик отримав поранення ока й коліна. Того ж дня був прорив до “Азовсталі”.
“За день до цього мене викликав командир роти. Сказав, що будемо прориватися. Оскільки тоді, за наказом командира, здалися в полон до тисячі людей морської піхоти. У нас “похитнувся” правий фланг, — розповідає Віктор.
Прорив на “Азовсталь” розпочався десь о третій ранку. Ми зібралися, порахувалися. До нас донесли, як ми будемо іти, які колони, скільки людей, де будуть поранені, як будемо відповідати на вогонь противника… Безпосередньо сам прорив був стрімким. Як говориться у військових, нахрапом. Ми мали “вогневим кулаком” пробити оборону противника і пройти на Азовсталь через вокзал, через пляж, порт. Дуже повезло, що перший час вони нас не бачили, було темно”.
Після невдалої спроби евакуюватися із заводу гелікоптером, який не зміг підлетіти через вогонь російської артилерії, оборонець разом із побратимами здався у російський полон за наказом вищого командування.
“Коли дізнався, що виводять з “Азовсталі”, було бажання залишитися. Але я просто був знесилений, не міг довго стояти й ходити через поранене коліно. Спочатку мене відвезли в Оленівку, де пробув два чи три дні. Потім відвезли в лікарню. Прийшов окуліст, подивився моє око і сказав, що атрофія. Після того більше його не бачив. Вони зрозуміли, що потрібно робити операцію, вичищати все, що залишилося від ока, уламки й ставити протез, як мені зробили в Україні”.
Віктор розповідає, що у полоні в колонії працювало радіо, де транслювали російські новини.
“Новини, які були для нас поганими, вони вмикали й пишалися цим. Згадую, коли був ракетний обстріл Вінниці. Дружина проживала в тому районі, за десять хвилин пішки від місця влучання. Коли сидиш в полоні й не можеш допомогти, змінити щось і якось вплинути на ситуацію, це найгірше становище яке може бути”, — розповідає оборонець.
За словами воїна, він чув розмови про обмін і вірив своєму військовому командуванню. Однак зневірився, адже полоненим казали, що “азовців” обмінювати не будуть. Його постійно гнітила думка, що він не може зв’язатися з рідними.
“Вони всебічно повідомляли, що про нас забули. Казали: ти нікому не потрібен, ти тут згниєш, тебе посадять на довічне, тебе розстріляють”, — каже азовець.
21 вересня 2021 Віктор Цебрик був звільнений з полону.
“Напевно місяць перебував у легкому шоці. Тому що на період “Азовсталі”, оточення та полону, перебував в інформаційному вакуумі. Не знав, що коїться, як живе моя країна, як там рідні. Три місяці пробув у Києві на операції та лікуванні, за мною доглядали на найвищому рівні. Потім повернувся у Вінницю, де наразі проходжу реабілітацію”.
Наразі він перебуває на реабілітації і вірить, що усі побратими повернуться додому. Каже, що таких у полоні досі понад 700 людей. А поки, продовжує робити свій внесок у перемогу: тренує поводженню зі зброєю інших.
“Я відповідаю за бойову підготовку й фізичну складову взводу. Проводжу вогневу підготовку: знайомство з озброєнням, поводження зі зброєю” ,— каже Віктор.
Ще 17 квітня указом президента України він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
“Це нагорода усіх хлопців із мого взводу, які загинули, які зараз у полоні. Це звичайні солдати, хлопці, які прийшли 24 лютого до нас у підрозділ цивільними й хотіли служити з нами”.