“Азовець” Ярослав “Фірст” Отрок 86 днів боронив Маріуполь разом з іншими побратимами та тримав оборону “Азовсталі”. “Фірст” вийшов у полон за наказом головнокомандувача у травні 2022 і потрапив у Оленівку. Був там, коли російські солдати влаштували теракт. Спочатку його ім’я значилось у списках поранених. Та згодом рідні дізналися про помилку — боєць, на жаль, загинув. Поховати 21-річного Ярослава Отрока рідні змогли майже через рік після загибелі. Розповісти про свого сина для Свої погодилась мати вбитого у полоні бійця Оксана Онопа.
Пані Оксана нещодавно приїжджала в Україну зі Швеції, де вона живе з початку повномасштабної війни. Жінка поїхала до Кременчука, де оформлювала документи, пов’язані із загибеллю сина. Одного дня Оксана спеціально приїхала до Києва, аби поспілкуватися з журналісткою Свої Ганною Курцановською.
Маленький Ярослав зміг вижити, а сестра померла від хвороби
Ярослав народився 15 лютого 2001 року. Він з двійнят. У Ярослава ще була сестра Дарина. На світ діти з’явилися передчасно, на сьомому місяці вагітності. Коли малюкам було по 4 місяці, дівчинка — сестра Ярослава — померла. Пані Оксана каже, діти захворіли на запалення легенів. Донька померла на її руках дорогою до лікарні, а Ярослава медики змогли врятувати.
Зараз у Оксани з шістьох дітей залишилося четверо: старший син Артем дев’ятий рік служить в ЗСУ, донька Аліна та молодші сини Ілля і Максим, яким зараз 18 та 13 років відповідно.
Мама загиблого “азовця” “Фірста” спеціально приїхала до Києва, аби зустрітися з журналісткою Свої
Жінка зі старенькою мамою і молодшими синами після повномасштабного вторгнення переїхала жити до Швеції. Іноді приїжджає в Україну: спочатку на упізнання Ярослава і здати зразки ДНК, потім на поховання, тепер ось, щоб оформити документи на виплати. Але, як зізнається Оксана Онопа, її нестерпно тягне додому. Жінка планує до весни наступного року повернутися до рідного Кременчука.
Влаштував мамі незабутній день народження
Саме в цьому місті почалося становлення Ярослава. Хлопець змалку любив фізкультуру, а підлітком почав займатися з гантелями, відвідував спортзал. І маму привчив до спорту.
“У мене вага була 95 кілограмів. Завдяки його підтримці я змогла суттєво схуднути і поправити своє здоров’я. Ярослав мене оновлену із задоволенням представляв своїм друзям та знайомим, мовляв, знайомтесь, це моя мама. Завжди мене підтримував. Був в міру жорсткий, міг дати “чарівного пенделя”, підтримати і розштурхати, привести до тями”.
Коли жінка з трьома неповнолітніми дітьми пішла від чоловіка, було важко. Родина жила бідно, адже працювала тільки Оксана. Не впасти у відчай їй не давав старший син, який став головою в родині. Хоч хлопцеві тоді ледве виповнилося 16 років.
“Ми разом радилися, обмірковували, як розв’язувати насущні проблеми. Його рішення були такі, наче він вже дорослий чоловік, а не підліток. Був момент, коли ми жили на орендованій квартирі, я сильно захворіла, втратила роботу, запаси їжі закінчувалися, гроші теж. Я була в такому розпачі. Завжди намагалася проблеми вирішити самотужки, не любила просити допомоги, мені було соромно. Ярослав тоді навчався в училищі на кухаря. Прийшов після навчання і питає мене із заплаканими очима:
— Мамо, чому ти плачеш?
— Я не знаю, чим вас годувати…
Ярослав комусь подзвонив, про щось розмовляв. А наступного дня до мене приїхав лікар. Друзі сина склалися грошима, також продуктів привезли. А ще допомогли знайти роботу”.
Ще Оксані запам’ятався випадок, який характеризує Ярослава. Молодші сини були у бабусі в селі, а вона залишилася з Ярославом удвох у Кременчуці.
“У мене був день народження, 45 років. Тоді з грошима теж було тяжко, тому, звісно, і настрою ніякого святкового не було. Ярослав проходив практику, працював в ресторані піцайолою. Напередодні потайки попросив аванс, купив м’яса, мій улюблений торт-морозиво та квіти. Як зараз пам’ятаю — це були білі троянди. Поки я спала пішов на набережну, посмажив шашлики. Розбудив зі словами: “Мамулька, з днем народження!”, і вручає квіти. Запалив свічки в торті. Цей день я пам’ятатиму до кінця свого життя”.
В армію хотів, але тільки в “Азов”
Приблизно тоді ж Ярослав почав долучатися до діяльності скаутської організації “Пласт”, став активним учасником Нацкорпусу й вихователем у дитячому таборі “Азовець”. Знав повністю Конституцію. Ретельно вивчав історію України, особливо цікавився періодом від створення до розпаду Української повстанської армії. За словами матері, син був ідейною людиною.
“Коли досяг призовного віку, вирішив — йду служити в “Азов”. У військкоматі його “сватали” в ЗСУ, а він — тільки в “Азов”. Тоді Ярославу запам’яталося, як у військкоматі йому на це відповіли: “Що вам в тому “Азові” медом намазано?” Для цього він готувався: брав великий рюкзак, йшов в похід на десятки кілометрів, ночував у лісі, вчився розпалювати вогонь, в екстремальних умовах готувати їсти. І спорт, звичайно. Коли потрапив на відбір в “Азов”, сказав, як добре, що готувався. Бо в перші дні багато хлопців здалися від навантажень, з якими не могли впоратися”.
Навесні 2019 року Ярослав Отрок долучився до лав тоді ще полку “Азов”, там згодом “Фірст” став сапером 1-го відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти окремого загону спеціального призначення.
Сам був у пеклі Маріуполя, але переймався за рідних
У перший день повномасштабного вторгнення Ярослав надіслав матері відеоповідомлення. Тоді він з побратимами з бази в Урзуфі їхав на позиції в Маріуполь: “Мамо, все буде добре. Ми обов’язково їх переможемо!”
Коли російська армія поступово брала Маріуполь в кільце, Ярослав написав: “Мамо, пообіцяй мені, що ти зробиш все можливе і не можливе, щоб зберегти життя меншим братам і бабусі”.
“Розумієте, сам був у пеклі, а слідкував за подіями в країні й переймався за нас, своїх рідних. Деякий час відмовлялася, казала сину, що у нас відносно тихо. Але Ярослав надіслав гнівне повідомлення: “Ми тут за вас турбуємося більше, ніж за себе. І тільки коли ви будете у безпеці, нам буде спокійніше”. Він говорив це і від себе, і від своїх побратимів. Бо вони так само хвилювалися за дорогих їм людей. До того ж якби була окупація, то сім’ї військових постраждали б першими. Я з неповнолітніми синами і своє старенькою мамою поїхали з Кременчука тільки, коли росіяни 2 квітня обстріляли нафтопереробний завод”.
В пам’ять про Ярослава старший брат продовжує боротися з окупантами
День, коли стався вибух в одному з бараків в Оленівській колонії для пані Оксани, як і для інших рідних військовополонених, став найстрашнішим. У списках загиблих Оксана не знайшла прізвище свого сина, Ярослав значився у списку поранених.
“Але я собі місця не знаходила, знаєте, коли материнське серце неспокійне. Я практично не спала, постійно нервувала, на рівному місці могла заплакати. У Швеції записалася до психолога, чекала два місяці. В той день, коли нарешті дійшла до медзакладу, розридалася перед лікаркою. І пояснити не могла, що зі мною відбувалося. Мені призначили заспокійливе та антидепресанти. А увечері того ж дня написала Олександра, цивільна дружина сина: “Ярослав не серед поранених, він загинув у тому бараку”.
Артем, який, можна сказати, виняньчив Ярослава, вже дев’ятий рік служить у лавах Збройних сил України. Він важко переніс звістку про загибель молодшого брата.
“Зараз вийшов такий закон, за яким Артем може подати рапорт і звільнитися з армії, тому що в родині є загиблий військовослужбовець. У нас неодноразово були розмови, я казала: “Синку, може, вже і вистачить воювати”. У нього цивільна дружина, вона теж служить. Почали навіть готувати документи, та одного дня Артем подзвонив зі словами: “Я з дружиною порадився, залишаємося разом в армії. Ярік загинув і заради нього я повинен продовжувати цю боротьбу”.
Впізнала сина за татуюваннями
На впізнання Оксана зі Швеції приїжджала в Київ наприкінці 2022 року. Каже, подивилася на тіло й одразу зрозуміла — то її син. Хоча тіло вже було, наче мумія.
“На руці у нього було татуювання Ідеї Нації. Але тіло тоді не віддали, сказали, поки триває слідство воно залишається в морзі. Тоді, щоб бути впевненою на сто відсотків, вирішила здати ДНК. Перший аналіз підтвердився. А вже навесні цього року подзвонили з Патронатної служби “Янголи Азову” і запропонували зробити ще один тест. Старший брат Артем здав ДНК і воно теж підтвердилося. І тоді нам вже віддали тіло”.
Світлина Ярослава Отрока на Софіївський площі у столиці
16 липня відбулося відспівування в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві, а наступного дня в Кременчуці, у Міському палаці культури, відбулася церемонія прощання з Ярославом Отроком. Поховали 21-річного “азовця” на Свіштовському кладовищі.
“Після поховання син жодного разу мені не наснився. Взагалі, з початком повномасштабної війни мені нічого не снилося. Я навіть плакала, просила, щоб він прийшов уві сні. Його цивільна дружина Олександра мене заспокоювала і казала: “Якби Ярослав був тут, то не хотів би бачити вас сумною і зі сльозами на очах”. Ми підтримуємо зв’язок, і я Олександрі дуже вдячна, бо саме вона почала пошуки Ярослава після трагедії в Оленівці й зараз є однією з активісток громадської організації “Спільнота Родин Оленівки”. На жаль, дітей у них не було. Ярослав не хотів, щоб діти росли без батька, який постійно на службі. Тому планував одружитися вже після закінчення контракту, це мало би бути восени 2022 року”.
На похованні, коли Оксана кинула жменю землі у труну зі словами: “Спочивай, синку, я тебе відпускаю”, материнському серцю стало легше, ніби впав важкий камінь. Жінка, хоч і рідко, та все ж почала бачити сни, але в них, як і раніше, немає Ярослава.
Перед публікацією історії Ганні Курцановській написала пані Оксана: “Сьогодні вночі мені наснився Ярослав. Вперше за весь час. В кінці він посміхнувся. Але уві сні я була у відчаї, плакала, кричала. Прокинулась в сльозах”.
